Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
— Милий! Ти милий. Чуєш ти?
Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.
Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки?
— Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?
I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.
Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому «милий!» i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi.
В залi вже знову стоїть рiвний гомiн голосiв, як шум гiрського ручаю. Часом iз нього, наче срiбна рибка, скидується, виплiскується жiночий смiх i скрик. Пасма тимiяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променiв банi. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi живi тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливiстю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi, недогнилi тiла «творцiв» перед отим куривом i вихльостать їх усi пiдряд. Оце була б жертва красi!
Макс перехиляє трошки вбiк тiло й починає розглядати присутнiх.
Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний цвiт iзлетiвся з усiх дерев. Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки камiння, золота, брилiантiв!
Так, так, «знаменитостi», «королi», «зорi», «зенiти» творчостi: науки, журналiстики, малярства, музики, поезiї, сцени. О, в радницi комерцiї Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне, не «творче» прiзвище!) тiльки цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер — це одчиненi дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!
А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся, як трава, як кущi, повставало б їм догори. Од дрижакiв уся штукатурка пообвалювалась би.
Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з них увесь час твердо пам'ятає, що воно е воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в iсторiю записується, моментально, без авторської коректури в iсторiю! Через те вони всi такi поважнi, вибачливо-благодушнi, з найкращими своїми посмiшками, в найкращих своїх позах, — всi ж вони без перестанку фотографуються.
Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсiм не для iсторiї й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для тої, якiй лишається тiльки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той свiт.
До групи з голою Сiкстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик моди!) пiвсмокiнгу важко й похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок iз довгим синiм волоссям i фiолетовими вустами. Брук iспочатку садовить свiй важкий зад, потiм сам сiдає i розпинає руки на спинцi канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собi позувати без посмiшок, вiн фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо вiн — Брук, єдиний бас на весь свiт, оперовий король. Той самий Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса, що зволии милостиво хитнути йому головою. I цей суб'єкт у Сузанни за найпочеснiшого гостя!
Макс нетерпляче й iпонуро дивиться до гроту. Забула, чи що? Власне, якого чорта вiн, йолоп проклятий, приплiвся сюди? Порвати з Сузанною? Та для цього треба неодмiнно бачити її, та ще в час бiскаї? Вияснити? Що вияснити, лицемiре, паскуднику? За любовника свого вона його брати не хоче. їй треба чоловiка, хазяїна її маєткiв, якi розкрадають управителi. Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не раз казала, чого ж йому ще? Вiн теж не хоче її мати тiльки за любовницю. Значить, що ж тут виясняти? Чи не сподiвається вiн, що вона все ж таки вiдмовиться вiд усiх своїх маєткiв, стане його жiнкою, «другом», «товаришем», пiде на службу до якогось бюро, буде носити дешевенькi капелюхи, на якi iплює її покоївка? А вiн за це одкриє їй, що вiн член Iнараку, член страшної банди розбiйникiв, що за саму участь у нiй — смертна кара. Божевiльний вiн чи просто мерзенний, жалюгiдний лицемiр?
Сузанна виходить iз грота i, кругло пiднявши повну руку, легкими дотиками пальцiв поправляє зачiску. Цiлував її там хто? Лице спокiйне, очi привiтно-насмiшкуватi повертаються то до одної, то до другої Але хiба пiзнаєш що-небудь по її лицi?
Пiдходить до групи голої Мадонни. Чогось, видко, просить у Мадонни. Обидвi дивляться в його бiк. Мадонна нерiшуче знизує голими рожевими плечима. Сузанна, очима смiючись, часто, певно хитає їй головою й iде через круг до лопуха.
Макс поспiшно вiдхиляє тiло в другий бiк, закладає ногу на ногу й напiвприплющує очi.
— Я була бiльше, нiж хвилинку? Сердився? Га?
О, дурницi. Вiн собi трошки задрiмав Надворi така спека, а iут такий чудесний холодок.
— Ну, так Я так i знала, що ти задрiмаєш. Я умовляла на ших дам затанцювати бiскаю. Спецiально для тебе. Цих ти ще не бачив. Одна вiдмовилась, — шкода! — а друга, здається, буде. Ти зробив на неї враження.
Гм. Бiская — рiч, розумiється, непогана, естетична з усiх поглядiв, але перше те, що вiн абсолютно не має часу, по-друге вiн має до неї справу, яка нiяк не пiдходить до бiскаї, а третє, нарештi, танцювати бiскаю перед твором Адел трош ки… неестетично. I навiть непристойно.
З iусiх аргументiв вона, розумiється, почула тiльки трсгiй. Вона, Сузанна Фiшер, може зробити що-небудь неестетичне?
Вона, якiй найвищi митцi, найтоншi, найчулiшi знавцi краси щодня спiвають хвалу i славу за її власну красу й за найкраще розумiння всякої естетики?! О, як зараз вона за це вишкiрить зуби!
Сузанна сiдає поруч iз Максом, швиденько, непомiтно проводить нiжною й теплою долонею по лицi йому и просто, лукаво, пошепки говорить:
— А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився, укушу Чуєш?
I зараз же пiдводиться i, подивившись кудись угору, хитає головою.
Пiсля руки на щоцi Макса лишається атласистий теплий слiд i свiжий, нiжний запах, од якого на губах виступає почування м'яких, вогких i таких хвилюючо-податливих уст Сузанни.
Макс прибiльшено зiтхає, перекладає ногу на ногу й схиляє голову на плече з виглядом людини, яка дожидається потягу.
Раптом звiдкись ледве чутно просочується до гомону голосiв трошки гунявий, металiчний i нiжний звук. За ним другий, смiливiший, виразнiший, хвилястий. Першi ноти бiскаї! Гомiн майже зразу затихає, поспiшно дзвякає посуд, по залi проходить шелест шовку, i з-за дерев, кущiв, лапатого листя, з синiх iприсмеркiв закуткiв з'являються рiзнофарбнi плями облич, як химернi живi квiтки.
Мадонна з синiми очима лiниво, неохоче пiдводиться й байдуже поправляє на клубах легенький рожевий пояс, який не зовсiм точно виконує своє призначення. Знизнувши одним плечем, вона зiтхає й повiльно, дивлячись собi пiд ноги, взутi в легенькi рожевi черевички, дрiбними кроками виходить у круг i стає перед мармуром.
Макс iз ворожим, гидливим усмiхом слiдкує за нею. Яка вона здаеться тут незграбна, важка, м'ясиста в порiвняннi з iим незаймане дiвочим, зворушливо чистим тiлом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить гарно, це треба признати, i окремо взяте тiло її може претендувати на вистанцi на першу премiю).
