Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Острів гомункулусів
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Майкл Поверс вибрався з лісу. Вигляд у нього був жахливий. Одежа геть перетворилася на лахміття, тіло було вкрите подряпинами та виразками. На виснаженому обличчі, зарослому густою чорною щетиною, світилися очі. Від утоми й голоду Поверс ледь тримався на ногах. З останніх сил він ступив кілька кроків по піщаній смузі, що відділяла океан від тропічних заростей, і, знепритомнівши, впав.
Очуняв Поверс під ранок. В усьому тілі відчувалася неприємна слабість, і якийсь час він лежав, навіть не намагаючись підвестися. З часом йому трохи полегшало, він помалу приходив до тями. Розплющив очі, роззирнувся довкола, шукаючи очима портфель. Присипаний піском портфель лежав поруч. Майкл підтягнув його до себе. І тільки після цього спробував оцінити ситуацію.
Він лежав на вузькій піщаній косі, яка простяглася на добрих три милі. Попереду, скільки сягало око, розкинулась темно-синя гладінь океану, де-не-де поцяткована атолами. Зелень на клаптиках суші навдивовижу гармоніювала з кольором води, і Поверс мимоволі відзначив це.
Праворуч, футів за сто від того місця, де лежав Майкл, стояли чотири пальми. За ними видніла низенька хижа, вкрита пожовклим листям. Поверс від задоволення аж прицмокнув язиком. Усе йшло по плану. Передавач мав бути всередині, закопаний у пісок.
Майкл спробував підвестись, але для цього йому забракло сил. Відчув себе страшенно кволим. Перед очима попливли райдужні кола, до горла підступила нудота.
Від спраги паморочилося в голові. Язик зробився шорстким, немов наждачне полотно. А поруч був порятунок — питво, їжа, можливість сповістити про себе.
“Вперед! Будь-що вперед! Інакше — смерть!” — ця думка блискавкою пронизала мозок, і Майкл, зціпивши зуби, поповз туди, де маячіли пальми.
Дюйм за дюймом Поверс наближався до заповітного місця, раз у раз втрачаючи свідомість.
Нарешті доповз. Одразу кинувся до передавача — на місці. Тоді вгамував спрагу, голод і, не гаючи часу, взявся до роботи. Довгенько вовтузився, поки натягнув між пальмами дріт, що мав слугувати за антену. Підсів до передавача. Електроніка працювала чудово, незважаючи на те, що апарат майже півроку пролежав у піску, загорнений тільки в промаслене ганчір’я.
Нарешті можна було перепочити. Поверс подивився на годинник. Стрілки показували чверть на одинадцяту. В запасі лишалося майже дві години — перший сеанс зв’язку мав відбутись опівдні. Майкл з насолодою ліг на циновку, яка була в хижі, тремтячими руками дістав цигарку, закурив. Уперше, відколи попав на цей диявольський острів, відчув якусь полегкість. Скидалось на те, що охоронців Центру пощастило обдурити. Принаймні останні два дні він не помічав погоні. Поверс глянув на портфель, якого почепив на іржавий цвях, що стирчав з дверей, і всміхнувся…
Олд натрапив на Майкла, коли той сидів у барі “Преторія”, за шинквасом з полірованого червоного дерева, і попивав “перно”, розбавлене содовою. На вулиці була нестерпна задуха. Єдиним порятунком від спеки тут, у тропіках, було це французьке пійло, від якого сильно відгонило валер’янкою.
Перед Поверсом лежала підшивка старих газет, які він за репортерською звичкою хутко перебігав очима. Та коли в руках опинилась шведська “Дагенес нюхетер”, Майкл трохи довше, ніж звичайно, затримав погляд на останній сторінці. Його увагу привернула невелика об’ява: “Кожного, хто цікавиться сільськогосподарськими роботами в центральній Африці і вміє добре стріляти, просимо подзвонити по телефону…” — далі йшов номер телефону.
Хто-хто, а Майкл Поверс чудово знав, що криється за так званими “сільськогосподарськими роботами”. Цих “фермерів” — здебільшого вихідців з Європи — одягнених у маскувальні комбінезони парашутистів, озброєних найновішою автоматичною зброєю, Майкл не раз бачив за “роботою”. Його й тепер частенько нудило, коли він пригадував епізоди, пов’язані з “трудовою діяльністю” покидьків суспільства. Вбиваючи мирних жителів, вони цинічно заявляли, що несуть дикунам цивілізацію. Гроші не пахнуть.
Перебуваючи в “гарячих” районах чорного континенту, Поверс надивився всякого. Тому з ентузіазмом узявся збирати матеріали для задуманої серії викривальних статей про ландскнехтів двадцятого століття.
Майкл саме розраховувався з барменом, коли його раптом хтось гукнув. Худорлявий молодик у шортах кольору хакі й картатій сорочці із закасаними рукавами широко всміхався до репортера. Минуло секунд двадцять, поки Поверс нарешті впізнав Олда Менсфілда. Вони обнялися, поплескуючи один одного по спинах, — були страшенно раді несподіваній зустрічі. Ще б пак — давні друзі по Оксфорду. Майже п’ять років жили в одній кімнаті студентського гуртожитку. Олд студіював медицину, Майкл — соціологію, потім захопився журналістикою. Воістину то були чудові часи!
Друзі просиділи мало не до ранку. Згадували студентські роки, розповідали один одному про теперішнє життя. Тоді ж Поверс уперше почув про гомункулусів.
Після трьох років роботи в Кембріджській клініці мозку Олд уклав контракт з фірмою “Алан” і подався до Африки. Йшлося про роботу, пов’язану з медициною, але нічого конкретного. Він одразу пристав на таку пропозицію. Все вирішила сума, яку фірма зобов’язувалася виплатити після закінчення контракту. Так Олд Менсфілд попав у Центр біологічних досліджень, що містився на острові в океані, миль за сто п’ятдесят на південь від Канарських островів. Сам об’єкт посилено охороняли, і ступити кудись без спеціального на те дозволу було неможливо.
Майже рік Олд робив примітивні досліди — пересаджував органи травлення у морських свинок. Не ремствував, роботу виконував справно, ні про що не розпитував, і згодом його стали залучати до серйознішого діла. Впевнившись у цілковитій аполітичності нового співробітника.(неприпустима помилка, але що поробиш — прочитати чужі думки навіть з допомогою “детектора брехні” не так-то уже й просто!), керівництво Центру зарахувало доктора Менсфілда до складу групи “С”, яка вирощувала… людей.
Поверс не повірив власним вухам. Проте Олд не жартував. Виявляється, фахівцям, які працювали на фірмі, вдалося синтезувати точні копії набору хромосом давним-давно померлих людей, а потім клітинне ядро, в якому містився потрібний набір хромосом. Це клітинне ядро вводили замість справжнього в штучно запліднене яйце. Подальший розвиток штучного індивіда — його назвали гомункулусом — відбувався нормально: багатократний поділ клітини, утворення ембріона і так далі. Потім вміщення зародка в спеціальний живильний розчин, у якому гомункулус розвивався мало не в десять разів швидше.
За два роки, проведені в такому середовищі, на світ божий могла з’явитися людина. Одна, друга, третя… сота. Щодо інтелекту, то вона мала бути розвинена настільки, щоб слухняно виконувати найпростіші команди. Фірма мала на меті перетворити цих гомункулусів на покірне знаряддя вбивств. Готувалася своєрідна армія найманців, яку можна було б продати всякому, хто тільки того забажає.
Контракт з Менсфілдом був укладений на три роки. Відколи його почали вважати за свого, Олд вирішив будь-що зібрати матеріал про істинну суть досліджень у Центрі. Це було небезпечно, і діяти доводилось дуже обережно. Досьє злочинної діяльності “Алана” з неймовірними труднощами зібрати вдалося, проте вивезти його на континент було неможливо. Багаж співробітників, які залишали острів, перетрушували до нитки.
На час зустрічі з Майклом минув рівно місяць, як у Олда закінчився контракт, але повертатися в Європу він не поспішав. Його ні на мить не полишала думка про те, як забрати документи.
Найреальнішим було нелегально дістатися на острів, а потім, узявши документи, зникнути в джунглях. Ризик величезний. Треба було б пройти майже сорок миль серед сповненого всяких небезпек тропічного лісу, уникнути погоні і, нарешті, опинившись у домовленому місці, дати про себе знати на заздалегідь зафрахтоване судно.
