Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Румі зробив кілька швидких рухів і почав зривати ягоди губами й їсти їх. Василь Кузьмич кілька секунд спостерігав цю комічну картину випасу, потім рішуче підвівся, зірвав кілька ягід і покуштував.
Його губи скривила гримаса, і він весело зареготав. Учений бачив здивовані осудливі очі Румі, але спинитися не міг: сміх переходив в істерику. Він схлипував, намагаючись вимовити якесь слово, але звуки зливались, і нічого не можна було розібрати. Нарешті перший заряд було витрачено, і Василь Кузьмич промовив крізь сміх, який душив його:
— Суниці!
Румі, що все їв ягоди, здивовано подивився на нього.
— Так, так, звичайні суниці. І за ними йти на Памір? — Василь Кузьмич нарешті справився з другим приступом сміху і сказав: — Велике відкриття! У кожному довіднику лікарських рослин сказано, що суницями лікують шлункові захворювання, в тому числі й виразки. Природно, лікування триває роками і не завжди дає бажані наслідки. Ну й насміявся з нас ваш предок! Дотепна людина Сейкіл.
Румі спокійно їв ягоди.
— Та годі вам, Румі! Час рушати назад. Згадуватимемо цю експедицію як забавний анекдот, розказаний з допомогою стародавнього гумору. Ходімо!
Та минуло ще близько години, поки Румі наївся ягід і нарвав їх у кошик на три дні дороги, як радив старий Сейкіл. Василь Кузьмич посміювався з нього й у місті, але чим більше часу минало, тим серйознішим ставав учений.
Румі змінювався на очах. На лобі у нього вже не було поту, судороги страждання не спотворювали обличчя.
“Самонавіювання”, — думав Василь Кузьмич. Одначе самонавіювання не дало б такого наслідку, надто вже він ефективний. Змінився навіть колір обличчя Румі, зникла синява і характерна жовтизна.
Через якийсь час рентген і дослідження показали, що виразка почала зарубцьовуватись.
Василь Кузьмич крутив у руках фотоплівку, дивлячись то на неї, то на Румі.
“Що ж сталося? — напружено думав він. — Гостра виразка. Зцілення за короткий час, про яке говорилося у стародавньому рецепті. Звичайні суниці і самонавіювання… Чекай-но, старий, не поспішай. Згадай ще раз рецепт…”
Тьмяне світло здогаду замигтіло в мозку: “Суниці ростуть у горах. Там, де є виходи мідної руди. Певно, суниці мають особливі властивості, зв’язані з місцем, де вони ростуть. До того ж Сейкіл створив нам особливі умови: важкий шлях, небезпека, граничне нервове напруження… Можливо, саме це мав на увазі старий мудрець. Весь комплекс. Те, про що іноді забуваємо ми. А потім дивуємося: чому вирощений на плантаціях женьшень не дає того ефекту, про який писали стародавні лікарі, і звинувачуємо їх у надмірній фантазії…”
Василь Кузьмич вийняв записи Сейкіла, прочитав їх.
Він так захопився, що про все забув. І отямився тільки тоді, коли почув голос Румі.
— Ідучи стежкою мудреця, виконуй його поради.
Василеві Кузьмичу раптом захотілося заперечити чи то Румі, чи собі самому.
— Не всі поради треба виконувати. Навіщо, наприклад, Сейкіл вимагав роздягатися на галявині й повзти?
— Там була роса. Вона теж лікує…
“Він уміє думати, цей чоловік. Я не помилився в ньому. І хто знає, ким би він став, якби обрав інший шлях у житті. Та зараз мова не про нього. І не про Сейкіла, який не міг ставити багатьох дослідів, доступних нам, але вмів думати. Мова — про нас, про мене, про моїх колег і товаришів. Невже усе полягає в тому, що ми навчилися ставити досліди і розучилися спостерігати? Точніше, нам завжди бракує часу на вивчення природи. Вона ж ставить у мільйони разів більше дослідів, ніж ми. Кожен її рух і подих — дослід. А ми такі зайняті експериментами у своїх лабораторіях, що на осмислення наслідків їх лишається дуже мало часу, ми робимо своє пізнання надто об’єктивним, спрямовуючи його по одному шляху і відсікаючи всі інші. Де ж вихід? Втрачати і набувати? Набувати і втрачати — і завжди мучитися сумнівами: чи не втрачаємо ми більше, ніж набуваємо?”
Він підвів очі на Румі, наче сподівався почути відповідь на своє німе запитання. А Румі зацікавлено дивився на нього, чекаючи, що скаже вчена людина про його зцілення.
Обидва дивились один на одного, чекаючи відповіді…
ПОБАЧЕННЯ
І
На екрані земного зорельота з’явилося обличчя молодої жінки. Вона привітно усміхнулась, і Іллі, наймолодшому з астронавтів, здалося, що він десь уже бачив її. Але де ж? Коли?
Погляд жінки зупинився на Іллі, їхні очі зустрілися. У юнака перехопило подих. Без сумніву, він уже бачив це обличчя…
Але це ж звичайнісінький абсурд. Він міг зустріти будь-кого, тільки не її, не Анто — жінку із антисвіту.
Ілля пам’ятає, які суперечливі почуття схвилювали їх усіх, коли корабель несподівано почав різко втрачати швидкість, і після сорока виснажливих годин вони вперше побачили на екрані позивні зустрічного корабля: атом водню, в якому ядро несе негативний заряд, а електрон — позитивний.
Зореліт із антисвіту! Що могло бути дивнішим за цю зустріч?
На деякий час земляни навіть забули про становище, в якому знаходився їхній корабель. Його захопили і скували захисні силові лінії зорельота з антисвіту. Добре ще, що автоматично ввімкнулось власне захисне магнітне поле. Але тепер кораблі не можуть розійтись. Взаємодія полів така, що двигуни безсилі.
А вимикати свої силові поля, без яких вони ніколи б не проникли у світ, астронавти із антисвіту не можуть. Відбудеться вибух, анігіляція, і вони разом із своїм кораблем перетворяться в енергію, у світло.
Кораблі продовжують втрачати швидкість. Спрямовані хвилі антиречовини, перетворюючись у приладах і силових кільцях, доходили до приймачів та електронних перекладачів земного корабля. Так з’явилося це обличчя на екрані, ця жінка, яка здається Іллі знайомою.
Вона переводить погляд на інших астронавтів, потім — знову на Іллю. її брови здивовано піднімаються, потім хмуряться, від чого на чолі збираються зморшки, ніби брижі на узмор’ї. Отже, вона теж пригадує… І також не може пригадати…
— Вашою мовою наша батьківщина називається планетою Невдоволених, — говорить Анто, жінка із антисвіту. — Ми завжди невдоволені тим, що досягли сьогодні. Ми завжди шукаємо.
Їхні погляди знову зустрілися, і юнакові здалося, що вона каже: “І я завжди шукала…”
Він неясно чує, як вона розповідає про свій світ, про історію планети Невдоволених, про вчених і відкриття, про рух народних мас. Він дивиться в її очі, спостерігає, як ворушаться губи. Йому здається, що вони зовсім близько, і він відчуває їх тепло.
Він думає і чує тільки окремі фрази з того, що вона говорить:
— …Один світ бачить людина, стоячи на рівнині. Горизонт близький і чіткий, і мандрівникові здається все ясним і завершеним. Ось там — озеро, а там — починаються гори. Але ось він сходить на згірок — і горизонт розсувається. Те, що здавалось озером, виявляється верхів’ям ріки, те, що здавалося горами, — гаєм. Людина виходить звивистими стежками на круту гору. Вона бачить, що річка впадає в море, що гай — це узлісся. Морська гладінь простяглася на горизонті, але людина вже більше вірить своєму розумові, ніж зорові. Вона знає, що там далеко, куди вона не може заглянути, новий невідомий берег, ліси, гори, люди, і, здобуваючи нову крупинку знання, вона відразу ж сумнівається, шукає підтвердження і заперечення. І в цьому її сила. Вона може йти все далі й далі стежкою пізнання. Віра — притулок сліпих і слабких, сумнів — прапор сміливців і шукачів.
Ілля дивиться на неї захопленими очима. Вона здається йому такою розумною і сміливою… І ці тремтячі яскраві губи… Він знову пропускає повз вуха її розповідь. Він чує лише те, що стосується його мрії:
— …У нас, на батьківщині, є музей Любові, де на стінах вогненними буквами записані імена тих, чиє кохання було великим і чистим. Ті, хто з’єднує своє життя, мусять залишити пам’ять про це: створити щось прекрасне, зробити новий крок в пізнанні природи, відкрити невідому планету, врятувати життя людини…
