В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
— Та ще для певності перебазуємося углиб… Головне — не втратити надію.
Плугар вирішив одразу збиратися в подорож углиб планети. Наказав узяти з собою воду, провізію та апаратуру для добування кисню. Зробили з усього три великі тюки. Нести мали чоловіки. Ользі припала роль провідника. Вона ж, хоч і з великими труднощами, розібрала кесони, щоб відкрити шлях.
Дік залишився в своєму лігві, йому виділили достатню кількість всього необхідного. Коли чоловіки підняли й поклали собі на плечі тюки, Оля спитала:
— А як же шахи, лишаються для Діка?
— Ні, ні, — гукнув Іван Макарович, — візьми їх! Ми ще дограємо партію. Правда, Миколо?
— Це залежить бід Ольги… — невесело сказав Загорський.
— Значить, буде все в порядку! — промовила дівчина якомога бадьоріше. Тримаючи під рукою шахи, повела їх по залитому світлом тунелю.
Таємничий люк
Там, на поверхні Місяця, була холодна ніч, а в ярусах глибинного міста сяяв непогасний день.
Кілька годин спускалися наші мандрівники з “поверха” на “поверх”. Перехід зовсім не втомливий для м’язів, але нерви були весь час у напрузі, і саме це стомлювало. Які ще несподіванки чекають їх у цьому дивовижному місті?
Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.
В кількох місцях натрапили на обвали — із тунельного склепіння повипадало каміння, великі кучугури його перепиняли шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька, Загорського та Мілька все далі й далі. Спочатку спускалися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що великими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.
Нарешті Іван Макарович наказав зупинитись.
— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.
Ольга облюбувала простору залу.
— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам’яних плиток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.
Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як наповнюють зимове небо колючі зорі.
— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плугар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, встелену шаром м’якого пилу. — Вони що — спеціально оброблені? Складені в якомусь порядку?
— Так, тату! Вони складені, неначе в стелажі…
— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опустивши руки.
— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.
Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.
— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.
Ольга витерла, придивилась.
— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…
— Штучна?
— Ні, наче природна.
— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.
Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.
— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.
Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.
Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадцяти годин підряд.
За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати “атмосферу”.
Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними “дзеркалами”, скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.
— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.
Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.
Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.
— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.
— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?
— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу “квартиру” світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.
— Де ж тоді джерело?
— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.
— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.
— А що ж ви думаєте.
Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:
— Ну, що там показує барометр, Олю?
— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! “Ясно” показує — дощу можна не боятись!
— Тоді скидаймо свої чохли.
Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.
Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ, його спокійне обличчя ніби говорило: “Мені відомо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей”. Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.
Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і витримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.
— У старі часи, — говорив Мілько, — церковники проголосили б: “Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного”. А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер — в епоху ядерної енергії — ми навіть уявити не можемо, чого досягло людство в далекому майбутньому?..
…Минали довгі втомливі години. Беззвучно працювала киснева апаратура, роз’єднуючи міцно спаяні елементи і наповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені оцих посланців людства, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах. Ольга ходила й ходила по залі; а поруч, в штабелях кам’яних плиток, дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, аж поки Ольга, подивившись на годинника, не наказувала приймати снотворне.
— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.
Коли “пацієнти” засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Михайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, мабуть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація [5] організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертався, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром воно блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
5
Регенерація — здатність до відновлення, відродження.