Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Настрій було зіпсовано вщент. Ніякою парапсихологією в цій історії і не пахло: просто, мабуть, якась компанія лободзвонів скористалася з чужої “Волги” для нічної прогулянки. А може, навіть для чогось значно гіршого?.. Спробуй-но тепер довести, що ні сном ні духом не знав про нічний рейс машини № 40–14! Ну, та біс з ним. Треба поспішати до лабораторії та приготуватися до тієї екскурсії, хай їй біс! З отим Хмарою завжди так — сім п’ятниць на тиждень! Адже домовилися твердо, що секцію надвисокотемпературних вогнетривів Альошин запрошує до себе в лабораторію на четверту годину дня у вівторок, після офіційного закриття конгресу. Так ні ж, Хмара подзвонив учора ввечері і заявив, що “з деяких міркувань” ці відвідини треба перенести на одинадцяту ранку в понеділок. Запитувати про причину такої зміни не мало смислу: старий полюбляв сповивати таємницею навіть найпростіші речі. Отож і довелося Сергієві обдзвонювати всіх своїх підшефних і навіть з’їздити до готелю, бо доктор Гешке до телефону не підходив.
Прямуючи до своєї лабораторії, Сергій хутенько перебирав у думці, що йому слід зробити: які зразки вогнетривів слід заховати від сторонніх очей якнайдалі, а які лишити; обмірковував заздалегідь відповіді на ті підступні запитання, які обов’язково ставитимуть цікаві гості. За домовленістю з керівником нашої делегації він мав сьогодні продемонструвати делегатам конгресу уже розсекречений, по суті, кристамуліт-Б, тобто, показати, що офіційний рекорд термостійкості перекрито. Але це треба зробити тактовно й мудро, не розкриваючи святая святих технологічного процесу. Професор Хмара має рацію: не варто дарувати капіталістам наші виробничі секрети, хай куплять… Одне слово, ця екскурсія забере таки чимало енергії й часу.
Вже з вигляду Петра Івановича Сергій зрозумів, що в лабораторії сталося щось неприємне. Лаборант був чимось занепокоєний і стурбований.
— Що трапилося, Петре Івановичу? — запитав Сергій, простягаючи йому руку. — Знову “пиріг” не спікся?
— Здрастуйте, Сергію Михайловичу! Та оце не знаю, як вам і сказати. Пропажа в мене. Невідомо куди подівся платиновий тигельок, номер дванадцятий.
— Це отой найменший?
— Так, на п’ять кубічних сантиметрів.
— То, може, він теж опинився в “перепічці”? — пожартував Альошин.
— Ну, що ви! — спалахнув лаборант. — Він зник з оцього столу в п’ятницю, коли я ходив обідати.
— А оскільки відомо, що матерія не зникає і не виникає, а тільки… Ви твердо пам’ятаєте, що замкнули двері, йдучи обідати?
— Замкнув. Та ще й на обидва замки.
— Гм, так… — Альошин обвів очима лабораторію. Величезний зал з товстими залізобетонними стінами, вузькі високі вікна, засклені напівпрозорими ситаловими плитами, які мають міцність сталі, вентиляційні фрамуги, перекриті, про всяк випадок, надійними гратами. Ні, ззовні в лабораторію не пробратися. Та і зсередини теж: навіть основний замок — унікальний за складністю, а допоміжний, цифровий, відімкне тільки той, хто знає шифр.
І все ж сталася пропажа. Неприємна пропажа, бо вартість того невеликого тигелька більша за кількамісячну платню лаборанта. Та ще неприємніший сам факт. Якщо зник тигельок, то з таким же успіхом може зникнути і щось набагато коштовніше.
— Петре Івановичу, а чи не потрапив він до “перепічки”? Я не жартую. Треба перевірити.
— Та перевіряв я, Сергію Михайловичу! Навіть знаючи, що цього не могло статися.
— А раніше у вас нічого не пропадало?
— Бачите… — лаборант збентежився. — З місяць тому схожим чином десь подівся той срібний циліндрик, який ми виготували для дослідження електропровідності кристамуліту.
— Пам’ятаю: діаметр — один сантиметр, висота — три. Але я його нещодавно бачив у сейфі.
— То вже не той, Сергію Михайловичу. Помітивши пропажу, я, щиро кажучи, погрішив на самого себе. Подумав, що, може, якось викинув на смітник, чи що. Отож приніс з дому срібну ложку, і…
— Ну, це ви даремно, Петре Івановичу! А більше нічого дивного не траплялося в нашій лабораторії останнім часом?
— Та я вже й сам намагався пригадати все до дрібниць… Ну, з отим моїм ґудзиком ясно. А от ще одне… Якось я помітив, що уламки кристамуліту-А, які я приготував для подрібнення і лишив отут на столі, наче хтось розворушив, а кілька з них опинилися аж на підлозі.
— Ви помітили це знову ж таки після обідньої перерви?
— Ні, наступного ранку.
Власне, не було ніяких підстав для тривоги: мабуть, ішлося насамперед про лаборантову неуважність. Проте Сергієві пригадалася дивна обізнаність американців щодо його кристамуліту. До цих нез’ясованих подій доведеться поставитися значно серйозніше.
— Гаразд, Петре Івановичу, повернемося до цих питань пізніше. А зараз давайте готуватися: об одинадцятій завітають гості.
— Та запрошували ж на завтра!
— Хмара переінакшив.
Вони ледве впоралися до визначеного часу. За кілька хвилин перед одинадцятою до лабораторії зайшов директор.
— Добридень! Уже приготувалися?.. То ходімо, Сергію Михайловичу, зустрічати. Я тільки їх привітаю, та й у кущі. А ви вже тут самі їх розважайте… — він хитро зиркнув на Альошина, посміхнувся. — Чому не запитуєте, навіщо самодур-директор переніс цю зустріч на сьогодні?
— Начальство знає, що робить! — відбувся жартом Сергій.
— Вчора я не хотів казати по телефону: завтра вранці ви маєте вилетіти в Космоград. Відбудеться вузька нарада. Доповідати вам не доведеться, бо справа йтиме тільки про зміну вимог щодо “кожухів”. Ясно?
— Ясно, Романе Гнатовичу.
— Ну, ходімте.
Транспортна служба Оргкомітету конгресу була на висоті: перша машина з делегатами під’їхала до вестибюля інституту точно об одинадцятій, слідом за нею — ще чотири. З’явилися всі, крім доктора Гешке. Може, йому не передали записки?
Але доки Альошин представляв делегатам директора інституту, приїхав і німець, та ще й не один, а з якоюсь вродливою стрункою жінкою. Хмара здивовано зиркнув на Сергія: а це, мовляв, що за краля? Адже ніяких осіб жіночої статі на аудієнцію не запрошувалось? Той у відповідь легенько знизав плечима.
Втім, усе з’ясувалося дуже швидко. Вродлива “особа жіночої статі” попрямувала до Альошина і приємним контральто повідомила, що вона — кореспондентка американської газети “Пітсбург ньюс”, тобто землячка шановного делегата конгресу містера Гешке; що їй, бідолашній, ніяк не щастить, бо спритніші колеги вихоплюють з-під її носа всі цікаві інтерв’ю; що вона, сподіваючись на великодушність містера Альошина, падає йому до ніг, уклінно благаючи дозволу бодай куточком ока зазирнути в його лабораторію і почути від нього кілька відповідей на запитання. Все це було сказано чистою російською мовою, дуже коректним жартівливим тоном, без банального кокетування.
Звісно, Сергій вільно міг би дати згоду на інтерв’ю і сам, — під час цієї екскурсії присутність американської газетярки була б навіть корисна, — але, знаючи самолюбну вдачу директора, глянув на нього, запитуючи дозволу. Той кивнув головою на відповідь.
— Гаразд, міс…
— …міс Кет Джефсон, з вашого дозволу! — посміхнулася американка, простягаючи Сергієві візитну картку.
— Гаразд, міс Джефсон! Тільки з однією умовою: якщо ви перекрутите побачене та почуте, я назву вас негарною і старою!
— Згляньтесь, містер Альошин! — жартівливо схопилась вона за голову. — Такої страшної погрози я не чула навіть від свого шефа!
Її поява вмить зруйнувала офіційність зустрічі, додала тонусу всім. Чорняві й біляві, руді й сивоголові мужчини різних літ з усіх континентів земної кулі пожвавішали, підбадьорилися, раз у раз поглядали на несподівану супутницю.
Американка справді була приваблива і, певно, знала собі ціну. Вона трималася дещо осторонь інших, весь час мовчала, щось хутенько записуючи у блокноті, і лише коли-не-коли стріляла своїми променистими зеленими очима. Звичайно ж, її погляд найчастіше зупинявся на Сергієві… Вродлива, з біса! Вродлива… і чимось нагадує Наталку Закатову!
Але йому зараз було не до порівнянь. Треба розповідати, показувати, відповідати на запитання, і все це — балансуючи на тій грані напіводвертості, за яку переступити вже не вільно. Він і без того розповідав значно більше, аніж сподівалися чужоземні гості, — це було видно з того, як хапалися вони записати щойно почуте. Повідомлення про створення вогнетриву з термостійкістю 4850° було зустрінуто схвальними вигуками, а коли Альошин, продемонструвавши відповідний дослід, підтвердив правоту своїх слів — пролунали аплодисменти. Одне слово, гості були задоволені.
