Повернення з зірок - Лем Станислав (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Звичайно, то був чистісінький егоїзм — я це розумів, та все одно поки що я не міг відчувати ентузіазму, як годилося б у такому випадку.
Тим часом ульдер, тепер уже безшумно, летів далі. Я глянув униз. Ми саме проминали Терміналь, який поволі відпливав назад — справжнісінька крижана фортеця; на невидимих з землі його верхніх поверхах чорніли воронкоподібні отвори для вильоту ракет. Потім ми пролетіли неподалік од хмарочоса з чорними і срібними смугами; він височів і над ульдером. Стоячи на землі, неможливо було навіть приблизно скласти уявлення про його висоту. Він здавався трубою — мостом, що з’єднує місто з небом, а на тих «етажеркових полицях», що виступали з нього, роїлися ульдери та інші машини.
Люди на тих аеродромах нагадували маківки, розсипані по срібній таці. Я летів над білими й блакитними колоніями будинків, над садами. Вулиці дедалі ширшали; бруківка була кольорова — переважали рожеві й жовто-зелені барви. Море будинків, перетяте подекуди смугами зелені, розкинулося аж до обрію. Я навіть злякався, що так буде до самої Клавестри. Але машина збільшила швидкість, будинки розбіглися по садах, на зміну їм з’явилися широкі — звивисті й прямі — лінії доріг; вони тяглися багатьма ярусами, опускалися, перехрещувалися, зникали під землею, збігались докупи, розходилися й мчали в сіро-зелену далечінь, поцятковані рухомими крапками глідерів. Потім серед чотирикутних дерев показувалися величезні будівлі з дахами, схожими на ввігнуті дзеркала; у центрі цих дзеркал жевріло щось червонувате.
Ще далі запанувала зелень, на якій де-не-де вирізнялися квадрати рослинності іншого кольору — червоного, блакитного. Це не могли бути квіти: барви надто інтенсивні.
«Доктор Жюффон був би задоволений мною, — подумав я. — Третій день — і на тобі! А який початок. Не хто-небудь. Знаменита акторка, слава. Ну то й що ж, що вона боялася, а може, той страх теж їй приємний. Але навіщо він говорив про близькість? Чи це і є їхня близькість? А як по-геройському я кинувся у той водоспад. Благородний орангутанг. А потім красуня, перед якою юрба падає ниць, щедро його винагородила; ах, як це шляхетно з її боку!»
Обличчя в мене палало. «Ти, кретине, — лагідно промовляв я сам до себе, — а чого, власне, ти хочеш? Жінок? Ти мав жінку. Мав уже все, чого можна тут жадати, аж до пропозиції виступати в реалі включно. Тепер у тебе буде дім, походжатимеш по садку, читатимеш книжки, дивитимешся па зірки і тихо, в скромності своїй, промовлятимеш собі під ніс: я там був. Був і повернувся. І навіть закони фізики працювали на тебе, ти, щасливчику, у тебе попереду ще півжиття, а пам’ятаєш, як виглядає Ремер, що став старішим від тебе на сто років?» Ульдер почав знижуватися, знову залунав свист, білі і блакитні дороги, що розкинулися внизу, здавалися облитими емаллю, вони наближалися, ширшали. Великі стави і маленькі квадратні басейни виблискували під сонцем. Більшали будиночки, розсипані по схилах горців. На обрії бовваніло синє пасмо гір. Я побачив іще стежки, посилані гравієм, газони, клумби, холодну зелень води у бетонному обручі, доріжки, кущі, білий дах — усе це повільно обернулося, насунулось на мене і знерухоміло.
4
Дверцята відчинилися. Біло-помаранчевий робот чекав на газоні. Я вийшов.
— Вітаємо вас у Клавестрі, — промовив робот, і його білий животик раптом заграв, наче там була схована музична шкатулка.
Сміючись, я допоміг йому винести мої речі. Ульдер лежав на траві, як невеличкий срібний дирижабль. Задній люк його відкрився, і два помаранчеві роботи викотили мій автомобіль, його важкий блакитний кузов заблищав на сопці. Я зовсім забув про свій автомобіль. А потім усі роботи, нав’ючивши на себе мої чемодани й пакунки, рушили один за одним у бік вілли.
Це був великий куб із стінами-вікнами. Спочатку — скляний солярій, далі — зал, їдальня і сходи нагору. Сходи дерев’яні. Робот — той, що міг грати, — не забарився звернути мою увагу на таку незвичну річ.
На другому поверсі було п’ять кімнат. Чотири з них — виконані в золотих і сріблястих тонах, особливо інтенсивних у тій, що виходила вікнами на схід, де вдалині виднілося синє пасмо гір. Я вибрав п’яту кімнату, з зеленими пунктирними лініями — ніби згорнуті в трубки листочки на кремовому тлі.
Поки я стояв біля вікна, роботи, працюючи вправно і безгучно, поскладали усе моє майно в стінні шафи. «Порт, — подумав я. — Гавань». Гори можна було побачити й звідси, вихилившись з вікна. Внизу розкинувся квітучий сад з десятком-двома старих розлогих фруктових дерев у глибині, їх виснажене, покручене гілля, мабуть, уже зовсім не родило.
Трохи далі, в напрямку шосе (я бачив його згори, з ульдера, а тепер його закривали живоплоти), серед дерев виднілася вишка для стрибків у воду. Басейн. Коли я одійшов від вікна, роботів уже не було. Я підсунув до вікна легкий письмовий стіл, розклав на ньому пачки наукових журналів, торбинки з кришталевими книгами та апарат для читання; окремо поклав кілька чистих зошитів і авторучку. Це була моя стара ручка — під час сильної гравітації вона текла і бруднила все, але Олаф чудово її відремонтував. Зошити я нашвидкуруч понадписував: «Історія», «Математика», «Фізика». Мені кортіло побігти до води, та я не був певен, чи можна вийти в самих плавках. Аж раптом згадав про купальні плащі, пішов коридором до душової і там, маніпулюючи пляшкою з пінявою рідиною, виготовив собі якесь жахливе лахміття. Здер його з себе і знову схопив пляшку.
Новий плащ вийшов трохи кращий, але й він нагадував вбрання Робінзона; з допомогою ножа я підрівняв рукави і поли свого нового одягу й вирішив, що цього уже вистачить.
Спустився вниз. Я все ще не знав, чи в будинку є хтось крім мене. У залі було порожньо; у саду — теж, лише помаранчевий робот стриг траву під кущами троянд, що вже відцвітали.
Майже бігом я кинувся до басейну. Вода виблискувала і мінилася на сонці. Невидимою стіною стояла над нею прохолода. Скинувши плащ на золотий пісок, що пік мені п’яти, я вибіг металевими сходами на трамплін. Він був низький, але для початку — саме те, що треба. Я відштовхнувся, крутонув сальто (не наважився на більше після такої перерви) і врізався у воду, як ніж.
Виринув щасливий. Поплив, сильно вимахуючи руками, перевернувся у воді й подався до протилежного берега. Басейн мав у діаметрі метрів з п’ятдесят. Не знижуючи темпу, я переплив його вісім разів, виліз на берег, як тюлень, і ліг на пісок. Серце шалено калатало. Я почував себе чудово. Земля все-таки чарівна! За кілька хвилин я знову був сухий. Підвівся, роздивився на всі боки: нікого. Чудово. Знову вибіг на трамплін. Спочатку зробив сальто спиною вперед. Непогано, хоч я й відштовхнувся надто сильно; замість кінцевої дошки була пластикова плита — ходила як пружина. Потім подвійне сальто; це мені не дуже вдалося, вдарився стегнами об воду. Шкіра враз почервоніла, мов ошпарена. Повторив. Трохи краще, але все ще не так, як слід. Після другого обороту я не встиг повністю випростатися: по вертикалі. Але я не хотів здаватися, я ще мав час — стільки часу! Третій, четвертий, п’ятий стрибок. У мене трохи шуміло у вухах, коли, на всяк випадок ще раз оглянувшись навколо, я спробував зробити сальто гвинтом. Повне фіаско. Від зіткнення з водою у мене перехопило дух, я наковтався води і, пирхаючи й кашляючи, виліз на пісок. Сидів під ажурними східцями трампліна, такий осоромлений і сердитий на себе, що аж зайшовся гучним реготом. Потім поплавав іще: чотириста метрів, перерва і знову чотириста.
Повертаючись додому, я дивився на світ іншими очима. «Мабуть, цього мені найбільше не вистачало», — думав я.
Білий робот чекав під дверима.
— Ви їстимете у себе чи в їдальні?
— А я буду там сам?
— Так. Подружжя приїздить завтра.
— Хай буде в їдальні.
Пішов нагору і переодягнувся. Я ще не вирішив, з чого саме починати оці мої заняття. Мабуть, що з історії, так буде найправильніше, хоч мені й дуже хотілося дізнатися про все одразу ж, найбільше — про таємницю переможеної гравітації. Пролунав мелодійний звук. Це не телефон. Я не знав, що він означає, і тому з’єднався з домашнім Інфором.
