Повернення з зірок - Станіслав Лем (книги регистрация онлайн txt) 📗
Маргер несподівано повернувся до мене — і я не ручуся, що не почервонів.
Він говорив досить довго, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Що при будинку є лише один глідер, а він мусить його, на жаль, узяти — треба поїхати до міста. Отже, якщо я теж збираюся туди, то можу їхати разом з ним. Він міг би також, звичайно, прислати мені з міста інший глідер, або…
Я перебив його. Почав з того, що нікуди не збираюсь, але завагався, наче щось пригадав, і раптом почув владний голос, який ніби належав зовсім не мені, що справді я маю намір поїхати до міста, і якщо можна…
— От і чудово, — сказав він. Ми вже вставали з-за столу. — О котрій годині вам найзручніше?
Ми обмінялися ще кількома ввічливими фразами;
лише тоді мені стало зрозуміло, що він, очевидно, поспішає, і я сказав йому, що можу їхати коли завгодно. Домовилися — за півгодини.
Я піднявся до себе, досить-таки здивований тим, як усе обернулося. Я не мав з ним нічого спільного. І мені зовсім не хотілося до міста. Отже, навіщо вся ця прогулянка? До того ж мені здавалося, нібито він трохи пересолив у своїй люб'язності. Кінець кінцем, якби я й справді поспішав до міста, роботи напевно не дали б мені пропасти або добиратись пішки. Чи, може, Маргер хотів чогось од мене? Але чого? Адже він мене зовсім не знав. Отак я ламав собі над цим голову, поки не настав умовлений час, і тоді зійшов униз.
Його дружини не було ніде видно; не визирнула вона й у вікно, щоб іще раз папрощатися з ним. Спочатку ми мовчки сиділи в просторій машині, дивлячись на повороти й закрути шосе, що зміїлося поміж пагорбами. Потроху зав'язалася розмова. З неї я дізнався, що Маргер інженер.
— Сьогодні мені саме треба перевірити міську селек-станцію, — сказав він. — Ви, мені здається, теж кібернетик?…
— З епохи кам'яних сокир, — відповів я. — Вибачте… а звідки ви знаєте?
— У Бюро подорожей мені сказали, хто буде нашим супутником, бо, цілком природно, це мене цікавило.
— Ага.
Ми трохи помовчали: споруди з кольорової пластмаси миготіли все частіше: наближалися околиці міста.
— Якщо можна… я хотів поцікавитися, чи мали ви коли-небудь справу з автоматами? — раптом запитав він; і не стільки із змісту цього питання, скільки з тону я збагнув, що моїй відповіді Маргер надає певного значення. Що він мав на увазі? Що саме?
— Вас цікавлять… неполадки? їх у нас вистачало. А втім, це природно; то були моделі страшенно застаріли порівняно з вашими…
— Ні, не такі неполадки, — швидко озвався він, — я маю на увазі скоріше перебої в роботі, викликані подібною зміною умов… Ми вже, на жаль, не маємо можливості випробовувати автомати в таких'надзвичайних обставинах.
Тепер усе звелося до чисто технічних проблем. Його просто цікавило, як виглядали певні параметри функціонування електромозку в сфері потужних магнітних полів, у туманностях, у вирах пертурбації тяжіння, але я не був певний, чи ці відомості не є часом даними з архіву експедиції, який поки що не дозволили опублікувати. Я розповів те, що знав, а детальніші дані порадив йому взяти у Турбера — заступника наукового керівника експедиції.
— А міг би я послатись на вас?…
— Звичайно.
Він гаряче подякував. Я був трохи розчарований. Тільки й усього? Проте завдяки цій розмові між нами встановився якийсь професійний контакт, і я в свою чергу запитав про характер його роботи; я не знав, що то за селекстанція, яку він мав перевіряти.
— Та нічого цікавого. Звичайний склад брухту… Власне кажучи, я волів би присвятити себе теоретичній роботі, а це лише практика, зрештою, не дуже цікава.
— Практика? Робота на складі брухту? Тобто як? Адже ви кібернетик, отже…
— Йдеться про кібернетичний брухт, — пояснив він з кривою посмішкою. І додав ніби трохи погордливо: — Бо ми, знаєте, дуже ощадливі. Дбаємо про те, щоб ніщо не пропадало… У своєму інституті я міг би показати вам чимало цікавих речей, але тут — що ж…
Він знизав плечима; глідер з'їхав з шосе, прослизнув під високу металеву браму й зупинився на широкому заводському подвір'ї; я побачив ряди транспортерів, вантажні крани, щось подібне до модернізованого мартена.
— Зараз я віддам машину у ваше розпорядження, — сказав Маргер. З віконця в стіні, біля якої ми стояли, висунувся робот і щось йому сказав. Маргер вийшов з глідера, я побачив, як він жестикулює, а потім заклопотано обернувся до мене:
— Ну й діла, — промовив він. — Глоор захворів… Це мій колега, самому мені не можна; що тепер робити?!
— А що там таке? — запитав я і теж вийшов.
— Перевірку мусять проводити двоє людей; принаймні двоє, — пояснив він. Раптом обличчя його проясніло. — Любий Брег! Адже ви кібернетик! Якби ви погодились!
— Ого, — усміхнувся я, — кібернетик? Античний, треба додати. Адже я нічого не знаю.
— Та це чиста формальність! — перебив він. — Технічні справи я візьму, зрозуміло, на себе, йдеться лише про формальний підпис і нічого більше!
— Он як? — озвався я тихо. Я добре розумів, що він поспішає до жінки, але мені ніколи не подобалось удавати з себе того, ким я насправді не був; не вмію лицемірити і тому одверто сказав йому про це як міг м'яко. Він підняв руки, наче захищаючись.
— Та пі, зрозумійте мене правильно, прошу! Хіба що ви поспішаєте кудись, адже у вас були якісь справи в місті. То я вже якось… вибачайте, що…
— Справи можуть зачекати, — відповів я. — Будь ласка, скажіть, що треба; якщо я зможу, допоможу.
Ми увійшли до білого будинку, що стояв трохи оддалік від інших; Маргер повів мене коридором, зовсім безлюдним, у нішах якого стояло кілька нерухомих роботів. У маленькому, просто обставленому кабінеті він вийняв із стінної шафи купку паперів і, розкладаючи їх на столі, почав пояснювати, в чому полягає його, або скоріше наше, завдання. З нього не вийшов би викладач; скоро я почав сумніватися і в тому, що Маргер зробить наукову кар'єру — весь час він перебільшував мої знання і посилався на речі, про які я ніколи не чув.
Я змушений був частенько перебивати його і ставити елементарні запитання, але він, із зрозумілих причин зацікавлений у тому, щоб не образити мене, сприйняв усі прояви мого неуцтва мало не як чесноти. Нарешті я довідався, що вже десятки років, як виробництво й життя твердо розмежовані.
Виробництво було автоматичне і перебувало під наглядом роботів, за якими стежили інші роботи, і в його процесі вже не було місця для людей. Суспільство існувало само по собі, а роботи й автомати — самі по собі;
і тільки щоб не допустити непередбачених відхилень від раз і назавжди заведеного порядку в механічній армії праці, її роботу періодично перевіряли спеціалісти. Маргер був одним із них.
— Напевне, — сказав він, — усе буде в нормі, і ми, оглянувши окремі виробничі вузли, поставимо підписи.
Оце і все.
— Але ж я не знаю навіть, що тут виробляють… — показав я на будинки за вікном.
— Та нічого! — вигукнув він. — Це просто звалище брухту… адже я вам казав.
Мені не дуже подобалась уся ця історія, та відступати було пізно.
— Гаразд… отже, що я мушу робити?
— Те саме, що й я: обійти агрегати… Ми залишили папери в кабінеті і взялися до роботи. Іершою оглянули велику сортувальню, де автоматичні черпаки загрібали цілі купи бляхи, розбитих корпусів, м'яли їх і кидали під преси. Блоки деталей, що випадали з-під пресів, поверталися конвейєрами на головний транспортер. Біля входу Маргер надів на лице маленьку маску з фільтром і подав мені другу; розмовляти вголос було неможливо: стояв страшенний гуркіт. Іржава курява червоними хмарами вилітала з-під пресів. Ми пройшли ще один цех, де теж гуркотіло, і ескалатором піднялися на другий поверх. Там шеренги рольганчів поглинали брухт, що сипався суцільним потоком, подрібнений, уже зовсім безформний. Повітряна галерея вела що будинку навпроти. Зайшовши туди, Маргер звірив написи контрольних приладів, і ми попростували на заводське подвір'я, де до нас підійшов робот і сказав, що (інженер Глоор просить Маргера до телефону.
