В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Обійшов майже весь освітлений бік улоговини і, нарешті, знову побачив слід. Він вів далі в гори: то пірнав у чорну тінь, то знову вихоплювався на світло, минаючи скелі, піднімався все вище.
Перед Миколиними очима розгорталася чудова панорама. Інколи попереду височіли скелі, разюче схожі на башти старовинних фортець або на шпилі готичних соборів, здавалося, кидали тінь ажурні висячі мости. Загорський знав, що це його уява “домальовує” ці дикі форми, але все ж ілюзія живою картиною стояла перед очима.
А слід вів усе далі й далі. Микола вже почав утрачати надію, байдуже поглядаючи на сірі гори. Та ось увагу його привернув гострий блиск зліва. Пройшовши ще по сліду і завернувши за велику чорну брилу, Загорський побачив дивовижну скелю, таку несхожу на навколишні гори, що її можна порівняти хіба що з велетенським айсбергом. Юнак зупинився, захоплений її красою. Скеля здіймалася може метрів на п’ятсот у вишину і вся світилася зеленкуватим світлом. Основа її мала, мабуть, не менше кілометра; поверхня була то гладенька, як дзеркало, з нестерпним блиском, то посічена і вкрита немовби рубцями. Здавалося, хтось хотів вирізьбити із льоду гігантський трос, попрацював трохи, а потім облишив.
Унизу на світлому зеленавому фоні Загорський помітив темну цятку.
— Алло, Дік! — зраділо вигукнув у мікрофон. Цятка зупинилася. — Чого ви мовчите, Дік?
— А що вам потрібно? — почулося в навушниках.
— Ходіть сюди, мені треба з вами поговорити.
— Я й так чую, — недоброзичливо кинув Дік. — Ви хочете помститися?
— Зовсім ні! — щиро гукнув Микола. — Ви ж ухопили порожній балон…
Коротке замішання, невиразне бубоніння в мікрофон, а потім енергійне:
— Іду, іду!
Цятка почала збільшуватись, і незабаром уже можна було виразно бачити невисоку постать Діка. Він то зникав у складках місцевості, то вибирався на пагорби — поспішав, неначе хто гнався за ним.
“На що він надіявся? — думав Микола. — Адже хоча б і заряджений був у нього балон, то однаково… А зараз, бач, як злякався!”
Не добігши метрів п’ятдесят, Дік зупинився.
— Дайте слово джентльмена, що нічого лихого не вчините! — прохрипів, ковтаючи слова.
— Даю, даю, на жаль… — запевнив Микола. — Професор наказав… Ось вам заряджений балон, та швидше!
Дік підійшов. Стан афекту давно в нього минув, він зберіг витримку і навіть поважність. Кисень у нього ще лишався, тому Дік взяв новий балон не хапаючись, причепив його до широкого ременя попереду, спитав:
— А тепер що?
“Ти диви, яка чортула! — подумав Загорський. — Показав би я тобі, що…” Вголос сказав:
— А тепер, якщо не хочеться скацюбнути отут, то можете повернутись до людей, на життя яких ви зазіхали.
Дік стояв, як укопаний, якусь хвилину мовчав.
— Ви даєте мені притулок? — нарешті запитав він з недовірою і страхом. Видно побоювався, що це йому лише вчулося.
— Так, даємо притулок, — холодно підтвердив Загорський. — Але за свої злочини ви будете відповідати…
— Гаразд, гаразд! — зрадів Дік. — Буду відповідати, цілком згоден! Я, звичайно, вчинив нерозумно… сподіваючись, що ви…
Швидким рухом він підключив принесений Загорським балон, а порожній кинув під ноги.
— Балонами не слід розкидатись, — зауважив Микола. — Вони ще пригодяться.
Дік підняв, притиснув ліктем під пахвою.
— Бач, Загорські, близькість мети гарячить людей, і тоді вони втрачають самоконтроль… Не подумайте, що я виправдовуюсь. Я дошукуюсь причини, щоб удруге не зірватись… Так ось. Втрачається самоконтроль, твереза орієнтація. Мабуть, це призвело моїх фізиків до катастрофи… Один момент, Загорські, не спішіть, я хочу сказати вам…
Микола насторожено подивився на Діка. Той продовжував:
— Бачите оту зеленаву скелю?
— Ну, бачу.
— Так от, вона цілком належить моїй монополії.
— Тільки тому, що ви її обнюхували?
— О, вона має приємний запах: у ній високий процент “Селеніту-1”. Внаслідок тектонічних процесів вона виринула на поверхню, а жила її тягнеться, за нашими дослідженнями, на велику глибину… Ми взяли цієї руди… скільки б ви думали?.. всього двісті грамів! І, як бачите, ці грами розметали нашу базу! — В голосі його чулося захоплення. Він дивився на зелену скелю, як заворожений. — Сила, там дрімає демонічна сила… І ми її розбудимо! Вона служитиме нам, чуєте, Загорські, нам. Я ще повернуся сюди, чорт візьми!
— Не кажи гоп… — засміявся Микола. — Знаєте це слов’янське прислів’я?
Дік не відповів. Мовчки обернувся і пішов по сліду до опаленої улоговини. Загорський за ним. Так і йшли весь час аж до “Комети”, не промовивши й слова.
Із щоденника Ольги Плугар
“Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі-матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Мілько — він розмовляв за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки догадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановили зв’язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне, дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…”
“Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста”.
“Усім нам довелося таки добре “погріти чуби”, щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову “підганяти” їх, закладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська наполегливість таки домоглася свого!
Микола сказав:
— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.
Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як повернемося на Землю, він зляже від нервового виснаження.
А Загорський стоїть на своєму:
— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.
— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну “непереборну” межу переступив — перелетів з однієї планети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!
Може, воно й так, але все ж таки створення атмосфери Місяця дуже… важко уявити.
— Та це треба половину речовини Місяця перетворити на газ! — не відступав Микола. — А може, й більше!
Батько доводить, що ні. Співставляє щільність мінералів і газів, “планує” атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійсниться?..”
“У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкрити сліди металів, завжди якось непомітно зав’язується суперечка. Микола переконаний, що селеніти не знали металів. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безперечно, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки про поховання вони й не сперечалися, зійшлися на тому, що селеніти, видно, спалювали померлих.
— А оці, що лишилися? — спитала я.
— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько”.
“Загорський розкритикував тутешню добу, яка триває місяць.
— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?
Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр’я.
