Повернення з зірок - Лем Станислав (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Вас запрошують на обід, — пояснив мені мелодійний голос.
Їдальня була залита профільтрованим через зелений колір світлом, похилі шибки під стелею переливалися як кришталь. Стіл був накритий на одну персону. Робот подав меню.
— Не треба, — сказав я, — байдуже, що подасте.
Перша страва нагадувала холодник. Друга — взагалі нічого не нагадувала. З м’ясом, картоплею, всякою там городиною, мабуть, доведеться розпрощатися назавжди.
Добре, що я обідав сам, бо десерт вибухнув, коли я торкнувся його ложечкою. Може, це й надто сильне визначення того, що сталося, та в усякому разі крем був у мене і на колінах, і на светрі. Цей складний витвір виглядав твердим лише зверху, а я так необережно штрикнув його.
Коли з’явився робот, я запитав його, чи не можна подати каву до кімнати.
— Звичайно, — відповів він. — Зараз?
— Так. Тільки побільше!
Я сподівався, що кава допоможе мені перебороти сонливість — мабуть, результат купання: мені шкода стало часу для сну. О, тут і справді було інакше, ніж на борту корабля! Надворі припікало сонце, дерева кидали короткі тіні, повітря тремтіло вдалині, у кімнаті було майже холодно. Я вмостився за столом з книжками. Робот приніс каву. У прозорому термосі її було, мабуть, літрів зо три. Я промовчав. Очевидно, винен був мій ріст.
Я збирався почати з історії, але взявся за соціологію, бо хотілося якнайшвидше дізнатися якнайбільше. Проте незабаром я переконався, що нічого з цього не вийде. Соціологія була насичена важкою, специфічною математикою, а ще гіршим було те, що автори посилалися на невідомі мені факти. Крім того, я не розумів багатьох слів і змушений був шукати їх в енциклопедії. Надто вже повільно посувався я уперед. Встановив собі другий оптон (всіх було три) і, махнувши рукою на непролазні хащі науки, взявся за звичайний шкільний підручник історії.
Куди поділося моє терпіння, те саме, за яке Олаф називав мене останнім втіленням Будди. Замість того щоб читати усе за порядком, я одразу ж накинувся на розділ, присвячений бетризації.
Теорію розробили три вчених: Бенне, Тримальді і Захаров. Звідси походила й назва. Я з подивом дізнався, що вони були моїми ровесниками: цю ідею проголосили через рік після нашого відльоту. Опір, звичайно, був величезний. Спочатку ніхто не хотів навіть серйозно ставитись до цього проекту. Потім його винесли на розгляд ООН. Довго кочував з підкомісії в підкомісію, схоже було на те, що він потоне у нескінченних дебатах. Разом з тим дослідні роботи швидко посувалися вперед, вдосконалювалися, здійснювалися масові експерименти на тваринах, потім на людях. (Першими стали самі ініціатори; Тримальді певний час перебував у важкому стані, тоді ще не знали про небезпечність бетризації для дорослих, і цей прикрий випадок загальмував усе аж на вісім років). Але на сімнадцятий рік після Нуля (це мій особистий лік часу: Нуль означав старт «Прометея») було ухвалено рішення про повсюдне запровадження бетризації. Проте це лише початок, а не кінець боротьби, як говорилося у підручнику, за «гуманізацію людства». У багатьох країнах батьки не хотіли піддавати своїх дітей щепленням, а перші бетристанції часто зазнавали нападів з боку розлюченої юрби, близько двадцяти їх було повністю зруйновано. Період заворушень, репресій, примусу і опору тривав років двадцять. З цілком очевидних причин у шкільному підручнику згадувалось про це лише загальними фразами. Читаючи, я в думці пообіцяв собі ознайомитися з цим детальніше з допомогою спеціальних праць. Зміни міцно увійшли в побут лише тоді, коли перше бетризоване покоління вже мало дітей. Про біологічний бік справи в цій книжці я не знайшов жодного слова. Зате там не бракувало похвал на честь Бенне, Тримальді і Захарова. Було навіть висунуто проект лічити роки Нової Ери з часу запровадження бетризації. Проте він залишився нездійсненим. Лік років не змінився. Змінилися люди. Розділ у підручнику закінчувався патетичним описом Нової Епохи Гуманізму.
Я знайшов монографію про бетризацію, що належала перу Ульріха. Знову ця математика, але я вирішив у ній розібратися. Це щеплення не зачіпало спадкової плазми, чого я в душі побоювався. Зрештою, коли б це так, то не було б потреби бетризувати кожне наступне покоління. Я подумав про це з полегкістю. У всякому разі, принаймні теоретично залишилася можливість повернення назад. Виявляється, що за допомогою групи протеолітичних сизимів впливали на розвиток переднього мозку у ранній період життя. Ефект був такий: атрофування агресивних інстинктів на 80–88 процентів порівняно з небетризованими; виключення асоціативних зв’язків між актами агресії і сферою позитивних відчуттів; атрофування здатності рискувати власним життям — пересічно на 87 процентів. Як найбільше досягнення подавалося те, що згадані зміни не впливали негативно ні на розвиток інтелекту, ні на процес формування характеру. І що особливо важливо, обмеження, які з’являлися, не викликалися страхом. Іншими словами, людина не вбивала не тому, що боялася цього вчинку. Таке становище привело б до зараження страхом усього людства. Людина не вбивала тому, що… це не могло навіть спасти їй на думку…
Одна фраза Ульріха припала мені до душі: бетризація стимулює атрофію агресивності через брак наказу, а не через заборону. Після деяких роздумів я, проте, змушений був констатувати, що це не пояснює найголовнішого: ходу думки людини, підданої бетризації. Адже вони виглядали цілком нормальними людьми, могли ж уявити собі абсолютно все, значить і вбивство. Що ж робило неможливим його здійснення?
Я шукав відповіді на це запитання до смерку. Як завжди буває з науковими проблемами, те, що здавалося відносно ясним і простим в короткому загальному висвітленні, ускладнювалося тим більше, чим детальніше я знайомився з проблемою. Співучий сигнал покликав мене вечеряти. Я попросив, щоб мені подали вечерю в кімнату. Але навіть не доторкнувся до неї. У поясненнях, які я нарешті знайшов, не зовсім сходилися кінці з кінцями. Репульсія, схожа на огиду; надзвичайна нехіть, сили якої не міг зрозуміти небетризований; найцікавішими були свідчення осіб, яких у свій час — вісімдесят років тому — в інституті Тримальді під Римом зобов’язали подолати невидимий бар’єр, створений у їхній свідомості. То виявилось чи не найцікавішим з усього, що я прочитав. Жоден з них не подолав цього бар’єра, але звіти піддослідних про переживання, зв’язані з випробуваннями, дещо різнилися між собою. В одних переважали психічні симптоми: бажання втекти, вирватися з ситуації, в яку вони потрапили. Повторні випробування викликали у цих людей сильний головний біль і невроз, який, щоправда, легко виліковувався. В інших переважали фізичні симптоми: нервозність дихання, відчуття задухи, що нагадувало ознаки жаху, хоч люди зовсім не скаржилися на страх, а лише на тілесні недуги.
Як дослідив Пільгрен, здійснення мнимого вбивства, наприклад ляльки, було можливе у вісімнадцяти процентів бетризованих, але думка, що тут справа лише з лялькою, мусила набрати характеру цілковитої певності.
Заборона поширювалася на всіх вищих тварин, але вже плазуни і змії під неї не підпали, не стосувалася вона й комах. Очевидно, бетризованим бракувало відчуття зоологічної систематизації. Заборона просто асоціювалася з повсюдно поширеним уявленням про ступінь зближення з людиною. Кожна людина — освічена чи ні — вважає, що собака — істота набагато ближча людині, ніж змія. Цим усе пояснювалося.
Я проглянув ще чимало інших праць і погодився з тими авторами, які твердили, що зрозуміти бетризованого інтроспективне може лише інший бетрнзований. Я одірвався від цього читання з дивним почуттям. Найбільше непокоїв мене брак критичних праць, хай навіть пасквілянтських за своїм духом, якогось аналізу, де підсумовувалися б усі негативні наслідки цього заходу, бо в тому, що вони повинні бути, я ні на мить не сумнівався; не тому, що не шанував дослідників, а просто тому, що такою вже є природа всіх людських починань: ніколи в них не бувало доброго без поганого.
У невеличкому соціологічному нарисі Мурвіка наводилося чимало цікавих даних про рух опору проти бетризації, який супроводжував її перші кроки. Певне, найсильнішим був він у країнах з довголітніми традиціями кривавих видовищ — в Іспанії і деяких державах Латинської Америки. Нелегальні товариства боротьби з бетризацією організовувались мало не в усьому світі, особливо в Південній Африці, у Мексіці й на деяких тропічних островах. Вони не зупинялися ні перед чим, починаючи від підробки медичних посвідок про щеплення і аж до вбивства лікарів, які ці щеплення проводили. Після періоду масового опору і гострих сутичок запанував відносний спокій. Відносний, бо саме тоді почав висуватися на перший план конфлікт поколінь. Молоде бетризоване покоління, підростаючи, відкидало значну частину людських надбань; звичаї і звички, мистецтво, вся культурна спадщина були піддані тотальній переоцінці. Зміни зачепили величезну кількість найрізноманітніших сфер, починаючи від сексуального життя і кінчаючи ставленням до війни.
