У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
22
Підводний човен знову причалив до “дзвона”. Цього разу моряки провели складний маневр швидше і з меншими труднощами. Допоміг досвід.
Славко зумів довести Аркадієві Пилиповичу, що пошуки слід починати звідси. Навіть якщо вони тільки ретельно оглянуть усі ящики та закутки підводного будинку, щоб відшукати лабораторний журнал, то й тоді, врешті-решт, вони заощадять час.
Аркадій Пилипович уважно, неквапливо оглядав салон “дзвона”, а Славко копирсався в ящиках. Час збігав, хотілося зупинити його. Славко нервувався, знову й знову гарячково нишпорив в тих самих ящиках.
Знайшов журнал Аркадій Пилипович на відкидному ліжку під надувною подушкою.
— Ось бачите, я ж казав, що знайдемо! — радісно вигукнув Славко. — А ви не вірили!..
Він перегорнув кілька перших сторінок, похапцем пробігаючи їх очима, й зупинився на передостанньому запису, де Косинчук розповідав про перше відвідання печер і про свій намір побувати там удруге. Тепер Славко вже знав, де шукати товаришів.
Глянув на Аркадія Пилиповича і з подивом побачив, що той не квапиться залишати “дзвона” і далі оглядає салон.
“Він так зрадів, ніби уже врятував їх, — думав слідчий. — І так поспішає, мовби відтоді, як вони вирушили до печер, минуло якихось п’ять, а не п’ятдесят годин. Хотів би я мати хоч частку його оптимізму…”
Врешті підводний човен відчалив від “дзвона” і взяв курс до печер.
Славко сидів поруч Аркадія Пилиповича, тримаючи в руках лабораторний журнал. Тепер багато що стало зрозумілим…
“Щоразу, коли порушується рівновага в неживій природі, щось неодмінно змінюється і в світі живих істот. Коли повітря забруднюють вихлопними газами чи димом хімічних комбінатів, а в річки та моря спускають відпрацьовані води з підприємств, це не минає безслідно для мікробів чи комах, риб чи людей. А втім, оце “чи” зовсім умовне, бо мікроби і люди, риби й комахи пов’язані одним нуклеїново-білковим ланцюгом. “Чи” означає тільки вибір початку — утворення нового штаму мікробів, вимирання виду комах, загибель динозаврів, появу октопуса сапієн-са. І, можливо, колись якесь чергове “чи” виявиться останньою краплею, яка приведе до трагедії гомо сапієнса, якщо коли-небудь ми, сіючи зерно, не зможемо передбачити сходів і на початку процесу не визначимо його кінець…”
23
Коридор то звужувався, то розширявся, Здавалося, він пульсує, мов набухла вена, що веде прямо до чийогось серця. Валерій помітив обабіч кілька площадок штучного походження. За інших умов він оглянув би їх ретельніше, але зараз було не до цього. Мудрець зник з поля зору. Можна було чекати будь-яких несподіванок. Доводилося весь час бути насторожі. До того ж Валерій весь час відчував чужу невідступну увагу, спробу зламати його волю. Мовби холодні щупальця намагалися заповзти в його мозок, покопирсатися в пам’яті і знайти там те, за допомогою чого можна було б керувати ним, як автоматом. На щастя, ці щупальця сильніші за людську волю лише тоді, коли вона пасивна, і слабкіші за неї, якщо вона пробуджувалась і ставала проти них.
Валерій побачив ще одну площадку, на якій стояв незграбний апарат. У його пам’яті зринуло щось схоже на нього, але як воно називається, Валерій пригадати не міг. Попереду маячів вхід у нову печеру. Біля нього, мов страж, закляк Мудрець.
“З дороги!” — в думці наказав Валерій.
“А ти пам’ятаєш, що тебе чекає?”
“Пам’ятаю все. З дороги!”
“Ну що ж, заходь…”
Підлога й стіни печери були мовби вистелені сірими грудочками, а посередині, наче жертовник, височів контейнер.
Печера була таких величезних розмірів, що Валерій не міг побачити, де вона кінчається, і всюди — зі стелі, стін звисали восьминоги. Вони обмивали сірі грудочки водяними струменями із своїх “лійок”.
“Та це ж яйця восьминогів! А скільки їх? Мільярди? Більйони? — вжахнувся Валерій.
Він згадав, що подібні спалахи розмноження бувають і в звичайних октопусів. В одній науковій книжці з судової бібліотеки він читав, що в тисяча дев’ятисотому році з невідомої причини в Ла-Манші надзвичайно розмножилися спрути, і їхні численні армії знищили в морі все живе. Вони нападали навіть на велику рибу. На узбережжях Англії та Північної Франції пропали риба, краби, устриці. Врешті-решт восьминоги почали поїдати один одного, а потім більша частина їх загинула від якоїсь хвороби. Так вважали деякі вчені. Хвилі викидали мільйони мертвих спрутів на берег, нагортали справжні гори. Селяни використовували їх як добриво. Згодом ще двічі, через двадцять п’ять — тридцять років, у тих самих місцях повторювалась навала восьминогів.
Але тут, у печері, їх було, мабуть, набагато більше, якщо припустити, що з кожного яйця вилупиться живе створіння. Валерій подумав:
“Двох-трьох таких приростів вистачить, щоб заполонити всі ріки, озера, моря й океани. А втім, їм замало і такого простору…”
Він почув:
“Бачиш, скільки помічників матимуть люди?”
“І для них потрібні будуть нові контейнери? — похмуро запитав Валерій. — Ми виготовляємо багато контейнерів, але на всіх вас однаково не вистачить”.
“Виготовите ще. Ви трудитиметеся для нас, торгуватимете з нами. Ви нам — контейнери, ми вам — рибу й водорості. Ми допоможемо вам воювати, перемогти, знищити всіх противників і на морі, і на суші. Ти знаєш, що ми уміємо пересуватись і по суші, захопивши з собою запас морської води. Ви теж так робите, тільки пристосувалися краще…”
“А потім? Вас буде дуже багато…”
“Потім” — не буде”.
Валерій зрозумів, що “потім” справді не буде. Радіація зросте настільки, що людей не залишиться на планеті. І раптом він згадав, на що був схожий апарат, який стояв на площадці, — на примітивний реактор! Отже, восьминоги намагалися почати свою цивілізацію не з колеса або човна, а відразу з реактора.
“Ти ж знаєш людей, Мудрець. Як же ти міг подумати, що люди згодяться на такий шлях?”
“Іншого шляху не залишиться”.
“Ти погано знаєш людей, Мудрець”.
“Ні, добре знаю. Тому й не хотіли ми, щоб ви дізналися, з якою швидкістю розмножуємось і скільки живемо. Дуже просто уявити майбутнє. Адже кожен з вас боїться смерті. Кожен хоче жити. У нас є багато переваг над вами. Нам не треба одягу і таких складних будинків, як вам; човнів, щоб пересуватися. Ми можемо обійтися без міст, використовуючи печери та гроти. Вас можна вбити, знищивши ваші міста, одяг, машини. Ви не зможете жити без них. Ви самі відрізали собі шлях назад. Це така ж правда, як те, що ти не вийдеш звідси живий”.
“Ти погано знаєш людину, Мудрець”.
“Покладаєшся на апарат, що випускає промінь смерті? Ти подивися, скільки нас. Коли ми всі кинемося на тебе, куди ти скеруєш промінь, людино? Пам’ятаєш, з якою швидкістю ми рухаємось?”
“Я не дарма говорив тобі, Мудрець, що ти погано знаєш людей. Людина боїться смерті, але вона може пересилити свій страх. Я спрямую промінь на контейнер і знищу його. Тоді ви всі загинете. Може, ти сумніваєшся, що я зроблю це?”
Минуло кілька секунд. У Валерія паморочилася голова, йому було дедалі важче переборювати сторонній вплив. Він іще чинив опір ударам хвиль, холодним щупальцям, ворожим думкам.
“Хай я недостатньо зрозумів людей, — промовив спрут, — не думав, що вони здатні перебороти страх смерті. Але навіть якщо ти знищиш контейнер, все одно нічого не зміниться. Там, далі, є ще дві такі печери з такими ж контейнерами…”
“Крім мене, є ще люди. Вони прийдуть сюди по моїх слідах”.
“Ми зробимо так, що вони не прийдуть. Не знайдуть нас”.
Мудрець почервонів, витягнув щупальці, готуючись до атаки. Тієї ж миті звідкись ударило сильне світло, кілька прожекторів освітило печеру. Валерій озирнувся й побачив постаті в скафандрах. Один з водолазів — у ньому важко було впізнати Славка — рушив до Мудреця, простягнув руку. Восьминіг обвив її щупальцями, роздувся, намагаючись прорвати пластмасу скафандра, дістатися шкіри, щоб умертвити людину сильним впливом — паралізувати дихальні центри. Та пластмаса виявилася надто міцною. Другою рукою Славко вдарив спрута по очах, стиснув голову. Молюск зморщився і вщух. Він конав.
