Повернення з зірок - Станіслав Лем (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Не сподобалося?… — повторив я. — Може, це було щось подібне до… фобії?
— Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.
— І вже нема таких роботів?
— Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?
Я щось пробурмотів.
— Ви ще встигнете владнати свої справи?… — раптом занепокоївся він.
— Які справи?
Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.
Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри в зовсім поганому настрої. Глідер я відпустив за якийсь кілометр від вілли і решту шляху пройшов пішки. Все гаразд. Це механізми з металу, дроту, скла, їх можна складати й розбирати, міркував я, весь час повертаючись у думці в той цех, у темряву, сповнену уривчастими голосами, химерним белькотінням, в якому звучали розпач і страх. Щодо цього я міг вважати себе спеціалістом, я добре знав, що такс страх; жах перед раптовим знищенням не був для мене фікцією, як для них, для цих мудрих конструкторів, які там продумано все організували: роботи займалися собі подібними аж до кінця, а люди ні в що не втручалися. Це було замкнене коло досконалих агрегатів, які самі себе творили, відтворювали и нищили, а я міг тільки пасивно прислухатися до симптомів механічної агонії.
Я зупинився на пагорку. Краєвид під призахідним сонцем був невимовно красивий. Зрідка глідер, виблискуючи, як чорний снаряд, пролітав стрічкою шосе, цілячи в обрій, над яким далеким голубуватим контуром вимальовувалися гори. І раптом я відчув, що не можу на це дивитись, неначе я позбавлений такого права. Я посидів під деревами, закривши обличчя руками і шкодуючи, що повернувся. Коли я заходив до вілли, білий робот підійшов до мене:
— Вас просять до телефону, — конфіденціально повідомив він. — Далека лінія: Євразія.
Я поспішив слідом за ним. Телефон був у холі, і під час розмови я бачив сад крізь скляні двері.
— Халь? — пролунав далекий, але чіткий голос. — Це Олаф.
— Олаф… Олаф!!! — радісно вигукнув я. — Хлопче, де ти?!
— У Нарвіку.
— Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?
— Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.
— Що робиш?… — повторив я, здається, вже не так упевнено.
— А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?
— Ти був у Адапті?
— Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш…
— Знаю. Слухай, Олафе… я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!
Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.
— Та я б не проти… Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили…
— Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.
— Але, Халь, чи ти певен… Чи не буде…
— Що?
— Гірше.
— Звідки ти взяв, що мені погано? Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.
— Тоді нащо ж я тобі там потрібен? — запитав він.
— Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки… ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?
— Трохи вже знаю.
Тон, яким це було сказано, був красномовніший від самих слів.
— Отже, слухай уважно. Приїжджай сюди. Але спершу дістань десь… боксерські рукавиці. Дві пари! Попрацюємо в спарінгу. Побачиш, як буде чудово!
— Чоловіче! Халь! Звідки ж я візьму тобі ці рукавиці? Адже цього нема вже багато років.
— Можна замовити. Щоб не дістати чотири паршиві рукавиці! Зробимо собі невеличкий ринг, потовчемося трохи. Удвох, Олафе! Сподіваюся, ти чув уже про бетризування, га?
— Авжеж. Сказав би тобі, що я про це думаю, але не хочу по телефону.
— — Слухай. Приїжджай. Зробиш, як я сказав? Він мовчав добру хвилину.
— — Не знаю, чи не має якийсь сенс, Халь.
— Гаразд. Коли так, скажи мені, які в тебе плани. Якщо ти маєш якісь плани, то, звичайно, я не морочитиму тобі голови своїми вигадками.
— Аніякісіньких, — відповів він. — А ти?
— Я приїхав, ну, відпочити, повчитись, почитати, але це не якісь там плани, а таке собі… просто я нічого іншого не міг придумати.
— Олаф?…
— Схоже, що ми стартували однаково, — пробурмотів він. — Халь, кінець кінцем, це пусте. Адже я зможу повернутися в будь-який момент, коли виявиться…
— Та годі тобі, — кинув я нетерпляче. — Взагалі нема про що говорити. Пакуй манатки і виїжджай. Коли будеш?
— Можу навіть завтра вранці. Ти справді хочеш побоксувати?
— А ти ні?… Він засміявся.
— Хочу. І напевно з цієї самої причини, що й ти.
— Сказано — зроблено, — квапливо підсумував я. — Чекаю тебе.
Ми попрощалися.
Я пішов нагору.Серед речей, що лежали в окремому чемодані, я знайшов мотузок. Там був великий моток. Мотузок для рингу. Лише чотири стовпчики, гума або пружина, і матимемо ринг. Без судді. Він нам не буде потрібний.
Потім я сів за книжки. Але голова в мене була немов бетонна. Коли зі мною таке траплялося, я вгризався в текст, як короїд у скам'яніле дерево. Але сьогодні читання давалося мені важко, як ніколи. За дві години я переглянув двадцять книжок і на жодній не міг зосередитися більш як на п'ять хвилин. Навіть казки відкинув. Проте я вирішив не здаватися. Узяв те, що вважав найважчим — монографію з аналізу метагенів, і накинувся на перші рівняння.
Математика, однак, діяла на мене благотворно, бо за годину я раптом зрозумів, про що йдеться, і мало не розкрив рота від подиву перед цим Ферре — як міг він таке зробити, адже навіть тепер, йдучи вже проторованим шляхом, я часом не усвідомлював, як це відбувається; а він же мусив усе це взяти «з ходу».
Я віддав би усі зірки, щоб хоч протягом місяця мати приблизно таку голову, як у нього.
Сигнал проспівав запрошення на вечерю, і я з прикрим почуттям згадав, що я тут уже не сам. З секунду міркував, чи не повечеряти в своїй кімнаті. Мені стало соромно самого себе. Жбурнув під ліжко той жахливий костюм, що робив мене схожим на мавпу, накачану повітрям, одягнув свій безцінний старий просторий светр і спустився в їдальню. Вони вже були за столом. Обмін привітаннями — і мовчанка. Та й вони, власне, не розмовляли. Слова не були їм потрібні. Посмішка, рух голови, промовистий погляд. І поволі в моїй душі почала наростати холодна хвиля, я відчував, як сверблять мені руки: схопити, стиснути, розчавити! «Чому я такий дикий? — думав я з розпачем. — Чому замість того, щоб міркувати про книжку Ферре, про проблеми, розроблені Старком, замість дбати про свої справи я мушу стискати щелепи, щоб не втупитися в дівчину, як вовк?»
Але це було ще нічого. По-справжньому я злякався лише тоді, коли нагорі зачинив за собою двері кімнати. В Адапті сказали, що я цілком нормальний. Доктор Жюффон повторив те ж саме. Але чи могла нормальна людина відчувати те, що відчував я в цю мить? Звідки це в мені взялося? Я був не дійовою особою, а лише свідком. Відбувалося щось невідворотне, як рух планети, майже непідлегле контролю. Я підійшов до вікна, глянув у темний сад і зрозумів, що це відчуття з'явилося в мене під час обіду, з першої ж хвилини. Саме тому я і поїхав до міста, саме тому забув про голоси в темряві.
Я був готовий на все. Заради цієї дівчини. Я не розумів, як це сталося, чому так сталося. Не знав, чи це кохання, чи божевілля. Мені було байдуже. Я знав лише те, що для мене вже ніщо не мало значення. І я боровся з цим, стоячи біля відчиненого вікна, притиснувшись чолом до холодної фрамуги й відчуваючи страх перед самим собою.
«Я мушу щось зробити, — говорив я собі. — Мушу щось зробити. Це минеться. Вона не може мене хвилювати. Я її не знаю. Вона навіть не така вже й гарна. Адже я нічого не зроблю. Не зроблю, — благав я себе, — не зроблю жодної… О небо!»
Я увімкнув світло. Олаф. Олаф мене врятує. Розповім йому все. Він мене забере. Поїдемо кудись. Я зроблю, що він скаже, все. Він зрозуміє. Він буде тут уже завтра. Як добре. Я ходив по кімнаті. Відчував кожен м'яз: не тіло, а клубок звірят; вони напружувалися,
