Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Дещо повагавшись, Курт підняв трубку:
— Слухаю вас!
У відповідь не почулося й звуку. Через хвилину виклик повторився. І знову ніхто не обізвався.
“Ну, от, починається! — подумав Курт з тоскною безнадією. — Тепер тільки й чекай провокацій та шантажу!”
Коли пролунав наступний дзвінок, доктор Гешке уже не добирав виразів:
— Сто чортів, та слухаю ж вас!
— О, Курт, перепрошую! — почувся приємний жіночий голос. — Не я винна, а київські таксофони! Дзвоню вам аж з третього.
— А хто це?.. — він, звичайно, упізнав голос Катрін, але зволікав, аби виграти час.
— Я! — засміялась вона. — Мій лицарю, хіба ви забули про нашу домовленість?
— А, Катрін! Доброго ранку!.. Звісно, не… — Курт затнувся: яка домовленість? Хоч убий, не вдається пригадати.
— Чудесно!.. То я буду у вас через десять хвилин.
— Гм… Прошу, прошу!
Як сніг на голову: він не тільки не поголився, а ще й не вмивався, а вона, бач, буде через десять хвилин! І чого її сюди принесе?
В пам’яті перебігли події нестерпного неприємного вчорашнього дня і ще неприємніші фрагменти нічної пиятики. Коли б можна було — гайнув би зараз на аеродром, та й геть із країни, яка на кожному кроці підсуває аж ніяк не райдужні сюрпризи! Далебі, оте його вчорашнє п’яне патякання сьогодні, певно, матиме дуже прозове продовження: доктора Курта Гешке схилятимуть стати агентом радянської розвідки. Так, так, — недарма ж до нього спеціально приставили Катрін!.. І оту вчорашню подорож теж заплановано заздалегідь; Альошин просто хороший дипломат, уміє нав’язати свою думку, аж незчуєшся. А інсценізацію влаштувати не важко: треба тільки поруч справжніх документів часів німецької окупації повісити кілька сфальшованих…
Курт похопився: стривай, та це вже скидається на гібрид манії переслідування з манією величі! Що ти за птиця така, що в ім’я тебе — і проти тебе — запущено весь апарат розвідки?! Дурниці!
Він тільки-тільки закінчив свій туалет, як у двері постукали. Звичайно ж, Катрін. Вона в легкій світлій сукні, з фотоапаратом і сумочкою через плече. Свіжа й усміхнена.
— Доброго ранку, Курт!.. Ой, а чого це у вас такий кислий вигляд?
— Здрастуйте, Катрін… Нестерпно болить голова!
— Співчуваю. В цій пуританській країні до десятої ранку алкогольних напоїв не продають, але, на щастя, не забороняють запасатися ними звечора, — вона витягла з сумочки плескату пляшечку коньяку. — Вип’ємо, Курт!
— А це… не зашкодить? — запитав він непевно, бажаючи хоч якимось чином вивідати, яке зобов’язання взяв на себе вчора з п’яних очей.
— О, ні! Сподіваюсь, що містер Альошин знає, що таке похмілля.
“Альошин?.. То виходить, її треба з ним познайомити, чи що?”
— Прошу, Катрін, порядкуйте й цього разу.
Вона знайшла стакани, наповнила їх і, як нещодавно в маленькому ресторані пітсбурзького передмістя, сказала визивно:
— То вип’ємо за продовження нашого дивного знайомства!
Випили. Катрін виявилася передбачливою, в її сумочці знайшлися мандарини та цукерки.
— Курт… — її голос пролунав так вкрадливо й підступно, що доктор Гешке мало не поперхнувся.
— М-м-м?
— А чи ви й сьогодні повторите те, що казали мені вчора?
— А що саме?
— От тобі й маєш! — Катрін сплеснула руками й засміялась. — Та ви ж сто разів освідчувалися мені в коханні!
— Не може бути! — червоний від сорому, Курт таким розпачливим рухом почухав потилицю, що Катрін вибухнула сміхом.
— Я просила на роздуми одну-єдину ніч, але ви жадали негайної відповіді.
— І що ж ви… відповіли?
— Що ви — дуже милий і наївний хлопчисько, якому про одруження думати зарано! — вона поглянула на годинник і сказала вже серйозно. — Курт, пів на одинадцяту, ми можемо запізнитися. Ви домовилися з містером Альошиним?
— Про що?
— Е, це вже мені не подобається! Можна скільки завгодно плескати язиком дурниці і не забувати про справи!.. Де записка, яку передала вам покоївка, коли я привела вас сюди?
— Слово честі, нічого не пам’ятаю. Яка записка?
— Звісно, я не зазирала в неї, але ви прочитали її вголос. Містер Альошин хотів з вами зустрітися, не дочекався, запрошує вас до своєї лабораторії на одинадцяту ранку… Я попросила вас закинути про мене слівце: мені, як кореспондентці, було б дуже приємно взяти в нього інтерв’ю. Ви ж обіцяли посприяти.
— Гм, так… — Куртові пригадалося: він начеб і справді щось говорив про лабораторію Альошина, тримаючи в руках папірець. Але де ж та записка? І невже Катрін справді всього-на-всього американська газетярка?
Катрін уже гнівалася, дивлячись на методичний Куртів обшук власних кишень. її зелені очі потемнішали, брови зійшлися.
— Годі, Курт! Ви, мабуть, справді були п’яні, як… їдьмо. Щодо інтерв’ю, натякнете йому там… — вона витягла з сумочки і подала Куртові візитну картку. — Прошу: Катаріна Джефсон, від газети “Пітсбург ньюс”. Вас не обтяжить таке доручення?
— Та що ви, що ви! — похопився Курт. — Навпаки!
Щиро кажучи, не хотілося йому ні представляти Катрін, ні зустрічатися з Альошиним, але якось усе останнім часом складалося так, що мимохіть доводилося діяти проти власної волі.
Його заспокоювала тільки думка про те, що подібний візит не завдасть нікому ніякої шкоди: Альошин не такий дурний, щоб показувати те, чого не належить, а лабораторії вогнетривів за своїм обладнанням тепер скрізь однакові.
А Сергієві Альошину цей ранок теж приніс чимало неприємних несподіванок. Коли він заїхав до інститутського гаража, щоб поставити “Волгу” на місце, механік зустрів його єхидною посмішкою:
— Чи вам не гикалося, Сергію Михайловичу?
— Начеб ні! — знизав плечима Сергій. — А що сталося?
— Та згадували вас, любенький мій. І, мабуть, нагадування надішлють.
— Не розумію! — сухо й різко сказав Альошин. З механіком, людиною педантичною і в’їдливою, розмовляти було дуже важко.
— Та що ж тут розуміти! Якщо водій жене машину на червоне світло з швидкістю сто кілометрів, то його треба карати, чи не так?
— Звичайно.
— Так от і подзвонили з автоінспекції, що чорна “Волга” номер сорок—чотирнадцять, яка має честь належати нашому інститутові, сьогодні о другій ночі саме з такою швидкістю пішла під червоний світлофор на Пітерській вулиці.
— Чудесно! — іронічно сказав Сергій. — А кандидат технічних наук Альошин саме в цей час спокійнісінько спав у своїй квартирі будинку номер шість на Зоряному провулку.
— То ви ж не скажете, що машина може рухатися без водія?
— А ви ж не будете запевняти, що людина може водночас лежати на ліжкові і сидіти за кермом машини?
— Парапсихологія мене не цікавить, товаришу Альошин! Я просто напишу доповідну директорові, і більше машини вам не даватиму!
— Іване Трохимовичу, облиште цей тон! — Сергій уже ледве стримував себе. — Я не хлопчисько і за свої дії відповідаю!.. Повернувшись із Ліщинівки, я поставив “Волгу” біля будинку, — за нашою з вами домовленістю, щоб не турбувати вас у неділю. О десятій вечора я на ній з’їздив у центр, до готелю “Москва”, і поставив на те ж місце. Об одинадцятій ліг спати. Все.
— Тоді вже я нічого не розумію! — механік почухав потилицю. — А стривайте-но, чи ви не запам’ятали, скільки кілометрів до тієї Ліщинівки?
— Знаю точно: триста п’ять.
— Так-так… — механік глянув на спідометр машини, потім на путьовий лист. — А ви більш нікуди не заїжджали?
— Та не заїжджав, Іване Трохимовичу! — Сергієві вже осточортів цей надокучливий допит.
— То переконайтесь: ви проїхали загалом сімсот кілометрів!
Сергій зазирнув на лічильник: так і є.
— Але, може, хтось їздив уночі без мене?
— Не знаю, Сергію Михайловичу, машину я довіряв вам… — механік поліз до кабіни, посмикав за важелі, позазирав у всі закутки. І раптом вигукнув зловтішно: — Ну, от! Звичайно ж!
Як доказ страшного злочину він тримав у руках щойно піднятий тюбик з-під губної помади.
Сергій уже аж рот розкрив, щоб послати його під три чорти, та все ж стримався. Одмахнувся, як від настирливої мухи. Пішов.
