Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним.
Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм — ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, — та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!
Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються.
Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано.
Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви охоче вхопились за таку святiсть! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е — неминуче й необхiдно — ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв є ненависть до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе, вам наплювать, зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники!
Сузанна теж має таку любов. Вона iнакше називається — красою, але назва справи не мiняє. Служiння красi, любов до краси — це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделiв, вона ще вимагає атестата на святiсть, красу, вищiсть!
Макс устає, хапає рушника i, намочивши його, рiшуче витирає лице. Для сьогоднiшньої розмови цiлком вистачить i неголеного лиця.
Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рiшучий кiнець!
Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!їжджає й не пiдлiтає, а пiшечки, злiзши з трамвая, пiдходить), перед ворiтьми стоїть уже ряд автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку, на маленькiм аеродромi стоять аероплани рiзних розмiрiв.
Значить, сьогоднi дiйсно має бути цвiт «артистичного свiту». Перед роз'їздом на лiто остання артистична бiская. Чудово.
Макс iде повiльним лiнивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмiстi вiдомi всiм, але не спiйманi злодiї; такi собi зневажливо-веселi, нахабно добродушнi, з виразом вибачливої вищостi лiнi й готовностi моментально вихопити револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристанi майже до пояса груди Макса не напудренi, без на грудного жабо i з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, нi вуста, нi очi, нi щоки не пiдмальованi, вуса i брови свого кольору; убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки людини з простонароддя, — робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре убрання теж навмисне одягнув!)
Так, значить, останнiй раз вiн має честь i щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подiбний до «храму» Мертенса, поганенька копiя з поганого гевала. Тї самi дорiйськi колони, портал, банi, маса наростiв, бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалює всiм тiлом, — схились, задушу!
Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала постать ховається вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, — удова радника комерцiї, консервного короля Ернеста Фiшера може собi все дозволиш.
Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт «творчого» Берлiна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками (знову поганенька копiя з мертенсiвської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагiднюючи вмисну, холодну, синю напiвтьму закуткiв. Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi й тузi руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копiя «Краси» Аделя, суперницi Венери Мiлоської.? двох бокiв її синюватими спiральними пасмами здiймається вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого, то червоно фiолетового тону вiд променiв рiзно-фарбних вiкон. Навколо статуї невеликий круг, — нiхто не смiє сидiти близько коло неї. Тiльки за кругом пiд гiллям лапатих схiдних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi мохом скелi, купчиться все товариство.
Макс усе тою ж недбало-лiнивою ходою перерiзує порожнiй круг i наближається до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустрiч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневi. Хто не знає Макса, той робить широкi питаючi очi, а хто знає, посмiхається так, як посмiхаються з примхи близької людини, i з загадковою простотою пояснює незнаючим:
— Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi.
З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спiшить Сузанна. Срiбно рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв сукня, — власне два фартухи, спереду i ззаду, упевнено, ритмiчно й важкувато погойдуються, часом бiлiючи тiлом голої ноги. А очi, коров'ячi, темнi, вогкi, з темно синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмiшкувато-ласкаво грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi.
Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi, як нiде, почасти звiдси й виходячи, дозволяють усi форми поведiнки, якi коли-небудь вживалися в людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на колiно i схилити голову.
Макс недбало подає руку господинi й зиркає на сусiдню групу, в центрi якої сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким поясом на клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього
— Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Маєш час?
Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути. Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа їй. Коли Сузаннi це не до вподоби, що ж робити?
Але Сузаннi саме це до вподоби, — очi так смiхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустрiч, що починається вiд «хвилинки»? Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало?
А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.
— Ну?
Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче:
