Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
По гостей прилетів сам академік Шайнер. Він радісно привітав Алену і Северсона, з захопленням розповідав їм про особливості місць, над якими пролітав ракетоплан, прямуючи до кратера Тіхо. Однак політ тривав недовго. Незабаром літальний апарат опустився на дно широкого кратера, пасажири пересіли у всюдихід, і машини попрямували до неосвітленої частини плоскогір’я.
Академік Шайнер замовк. Він тільки чомусь лукаво посміхався, поглядаючи то на Северсона, то на Алену. Скидалось на те, що він підготував їм якийсь сюрприз.
І справді, тільки-но вони проїхали останню освітлену сонцем скелю, що самотньо стирчала на рівнині, як у світлі прожекторів перед ними з’явилась величезна мереживна конструкція, схожа на поставлений похило залізничний міст.
— Як у вас справа з стартовою естакадою? — поцікавилась Алена, ковзнувши поглядом по фермах конструкції,
— Непогано, — з підкресленою байдужістю сказав академік. — За дві години буде готова.
— Готова? Не може бути! — дівчина подивилась на Шайнера з недовірою. — Адже ви запевняли, що на естакаду ми можемо розраховувати не раніше як за п’ять днів.
Академік знизав плечима і знову хитро посміхнувся: — Що вдієш — “все вже готове, готове, готове!” — затягнув він арію з “Проданої нареченої”. — Це — наш сюрприз номер один… А як ваші справи з монтажем експериментальної ракети?
— В середу має бути закінчена. В четвер її переправлять сюди. Прилетить не тільки Навратіл з представниками Академії, а й Ватсон. Мабуть, сподівається побачити нашу невдачу на власні очі, щоб потім висміяти нас.
— Подивимось, хто сміятиметься останнім! Цілком можливо, що саме я! — загадково сказав Шайнер. — Почекаємо до завтра.
— А що буде завтра?
— Ви цікава, як усі жінки! — посміхнувся академік. — Не скажу. Навмисне не скажу… І — пробачте мені — я повинен зараз податись до обсерваторії. Поки я звільнюсь, — годинки так через дві, — ви маєте змогу оглянути наші підземні заводи. А потім я покажу вам дуже інтересну річ…
Алена і Северсон скористались з поради, але великого задоволення від огляду підземних заводів не дістали. Те, що колись причарувало б і захопило їх, стало тепер звичайнісіньким, буденним. Лінії автоматичних верстатів працювали так само чітко, як і на Землі; всіма процесами керували такі ж розумні електронно-обчислювальні машини, — тож хіба не все одно, де міститься завод?
Але коли мандрівники знову піднялись на поверхню Місяця, вони побачили таке, що аж закам’яніли в першу мить: в кориті стартової естакади, в її нижній частині, виблискувала величезна металева ракета.
— Це — марево чи галюцинація?! — вигукнула Алена. — Ви бачите, Лайфе?
— Але ж це… — він теж був здивований до краю. — Це ж наша експериментальна ракета! Як вона сюди потрапила з Праги?
— Ракета, але не ваша! — пролунав у навушниках голос академіка Шайнера. — Оце й є мій сюрприз номер два. Сподіваюсь, колега Навратіл не гніватиметься на мене, якщо я перевірю граничну швидкість ракети трохи раніше, аніж зробить це він з представниками Академії? Можливо, моя спроба допоможе вдосконалити його ракету ще перед запуском.
Коли б раптом перед Аленою провалилась земля, дівчина не була б здивована дужче.
— Мовчите — отже, не заперечуєте, друзі! — переможно сказав Шайнер. — Ну, то йдіть до мене. Експеримент ми почнемо незабаром.
Чудно було слухати оцей голос у навушниках: на довгі гони ніде нікого, а чути так, ніби Шайнер стоїть зовсім поруч. А й справді, де він є?.. Невже ота цяточка, що суне повільно від стартової естакади назустріч гостям з Землі?
— Швидше, друзі, швидше. Баритись не можна.
Северсон і Алена прискорили ходу. Через кілька хвилин — уже втрьох — вони зайшли до бункера управління, осторонь стартового майданчика. Там на них чекали помічники академіка Шайнера біля астронавігаційної апаратури супроводження польоту ракети.
— Все перевірено? — запитав академік.
— Так, — відповів один з помічників.
— Старт!
З срібного тулуба ракети раптом вирвалось яскраве червоне полум’я; вона просто підскочила похилим ажурним мостом, покинула його вже з швидкістю блискавки, прокреслила довжелезну багряну риску на зоряному небі і зникла з очей.
Розділ XX
СМЕРТЬ У ПУСТЕЛІ
— Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? — запропонував Цаген, заходячи до кабінету Чан-су.
— Може, ви склали кантату на честь невідомої планети? — посміхнувся Чан-су, натякаючи на схильність Цагена до складання гімнів на честь Всесвіту.
— Ні, цього разу невідома планета склала собі кантату сама. Щойно мені вдалось прийняти і записати на стрічку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. І все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцію. Ходімте, послухаєте, яке це чудесне скигління!
Вчені вже попрямували до лабораторії, коли це з відеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станції:
— Викликаємо товаришів Цагена і Чан-су… Вам треба негайно прибути до лікарні кратера Тіхо…
— Може, сталося нещастя під час спроби Шайнера? — стурбувався Чан-су.
— Не повинно б… — знизав плечима Цаген. — Адже ракета стартувала нормально… В усякому разі, треба поспішати.
Через кілька хвилин ракетоплан покинув обсерваторію па Південному полюсі Місяця і попрямував на північ, до кратера Тіхо.
Пілот майстерно приземлив апарат за кілька десятків метрів від головного входу в підземний металургійний завод.
Наваров, лікар заводської лікарні, вже чекав на вчених. Вибігла назустріч їм і Алена Свозилова, — така бліда, що Цаген аж злякався.
— Життя Северсона в небезпеці! — кричала вона, насилу переводячи дух. — Навіщо тільки я брала його з собою!
Лікарня була поруч заводу. Через кілька секунд вчені вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацієнт не рухався.
— Спить… — сказав лікар у відповідь на німе запитання відвідувачів. — Все гаразд. Він звихнув ногу, а слідом за тим у нього почався серцевий припадок.
— Як же це трапилось? — стурбовано запитав Чан-су.
— Дві години тому чергові спостерігачі перехопили по радіо одчайдушний заклик. Невідомий двічі закричав: “Допоможіть!” — а потім ще кілька хвилин було чути хрипіння. Бідолаха не вказав місця, де перебуває… Цей заклик почув і Северсон. Він забув, що радіоприймач скафандра не дає можливості визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжіння, упав під час стрибка через камінь і звихнув собі ногу. Серцевий припадок стався вже тут… Зараз йому легше.
— А той нещасний, що благав про допомогу?
— Його й досі не знайшли.
— Кого не вистачає?
— Інженера Фаухера. Виходячи з заводу, він сказав, шо йде подивитись на випробування швидкісної ракети. З центрального входу звернув ліворуч… Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади під головним валом кратера.
— Прошу, скажіть їм, щоб зачекали, я піду з ними теж, — попросив Чан-су.
— І я, — вирішив Цаген. — Одверто кажучи, я не розумію, що могло трапитись? Сьогодні, якщо судити з передачі головної станції, метеоритного дощу не було…
Рятувальна експедиція рухалась вперед у густому напівмороку тіні від прямовисного валу кратера. В сяйві прожекторів з темряви проступали гострі скелі та каскади застиглої лави.
Біля підніжжя хаотично нагромаджених горбів експедиція звернула в гори понад вертикальною кам’яною стіною.
— Сліди! — вигукнув чоловік, що йшов попереду.
Справді: шар ніжного сіро-блакитного попелу на вузькій стежці був порушений. Місцями були виразно видні відбитки важких черевиків скафандра. Ці сліди змусили всіх насторожитись: інженеру Фаухеру в цій пустелі нічого було робити. Куди ж він прямував?
Одинокий пішохід тримався створеної природою стежки ще кількасот метрів. І він, і люди, які йшли його слідами, мусили пересуватись з великою обережністю, бо з лівого боку була прямовисна стіна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала ліворуч, сліди загадково уривались.
