Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Суть цих візитів, — вів далі Роселло, — була в тому, що мене хотіли нацькувати на Рейнхольда, якого я тоді ще й у вічі не бачив і про якого вони не казали нічого конкретного.
— Якась містика, — комісар Лачерба знизав плечима.
— У тім-то й річ, що не містика. З тих десяти “колишніх” шістьох уже встигли відправити до Всевишнього.
Приблизно за два місяці до описаних вище подій у Дортмунді, на Фрідріхштрасе, 43, десь опівночі чорнявий молодик, у документах якого було зазначено, що він Річчо Канторе, студент з Рима, перебуває на практиці в місцевому університеті, — мав ділову розмову з Карлом Зеро, завідуючим службою розшуку ХІАГ. Шеф служби називав його Агостіно. Для членів “нового порядку” існували тільки прізвиська, а Річчо Канторе керував однією з терористичних груп.
— Ви знаєте, як доктор Рейнхольд викачував з них потрібні відомості? — казав Зеро. — Не знаєте? Я теж не знаю подробиць дослідів, однак хочу зауважити, що гестапо було в захваті від наслідків цих, м’яко кажучи, не дуже гуманних експериментів. Суть методу досить проста. Інформація, яку людина набирає протягом життя, розкладається у своєрідних комірках мозку. Іноді ми дещо забуваємо, проте інформація не пропадає. Вона лишається в цих комірках, хоч деякі з певних причин замкнені, і ми не можемо знайти потрібного ключа. А кажемо — забули. Уявіть собі, що вам негайно потрібна інформація, з комірки не вашого, а чужого мозку. А господар не хоче поділитися нею. Що робити? Викликати доктора Рейнхольда, він має чудовий препарат, який залежно від дози подразнює певну ділянку мозку, тобто відкриває комірку. Проте знайти саме ту ділянку, в якій міститься потрібна інформація, мабуть, дуже важко, бо я ще не пам’ятаю жодного випадку, щоб піддослідний лишився живий. Особисто я певен, що в найпотаємніших закутках нашої сірої речовини вберігається інформація, зібрана ще нашими предками. З цього теж можна було б дещо мати. Однак ми практики, і нас цікавить тільки недалеке минуле і недалеке майбутнє.
— Карле, не фантазуйте, — з-за портьєри вийшов немолодий, міцної статури чоловік.
Очевидно, він чув усю розмоіц. Судячи з того, як спокійно сприйняв появу цього поважного чоловіка Карл Зеро, Агостіно зрозумів: так було задумано. Він давно відчував, що хтось стежить за ним, проте виду не подавав. Те, що йому ще не довіряли, неважко зрозуміти, адже запланована акція була для Агостіно дещо незвична. І тільки тепер з натяків Зеро він зрозумів: основне мав відбутися лише з появою цієї людини.
Карл Зеро підвівся з крісла і шанобливо мовив:
— Знайомтеся — доктор Рейнхольд.
Агостіно і доктор міцно потисли один одному руку.
— Агостіно, — звернувся господар до молодика, — це тепер ваш безпосередній шеф.
— З яким ми прочистимо кому слід засмічений мозок, — похмуро кинув Агостіно.
Рейнхольд засміявся:
— Я не думав тут вести з вами розмову по суті справи, бо ж наша зустріч мала відбутися тільки в Туріні, але деякі помилкові судження мого друга Карла щодо моїх дослідів змусили мене виказати себе. Про що тут ішлося — то лиш приблизна суть роботи нашої клініки. У вас, шановний Агостіно, яка освіта? Університет? Філолог? Гм… Це трохи гірше, проте ви, певно, чули, що спадкова інформація, зберігаючись у кожній клітині і передаючись з покоління в покоління, міститься, якщо бути точним, у клітинному ядрі, в хромосомах. Дати вихід інформації з цього ядра — ось проблема, яка хвилює мене вже протягом трьох десятиліть. Саме над нею я й працюю. І, повинен сказати, не без успіху. Вже під час війни досяг багатообіцяючих наслідків. Щоправда, препарат, який ми вводили в мозок піддослідних європейських і азіатських аборигенів, викликав смерть. Однак перед летальним кінцем вони завжди видавали приховану інформацію. На жаль, зараз пе ті часи. Щоб випробовувати аналогічні препарати, здебільшого доводиться проводити досліди над приматами. А це зовсім не те, що хотілося б простежити. Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, чого я відразу погодився взяти участь у цьому небезпечному ділі. Немає сенсу приховувати від Агостіно і суть акції.
Карл Зеро на знак згоди кивнув головою і вже сам вів далі:
— Наша служба дізналася, що деякі негідники — до речі, ваші, Агостіно, співвітчизники — марнують кошти дартії. Я маю на увазі тих десятьох поважних сеньйорів, які свого часу брали безпосередньо участь в акціях по збереженню значної частини багатств рейху. Своєму теперішньому становищу в суспільстві вони завдячують схованкам із золотом та іншими цінними речами. Ми пробували змусити їх відкрити, де ці схованки. Проте негідники категорично заперечують свою причетність до історії із золотом СС. Тепер доктор Рейнхольд нам у цьому допоможе. З ним ви зустрінетесь у Туріні в суботу. Отож маєте десять днів. Цілком досить, щоб підготуватися до зустрічі. Ви повинні забезпечити бездоганну охорону його, бо ті поганці, здається, щось задумали, їх десять чоловік. Не церемоньтеся з ними. Зараз вони намагаються знайти спільну мову з поліцією, а це нам на руку. Зв’язок через вашого “П’єтро”…
— Знаєте, комісаре, — звернувся Роселло до Лачерби, — вони дали нам фору. Сьогодні вбито Джованні Паскуале.
З часу їхньої останньої зустрічі минуло три дні. У комісара від його колишнього лоску не лишилося й сліду. Ці дні вони з Роселло не мали ані хвилини спокою, але натрапити на слід злочинців ніяк не могли.
— Хоч вам це здається дивним, тільки я передбачав, що так буде, — сказав Лачерба. — Джованні, здається, — один з тих десятьох. — Комісар почав ходити по кабінету. — І де його вбили?
— В тюрмі “Сен-Вітторіо”. Він думав одсидітися там, поки трохи вщухне справа з Рейнхольдом. Зробив це на свій страх і розсуд, не попередивши поліцію. Його посадили нібито за несплату боргів. Отож і не було належної охорони! Все зроблено чисто. Тепер стало відомо, що до нього в той день, коли “ферарі” збив Рейнхольда, в камеру заходили троє карабінерів. Були там, як засвідчив наглядач, хвилин п’ятнадцять. Через півгодини, коли тих уже й слід охолов, старий, відчувши щось лихе, зчинив тривогу. Однак було пізно: в’язень камери № 147 лежав мертвий. Голова в покійника стала фіолетового кольору. Тюремний лікар констатував смерть Джованні Паскуале від великої кількості ін’єкцій в голову. Подальша експертиза нічого нового до матеріалів попереднього слідства не додала.
Лачерба підійшов до розчиненого навстіж вікна і довго дивився на вулицю. Нарешті він обернувся до інспектора і тихо мовив:
— Давайте-но ще раз спробуємо все проаналізувати. Шестеро загинуло, як тільки там побував Рейнхольд. Потім гине сам доктор — і це в той час, коли ми вийшли на його слід. Гине, можна сказати, безглуздо. Дуже дивно, правда ж? Випадок з “ферарі” — це спроба навести нас на фальшивий слід. Маємо вже сьомого покійника, хоча, відверто кажучи, їм усім туди дорога.
— Цікава деталь, — додав Роселло. — Всім жертвам робили якісь ін’єкції в голову.
— Наскільки я вас зрозумів, інспекторе, — комісар Лачерба пильно глянув на Роселло, — ви хочете сказати, що Клаус Рейнхольд живий.
— Я майже певен. Ви знаєте, хто такий Альдо Пульїзі?
— В усякому разі, не той, за кого він себе видавав.
— Тепер це ясно. Сержант, який того дня чергував, пізнав його на фото з нашого архіву. Пульїзі — запеклий неофашист, відомий під кличкою “П’єтро”.
— А кого ж тоді збила машина?
— Людину, дуже схожу на Рейнхольда. їй підсунули його документи.
— Треба негайно розшукати цього П’єтро. Тільки він зможе вивести нас на Рейнхольда.
— Не поспішайте.
— Чому?
— Не поспішайте, — повторив Роселло. — Вони й тут обійшли нас. Задушеного Пульїзі знайшли в районі аеропорту, його розшукали поліцейські, але з іншої причини, — як злісного порушника правил вуличного руху.
Комісар мовчав, а Роселло похмуро закінчив:
— Убивці не встигли його обшукати. При ньому знайдено квиток до Дортмунда і зашиту цидулку. — Інспектор дістав з блокнота клаптик паперу і прочитав: — “Маємо перші дані. Для трьох потрібна вакцина. Доктор”.
