У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

“Хто ти?” — запитав Валерій і майже не здивувався, почувши:

“Мудрець”.

“Отже, той…”

“Так, то інший восьминіг”.

“Яким же чином він знає те, що встиг довідатися про нас ти? Ви спілкуєтеся між собою думками?”

“Не зовсім розумію тебе. Але може бути — ти маєш рацію”.

“Це ти убив дельфінів?”

“Я тільки досліджував дельфінку. Хотів вибрати з її пам’яті те, що вона знає про вас, про людей. Вона загинула…”

“Ти тримав їх під гіпнозом і гнітив весь час, відтоді як з’явився в нашому будинку? Ти, певно, думав, що й на людей зможеш так впливати?”

Восьминіг промовчав. А Валерій, не чекаючи відповіді, запитав:

“Нащо ви вбили чотирьох людей? Спочатку трьох, потім — мого товариша, Косинчу-ка. Ти ж казав, що любиш людей…”

“Люблю. Це правда. Ми не знали, що люди загинуть”.

“Що ви зробили з ними? Чому вони загинули?”

“Ми досліджували тих людей при сильній дії на їхню пам’ять, на центри мозку…”

“Як досягається сильна дія?” — запитав Валерій.

“Дотиком. Коли наші руки стискають руки людини, наша мантія прилягає до її тіла, а дзьоб притискається до її потилиці”.

“Це хотів зробити зі мною той восьминіг, якого я щойно убив?”

“Не знаю”.

“Він завжди каже “не знаю”, коли не хоче відповідати”, — подумав Валерій, зовсім не боячись, що Мудрець прочитає його думки.

Далі мовив твердо:

“А тепер проведи мене. Я мушу побачити те, що бачив мій товариш”.

“Але ж я казав: ти загинеш. Ми знищимо тебе”.

“Чому?”

“Скільки разів людям треба повторювати одне й те саме?! Коли б люди узнали те, що бачив він, вони б стали нашими ворогами. А це не треба ні нам, ні людям. Ми не хочемо сваритися з вами. Нічого нам сваритися. Поділимо світ. Вам суша й повітря, нам — решта”.

“Той восьминіг, який був у нас після тебе, запевняв, що ви згодитесь бути нашими помічниками і в Океані”.

“Згодимось”, — відповів восьминіг.

“Брешеш!” — подумав Валерій.

“Ми допоможемо вам розводити водорості і пасти риб. Допоможемо боротися з іншими людьми”.

“Ще б пак! Це якраз те, що вам потрібно, що було б вам на руку. На всі ваші вісім рук. А тепер геть з дороги, або я знищу тебе!”

“Але ж я застерігав тебе. Люди не повинні знати…”

“Люди повинні знати все. Спочатку знати, а потім уже ставати друзями чи ворогами. Ви самі цей принцип хотіли застосувати до нас. Спочатку знати”.

Він запустив двигун, і Мудрець помчав попереду…

21

Перед Аркадієм Пилиповичем лежали дві карти бухти — надводної та підводної її частини. Перша карта була досить детальна, друга переважно контурна. Її почав складати Славко, тепер вносилися доповнення й уточнення згідно з повідомленнями водола-зіе. Обидві карти помережані лініями, всіяні цифрами. На першій було більше ліній, на другій — цифр. Вони засвідчували поширення і ступінь підвищення радіації.

Раз у раз радист приносив нові зведення і мовчки простягав їх Славкові, а той передавав Аркадієві Пилиповичу. Частина зведень підлягала подальшій обробці в обчислювальних центрах і потім знову поверталася сюди, на судно. Нині на Славка та Аркадія Пилиповича працювали десятки установ, інститутських лабораторій.

У двері каюти постукали, і на порозі виріс командир групи водолазів.

— Погляньте, — сказав він, показуючи металеву пластинку з цифрами та значками. — Це маркіровка контейнера із збагаченим ураном.

— Де ви її знайшли? — запитав Аркадій Пилипович, присовуючи карту.

— Ось у цьому квадраті, — відповів командир. Його палець показав на схрещення кількох ліній — двох червоних і чорної.

— Можна вважати, що вкрадені контейнери знаходяться тут, — констатував Славко.

— Припустімо, — уточнив Аркадій Пилипович. — Переконаємося, коли знайдемо. А поки що ми знаємо точно, що іноземних кораблів у ці дні в районі бухти не було. Отже, припущення про ворожу диверсію відпадає. Інших версій, які могли б пояснити пропажу, в нас немає…

— Давайте поговоримо із восьминогом ще раз, — запропонував Славко.

— Ви гадаєте… — блиснув скельцями окулярів слідчий.

— Гадаю.

Вони обидва добре розуміли, про що йдеться, хоча здогад здавався вкрай фантастичним. Та коли всі версії відпадають одна за одною, лишається фантастика. І, як не дивно, саме вона часто-густо і є найправильнішим здогадом.

— Ходімо, — мовив Аркадій Пилипович, згортаючи карти. — До того, поки човен буде готовий до занурення, у нас лишається цілих півгодини.

— Ви теж підете на човні з нами? — здивувався Славко.

— Маю такий намір…

Вони вийшли на палубу і попростували до басейну, біля якого вартували два моряки.

Восьминіг одразу поплив їм назустріч, розправивши блідо-рожеву мантію.

Славко попрохав одного з постових поставити біля басейну важку залізну табуретку. Потім звернувся до спрута.

“Мудрець, ти можеш вміститися на цій табуретці?”

“Можу. А нащо?”

“Спробуй”, — не відповідаючи на запитання, запропонував Славко. Він силкувався не давати волі спогадам. Хоча навряд щоб окто-пус міг одночасно стежити за думками кількох людей, проте головним співбесідником він мусив би цікавитись.

Аркадій Павлович перехопив Славків погляд і показав йому на годинник.

Славко, дивлячись, як молюск легко збирається на табуретку, попросив його:

“Ляж ротом догори, а щупальці опусти вниз”.

“Так мені незручно…”

“Це триватиме недовго”, — заспокоїв його, пильно вдивляючись у величезні восьминогові очі.

Славко знав, що звичайні октопуси легко піддаються гіпнозу, і пам’ятав про досліди голландського біолога Тан-Кота, який випробував на спрутах різні методи впливу. Зараз Славко вирішив застосувати один із них. Може, поталанить загіпнотизувати й Мудреця чи хоча б позбавити його сили впливу на мозок людини.

Восьминіг підібрав одне щупальце і обвив його навколо ніжки табуретки.

“Опусти!” — наказав Славко, напружуючи волю; він намагався думати тільки про те, що мала виконувати тварина.

Восьминіг неохоче скорився. Треба було якнайдовше тримати октопуса в незручному для нього положенні-це полегшувало вплив на його мозок. Тан-Кот саме таким чином загіпнотизував невеликого восьминога, а потім робив з ним що завгодно: підіймав і опускав щупальці, які падали, мов уривки вірьовки; перекидав молюска з руки в руку, наче футбольний м’яч. Голландець був великий знавець спрутів.

Славко напружував волю, дивлячись на спрута, і подумки наказував:

“Слухай уважно, слухай тільки мене і підкоряйся! Залиш осторонь усе побічне, забудь про все, що нас оточує! Нас на світі двоє — я і ти. Я — твій бог, твій господар. Підкоряйся!”

Йому здалося, що воля спрута зломлена, і він запитав:

“Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що означає для людини сонце?”

“Пам’ятаю”.

“Який вигляд має сонце восьминогів?”

Він майже не здивувався, побачивши знайоме зображення контейнера. Воно було таке чітке, що можна було розгледіти на ньому навіть дрібні ум’ятини.

— Так я і думав — мутація, — сказав Славко Аркадієві Пилиповичу. — Першопричина — контейнер. Під дією радіації звичайний вид восьминогів, можливо, октопус Дофлейна, зазнав змін. Виник новий вид. Він може існувати тільки в умовах високої радіоактивності. І спрути самі створюють для себе ці умови…

Славко глянув на спрута. По його шкірі перебігло тремтіння, щупальці почали скручуватися. Восьминіг прокидався. Славко запитав:

“Куди ви віднесли своє “сонце?” Де воно тепер?

“Це таємниця. Друга велика таємниця”, — відповів октопус, і Славко поспішив знову запитати, уже сумніваючись в успіхові:

— А яка ж перша велика таємниця? Восьминіг мовчав.

— Теперь у вас три сонця? “Таємниця! Таємниця!” — торочив восьминіг, сповзаючи у воду.

— Наші товариші проникли туди, де ваші “сонця”? І ви їх убили?

Славко знав, що спрути здатні вистрибувати з води. Але не припускав, що такий великий і важкий молюск, як цей, здатний здійснити справжній політ. Йому здалося, ніби чорна ракета злетіла в повітря. Вона описала дугу з добрий десяток метрів, і спрут плюхнувся за бортом судна в море…