Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Коли треба — можливо. Хай потерпить Степан Макаров. Все одно ніхто її не відремонтує, окрім мене й Криво-шеєва. Між іншим, генетична комісія вже працює. Твою сестру вибракували.
Коли б у башті спалахнула блискавка, обличчя Прокопа не так би зблідло, як від страшної звістки, принесеної < Ендрю.
— Мотрю?! — мимоволі вирвався несамовитий крик із грудей астронома.
— Хіба у тебе є інша сестра?
— Хто ж це зробив? — метався Прокіп, часом від хвилювання злітаючи під металеву стелю башти. — Лятошинський про це знає?
— Хто-хто, а він цього не може не знати. Проте… Це людина безхребетна. Він робить щось добре лише тоді, коли це не загрожує його спокоєві. Але ти не хвилюйся — ніхто з них не помре. Вони житимуть, Прокопе!
Деякий час Прокіп нібито не помічав присутності Ендрю. Він знову наблизився до телескопа й відшукав дві зірки, котрі неухильно линули на зближення з Космічною Академією. Мабуть, йому хотілося, щоб вони вже перетворилися на кораблі синів Галактичної Матері, але то було бажання, що не узгоджувалося із законами фізики.
— Мотря ще вдома? — звернувся до Ендрю, хоч і розумів, що то було наївне запитання.
— Ні, їх одразу ж забрали. На цей раз не дотримувались конспірації. Всі вибракувані наперед знали, що їх чекає. Вибракували чотириста душ, здебільшого дівчат. Вони зараз, мабуть, у в’язниці. Звідти їх підійматимуть ліфтом догори й виштовхуватимуть у космос.
Прокіп поспіхом інформував Ендрю про кораблі таємничих рятівників, котрі наблизяться до Космічної Академії десь, мабуть, за тиждень. Астроном навіть запросив Ендрю до окуляра, але той, побачивши, в якому стані перебуває Прокіп, відмовився.
— Оце добра звістка! — радісно кинув він на прощання й одразу ж пірнув у скафандр. Через кілька хвилин постать велетня зникла за близьким видноколом. Прокіп розумів, що його друг і для виходу в космос, і для повернення в катакомби користувався таємними печерами.
Далі чергувати біля телескопа не було сенсу — астроном погнав башту до обсерваторії. Нічого не сказавши Лі Чуню, спустився на ферму, намагаючись застати вдома віце-президента.
Прокопові поталанило. Лятошинський запросив його до вітальні, яка була добре відома астрономові. Пейзажі Гелени, як і раніше, висіли на стінах, сама ж вона була відсут ня. Хлопець був задоволений з цього. Не хотілося йому бачити й пана Мірека, але ніхто, крім нього, не міг врятувати Мотрю.
— Я дуже радий, що ви до нас завітали, — сказав пан Мірек, запрошуючи астронома сідати. — У нас немає причин руйнувати дружбу.
— Не певен у цьому, — похмуро зауважив Прокіп.
— Ви чимось заклопотані? То кажіть, будь ласка. Зроблю все, що від мене залежить.
Іронічна посмішка скривила Прокопові вуста:
— Ви вже зробили те, що від вас залежало. Саме від вас, пане Лятошинський.
— Що ви маєте на увазі? — занепокоївся Лятошинський. — Чи не мою участь у комісії? Ох, пане Прокопе… Це тяжкий хрест, повірте. Добре, що ви не генетик. Тож вам легко мене засуджувати.
— Ви не лише генетик, але й віце-президент. Кому ж, як не вам, належало переконати Президента, що таким чином удосконалювати генофонд… Це злочин, пане Лятошинський! Злочин перед Галактичною Матір’ю.
Лятошинський кілька секунд споглядав щось за вікном, відтак рвучко обернувся до Прокопа й знервовано мовив:
— А що інше на моєму місці ви могли б запропонувати Президентові? Ви ж, мабуть, розумієте, що наші демографічні можливості вельми обмежені. Я нічого не знаю про Галактичну Монаду, хоч дещо й чув про неї від Лі Чуня… Ви кажете про Галактичну Матір… Це трохи простіше для мого сприйняття. Наші предки, пане Прокопе… Наші предки кликали на допомогу Матір Божу…
— Це однаково, пане Лятошинський.
— Можливо. Але який же вихід із цієї трагічної ситуації?
Прокіп болісно розмірковував: чи має він право нагадати про кораблі Галактичної Варти?
— Ви не можете не знати, що вихід існує, — твердим поглядом обмацуючи обличчя Лятошинського, сказав Прокіп.
— На що ви натякаєте? — злякано запитав пан Мірек, мимоволі задерши голову. Звісно, на стелі нічого не було написано, зате вона сама записувала — і це добре відомо Лятошинському.
Але це було відомо також Прокопові, через те він зманеврував:
— Дорослим такі речі немає потреби пояснювати.
— Ви про запобіжні засоби? — зневажливо махнув рукою Лятошинський. — Скажіть простіше, що вас привело до мене? Якщо йдеться про когось конкретно… Це вирішити легше, ніж заперечувати правомірність генетичного добору. Природа цим займається споконвік, ми тільки їй допомагаємо.
Прокіп так і не знайшов поважного переходу від загальних міркувань до конкретної розмови про Мотрю — йому було не до статечності викладу. Випалив ті слова, котрі першими попросилися на язик:
— Генетична комісія вибракувала мою неповнолітню сестру.
— Вашу сестру? — щиро чи, може, вдавано жахнувся Лятошинський. — Чому ж ви мене не попередили? Я навіть не знав, що у вас є сестра.
Прокіп винувато мовчав. Таки ж справді міг попередити пана Мірека про Мотрю. На тлі загального лиха це й не вельми морально, але ж своя сорочка завжди ближча до тіла.
— Я навіть не уявляв, що їй щось загрожує. Вона ще дитина.
— Цього разу Президент наказав комісувати навіть десятилітніх. Особливо дівчаток. — Лятошинський, глянувши на годинник, рішуче ступив до дверей. — Але ж ми втрачаємо час на марні балачки. Боюсь, що Герд уже розпочав акцію. Ходімте, пане Прокопе!
Нам, певно, не дуже цікаво, з якою запопадливістю Герд зустрів віце-президента і його молодого супутника. Зрозумівши, чого вони прийшли, забідкався:
— Але ж перша партія вже там… — багатозначно підніс вказівний палець догори, вказуючи, де саме «там». — Я зараз накажу припинити.
У вімкнувши селектор, Герд звелів відстрочити акцію до особливого розпорядження. У відповідь апарат прохрипів грубим чоловічим голосом:
— Пізно. Ми вже виконали.
Лятошинський і Прокіп тривожно перезирнулися — й обидва зрозуміли, про що думав кожен із них. Зрозумів також Герд — він докірливо глянув на Прокопа:
— Чого ж було не скористатися телефоном?.. А проте вивезено нагору душ сорок, не більше. Решта іще внизу. Підемо по камерах?
Лятошинський згідливо хитнув головою.
Камери не відзначалися оригінальністю — мабуть, поки що ніхто в світі не вигадав тюрми, котра б докорінно різнилася від тих, якими вони були споконвіку. Хіба що тут у двері вмонтовано не вічко, заслонку якого належало відсувати пальцем, а квадратик прозорої лише з зовнішнього боку пластмаси. В’язні не знали, наглядає хтось за ними чи ні — і це був винахід значно підступніший, ніж стародавнє вічко, бо клацання заслонки завжди попереджало в’язнів: за ними стежить наглядач.
Прокопа жахав сам обов’язок споглядання людей, котрі жили свідомістю такої смерті, яка за своєю жорстокістю здатна зрівнятися хіба що зі спаленням на середньовічному вогнищі або в газових камерах двадцятого століття. І хоч він знав, що ці нещасні зрештою будуть врятовані космічними друзями, це мало втішало. Мучило те, що про порятунок відомо йому, Прокопові, а не людям, яким належало пережити немилосердну муку. Казочка, що їх мають переселити на супутника колонії, тут, у тюрмі, брутально уривалася — вона розрахована не на смертників, а на тих, хто лишався жити.
Камери так були набиті, що лише дехто мав змогу сидіти, підпираючи спинами обчовгані стіни. Решта смертників стояла не рухаючись, бо у тісняві неможливо навіть поворухнути рукою. За цих умов не було гарантії, що Прокіп упізнає Мотрю. Це зрозумів також Герд і наказав наглядачам провести всіх вибракуваних перед столом, за яким сиділи віце-президент, астроном і він сам. І хоч то для Прокопа була нелюдська мука, але він змусив себе пережити цю ганебну процедуру. Картав себе, називав жорстоким егоїстом, який використовує знайомство з віце-президентом задля того, щоб збиткуватися над нещасними, приреченими на тортури. І все ж благав Галактичну Матір: «Захисти й збережи мою єдину сестричку — мою надію, мою любов».
