Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

Як позитивіст, Макаров наполягав на тому, що матримоніальні відносини мають керуватися законами генетики й життєвими умовами їхньої колонії. Пан Мірек не був позитивістом, але ж він — генетик. Може, саме тому його погляди на шлюб майже не різнилися від поглядів Президента. Саме в цьому сенсі вони з Макаровим іще зо два століття тому й розробили шлюбні норми для Космічної колонії. В колонії астероїда моральним у статевих відносинах завжди вважалося те, що в даних умовах було доцільним: моногамія, полігамія чи навіть шлюби поміж близькими родичами. Оскільки кровозмішенню можна запобігти просто тим, що не народжувати дітей, то й шлюби брата з сестрою чи батька з донькою в колонії вважалися моральними. В цій формі шлюбів Президент вбачав певну користь: по-перше, не руйнувалася етнічна структура громади, що вважалося найважливішим; а по-друге, це убезпечувало від зростання населення, бо народження дітей від таких шлюбів переслідувалося смертним вироком як для батьків, так і для дітей. Аргумент достатній, щоб суворо дотримуватися запобіжних засобів. Сховати ж факт кровозмішення неможливо — генетичний аналіз був вельми досконалий. Отож випадки запліднення траплялися дуже рідко й завжди уривалися абортом.

Лятошинський у своїх матримоніальних поглядах, на відміну від оголеного раціоналізму Макарова, був напівра-ціоналістом, напівпоетом. Кохання, вважав він, можна порівняти з пахощами квітів: адже квіти пахнуть передовсім заради розмноження. Поза цією метою статеві відносини не варто обтяжувати будь-якими заборонами так само, як і пахощі квітів. Еротичні почування прикрашають життя, бо то є прояв Любові. А Любов — Любов з великої літери! — з давніх-давен розглядається на Землі як еманація [4] Бога. Аморальність слід вбачати лише в проявах насильства — і тільки! У всьому іншому належить керуватися життєвою необхідністю. Шлюби між родичами стримували розмноження надійніше, ніж будь-які інші заходи. Саме в цьому й полягала необхідність. З роками такі шлюби стали традиційними.

Ось чому цілком природно прозвучало запитання Прокопа:

— Чи вам не здається, що Гелена кохає не мене, а вас?

— Ні, юначе, — твердим тоном, що виключав мотиви для сумнівів, сказав Лятошинський. — Вона в мені любить батька і тільки. Я завжди боявся, що мій шлюб з Геленою завершиться трагедією, як це сталося з її матір’ю. Тому всіляко відвертав таку можливість. І це мені вдалося.

— Але ж ви, як досі гадала Гелена… Принаймні, так вона це пояснювала… Ви ні разу не приводили Гелену в президентський палац, бо не хотіли її знайомства з Президентом. Що ж змінилося, пане Лятошинський?

Мірек зніяковів, бо не сподівався такої сміливості з боку Прокопа. Високо піднявся цей юнак у своєму саморозвитку! О так, це вже не хлопчик. Відчувається впевненість у собі, почуття гідності. Лятошинському було приємно, що він не помилився у здібностях цього русина, але ж йому дошкуляв далеко не лагідний тон Прокопа. У словах молодого астронома відчувався неприхований докір. Хоч Лятошинський розумів, що Прокіп має право йому докоряти, але це болісно діяло на самолюбство.

— То, мабуть, змінилися обставини, — сухо відповів пан Мірек.

Проте Лятошинський вірив, що обставини справді змінилися. Так, раніше він боявся за Гелену, бо не хотів, щоб вона потрапила до безправних наложниць Макарова. Але Президент запевнив Мірека: йому набридло безглузде, спустошливе марнування часу й сил у гурті дівчат з його обслуги. Він має право на жінку-друга, давно про це мріє, але не бачив досі для себе гідної пари. Тепер він бачить: Ге-лена! Розумна, освічена, вродлива. Пан Мірек зразково виховав дочку, Макаров низько вклоняється йому за це.

Лятошинський, звичайно, вагався. Шлюб — це завжди ризик, а такий шлюб — ризик подвійний. Та щось у словах і самому тоні Президента було таке, що дозволяло йому повірити. Вульгарна неотесаність Макарова, яка часом межувала з брутальністю, була огидна Лятошинському, але він умовив себе, що природна й надбана шляхетність Геле-ни пригасить ці вади.

— Ну гаразд, — мовив Прокіп. — То ваша справа. Але скажіть нарешті, чого ви хочете від мене?

— Переконайте Гелену, що любите іншу дівчину. Вона до вас прийде, я це знаю… Покажіть їй, що ви до неї цілком байдужі.

Прокіп гірко посміхнувся:

— І це все?

— Ну так, все… У вас, Прокопе, є шанс залишитися вічно молодим. Спецліжко вам забезпечене. Але не тоді, коли ви зашкодите Президентові. Макаров не любить, щоб йому ставали поперек дороги.

— Ви ж сказали, що спецліжко — це вічна кара, — не приховуючи іронії, зауважив Прокіп.

— Але можливість реалізувати наукові ідеї… О-о, для талановитих натур це велика втіха. А ви, безумовно, людина талановита.

— Це не той мотив, пане Лятошинський, — задумливо й сумовито мовив астроном. — Є дещо правдивіше й поважніше, ніж мої наукові таланти. Уявні, звичайно.

— Що ви маєте на увазі?

— Гелену лякає ваша самотність. Самотність протягом століть. Про це навіть страшно подумати. Тут я її добре розумію. Та й вас також… — Після короткої мовчанки Прокіп щиро й поважно додав: — Я вдячний вам за те, що ви для мене зробили. Ви добра й благородна людина… Ось так. Саме це й має для мене вирішальне значення. А все інше… Про це говорити не варто.

— То ви згодні? — майже вигукнув віце-президент.

— Спробую, — глухо, з погаслими очима сказав Прокіп.

На цьому вони й попрощалися. Того ж дня Прокіп спустився ліфтом до тунелю, який вів у катакомби генофонду.

Мотря саме повернулася зі школи. Вона повисла в нього на шиї, трепетна й щаслива:

— А я знала, що ти сьогодні прийдеш!

— Як ти могла знати? — засміявся Прокіп. — Я сам цього не знав.

— А я знала!

Вони піднялися під штучне небо, заглибилися в лісопарк. Прокіп це зробив, нікого не питаючись, — був певен, що наглядачі його не затримають. Так воно й сталося — над ними покружляв на своєму кріслі-гелікоптері один з наглядачів, але, впізнавши молодого астронома, зник з очей.

Радість освітила Мотрине обличчя зсередини, з глибин її єства, обличчя здобуло енергію, що з’являється разом з любов’ю. Дівчинка нарвала рясту й барвінку — граючись, почала прикрашати Прокопове волосся. Поряд з дитячим, у ній з’явилося щось від дорослої дівчини — Прокіп, задивившись на Мотрю, ясно собі уявив, якою вона буде років через п’ять, коли їй виповниться вісімнадцять. Гострі плечі й худеньке тільце в його уяві налилися здоров’ям і пружністю юності, личко закруглилося… До дівчини прийшла врода.

Мотря припала голівкою до його грудей:

— Приходь частіше, братику, — і, зазираючи йому у вічі, додала: — Я незабаром закінчу школу. Тоді… Візьми мене до себе, Прокопе!..

Нараз йому зажевріло в мозку: «Може, то Галактична Мати підказує їй ці слова? Може, це його доля?»

— Гаразд, візьму.

Мотря довірливо зашепотіла:

— Знаєш, що сказала мама?

— Що?

— Що я була б для тебе гарною дружиною. Він сміючись поцілував сестричку:

— Ти ще мала, Мотре. Вона трохи ображено мовила:

— Я виросту. Це вже недовго.

Прокіп не надав значення цим її словам, але відчував, що біль у серці, завданий спершу Геленою, а відтак її батьком, потроху почав спадати. Виникло миттєве запитання: чому, власне, він шукає заспокоєння не деінде, а вдома — у товаристві Мотрі? На це поки що важко відповісти, але Прокопові здалося, що тут немає жодної випадковості.

Повертався з дому із настроєм, що був далекий від розпачу. В голові прояснилося, серце билося рівніше. Біля ліфта ледве не зіштовхнувся з Геленою, що спустилася з президентського саду в тунель. Дівчина розгублено вигукнула:

— Прокіп!..

Вона виглядала стомлено і якось ніби винувато. Обличчя бліде, в очах не тріпотіла іскорка, котра завжди підносила душу Прокопа.

— Добридень, Гелено.