Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА
Жартівливі оповідання
Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.
ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР
Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.
Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.
Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”
У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.
Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” — і подумав: “Що б вони робили без мене?”
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.
Вийшовши у двір, я сказав Романові:
— Доведеться перевіряти машину по вузлах.
— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.
— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.
За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!
Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.
Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:
— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?
В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.
— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.
— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!
Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:
— А ти, старий, забуваєшся.
— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!
— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.
— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями?
— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.
— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.
— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.
На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:
— Мої накази не обговорюються.
— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання.
— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло?
— Починаю розуміти, — відповів.
Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:
— Ну як?
— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.
— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.
— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.
— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…
— А хто ж він?
— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…
— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.
Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:
— Слухаю.
— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.
— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.
— А… Здається, пригадую… Що треба?
— Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я.
— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо,
— Але ж у даному разі…
— В наказі нічого немає про винятки.
— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.
— Наказ — мій.
— У нього слід внести застереження.
— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.
Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?
— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?
— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?
— Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.
— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.
Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.
— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.
Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.
— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, — сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…
Романове обличчя розчаровано витягнулось. “Ну, то й що?” — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.
— І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?
— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…
— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!
