Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:
— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…
КОМПРИЗРОЗ
Щоки Петра Ілліча покрились плямами.
— Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку.
— У чому справа?
Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав:
— Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались…
— Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором.
— Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…
— Що ж тут поганого?
Він загадково посміхнувся:
— Ось подивитесь, як вони це роблять.
Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.
Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:
— Швидше! Жвавіше!
Або:
— Є шпали! Нема шпал!
Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:
— Дозволяєш?
У відповідь лунало одне з чотирьох: “Швидше!” чи “Жвавіше!”, “Є шпали!” чи “Нема шпал!”
Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.
Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:
— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!
Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій.
У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались:
— Начальник приготуйпродукти!
— Директор мийбийпосуду!
У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи:
— Дозволяю! Не дозволяю!
Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити.
— Міцніше тримай олівець!
— Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу.
— Веди рівну лінію, дурню!
А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував:
— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно.
Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки:
— А тепер розкажи казку.
— Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою…
— Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре.
— Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но.
— Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого.
Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити:
— Штар… Штар… Штар… Баб…
П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє:
— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано.
— Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить.
— Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч.
— А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось:
— Швидше! Жвавіше!
Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував:
— Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу!
— Як швидко дієш? — запитав я.
— Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить!
— Хто тебе призначив?
— І-П’ятнадцятий.
— А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин “соціального становища” устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів:
— Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас.
Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник загорланив, звертаючись до нього:
— Відтавання робити! Слухати команду!
І-П’ятнадцятий не звернув на це ніякої уваги.
— Я до ваших послуг, люди.
На всякий випадок я увімкнув свій авто-жетон, схожий на кишеньковий ліхтарик, і помигав променем на індикатор робота (при цьому в “мозкові” будь-якого робота повинен автоматично увімкнутися орган повного послуху).
— Що тут відбувається? — запитав я.
— Будівництво ділянки дороги, — доповів І-П’ятнадцятий. — Етап — встановлення автоблокування. Головний інженер захворів. Він тимчасово призначив мене виконувати його функції.
— А що роблять шпалоукладник і роботи в будинку головного інженера?
І-П’ятнадцятий засоромився. Він був настільки досконалий, що, виявляється, міг навіть соромитись.
— Справа в тому, що ми виконуємо складну роботу типу КГ. Т-5 і М-І брати участь в ній не можуть. Вимкнути їх, а потім витрачати час на наладку — нерентабельно. Залишити ввімкнутими без всякого заняття — накопичення надлишкової енергії. То я й організував гру в компризроз.
— Що це таке?
— Комітет по призначенню, розподілу і перерозподілу. Кілька складніших роботів я уповноважив доглядати хворого і дітей. Іншим теж довелось підшукати певне заняття, присвоїти звання і титули. Хіба це заборонена гра?
— А чому робот Т-6 б’є гайкою по ваті?
— Його основна спеціальність — забивати костилі, цвяхи. Зараз він грає роль головного прикладача печаток. Прикладаючи печатку, він виконує ті ж рухи, що й на роботі, тому може відразу ж перейти до основної справи.
— А цей шпалоукладник чому тут командує?
— Він теж бере участь у грі і махає руками, імітуючи укладку шпал…
Петро Ілліч все ще хмурився. З підозрою дивлячись на І-П’ятнадцятого, він запитав:
— А якщо йому так сподобається командувати, що він не захоче працювати?
І-П’ятнадцятий трохи помовчав, а потім відповів:
— Я його вимкну і почекаю, поки охолоне лампа П-1.
…Коли ми повертались, Петро Ілліч сказав:
