Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

— Звідки такі дані? — здивувався я.

— З бюро лікарняної статистики, куди лікарі подають найрізноманітніші звіти.

— А хіба корабель не проходив карантину на стерилізацію?

— Чому ж, стерилізація космічних кораблів проводиться найретельніше. Однак знання людей не абсолютні, може, щось і просочилося крізь фільтри. В усякому разі по допомогу до лікарів зверталися ті, хто мав справу з Байсарою.

— Звідки ти знаєш, що самі ці люди зверталися по допомогу до лікарів?

— А я переписав під час прес-конференції прізвища всіх тих, хто мав хоч якесь відношення до Байсари, а також прізвища людей, про яких згадувалося, але яких не було на пресконференції. На кожного з них в “Бюро лікарняної статистики” мені видали довідку, з якою хворобою і коли звертався до лікаря.

— І чим лікували Байсару? — запитав я.

— Нічим. Хоча спочатку й “начиняли” різними препаратами, та жоден не давав наслідків. Тоді хтось із професорів помітив, що хворий почував себе найгірше вночі, в темряві. У палаті перестали вимикати світло, поставили потужні лампи. Такі лампи тепер є і в квартирі Байсари.

…Я вертався додому, повен нових здогадів. Отже, на землі бешкетує злодій-невидимка. Грабує найцінніше, що є в землян — людяність. Це він, мабуть, спустошив планету, на якій побував “Гамалія”. Але людяність — ідеальний чинник, а злочинець цілком матеріальна істота, отже й харчуватися вона мусуть чимось матеріальним. Але чим? Може, злочинець проникає в самий мозок людини і робить шкоду на молекулярному рівні? Так тхір, прокравшись до курника, прокушує курям голови й випиває мозок. Скоріше він харчується якимись продуктами життєдіяльності мозку, він клубочиться завжди над головою.

По дорозі я зайшов до гастроному — світіння було над головами майже в усіх продавщиць і касирок; воно то підсилювалося, то слабшало, неначе у мережі міняли напругу.

— Дівчино, а чи не приділили б ви й нам трохи уваги? — нагадала моя сусідка по черзі касирці, яка щось розповідала своєму знайомому.

Вмить сяйво над касирчиною головою зникло. її голубі очі ошпарили жінку люттю. Дівчина й гадки не мала, що в неї забрано найлюдянішу якість — доброзичливість. Правда, не всю, частина того почуття перейшла на молодого чоловіка, з яким вона розмовляла. Але чи надовго в неї його вистачить?

— Причиняй щільніше двері, — сказав директор, коли я переступив поріг його кабінету.

Ми з Павлом Семеновичем на “ти”, бо вчилися разом в інституті, навіть мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Правда, він був на два роки старший. На його письмовому столі — шахи. Студентом грав Павло не блискуче, проте завзятості йому не позичати. Після випуску (в кімнаті він був єдиний старшокурсник) хлопці подарували Павлові шахи з іронічним написом: “Кращому шахістові 109-ї кімнати”.

Я сів, не чекаючи запрошення. Мені здалося, що білі шахи дещо зухвало поглядають на чорних, які стояли з мого боку. Це були ті ж студентські шахи. Але не за тим він потелефонував, щоб запропонувати мені партію. Я це знав і шукав поглядом на його письмовому столі наш звіт. Ага, он — під ліктем. Куца, на десяти сторінках, писанина. Навколо директорової голови — слабеньке сяйво.

— Одну партію… — кинув Павло Семенович на шахи. Від енергійного кивка густе русяве волосся, що так-сяк трималося на голові, перетворилося на розтріпану куделю. — Я гратиму білими. Не заперечуєш? — Він зробив традиційний хід пішаком.

Я механічно переставляв фігури, не думаючи про гру. Замислившись, припустився якоїсь дурниці, бо директор легенько присвиснув. Павло Семенович був обережний і мій прорахунок зараз розцінював, либонь, як хитрість. Він довго думав; брови то здіймали на його чолі глибокі зморшки, то вирівнювали їх. Нарешті його рука повільно потяглася до мого ферзя. Далі все було просто. Павло Семенович, сказавши “мат”, з полегшенням відпустив вузол краватки й розстебнув коміра.

— Коли я читав ваш звіт, — сказав він, перевернувши шахівницю і складаючи туди шахи, — в мене було таке враження, що ви дурману понаїдалися. Зараз же бачу, що ти цілком нормальна людина. — При цьому директор голосно засміявся, а сяйво над його головою пояскравішало.

Іншого часу я б не минув нагоди і під такий настрій обов’язково щось виклянчив би для нашої лабораторії. Та зараз не до цього. Мій погляд уперся в його лікоть, намагаючись ізсунути його зі звіту. Але лікоть переставав тиснути на папір тільки тоді, коли директор діставав фігури, щоб покласти їх в шахівницю. Нарешті шахівниця грюкнула віком, поховавши, мов у братській могилі, переможених і переможців. На її місці директорові пальці зашелестіли аркушами моєї писанини.

— Ну, що я можу сказати… — насупився Павло Семенович. — Браво! Як для науково-фантастичного оповідання — чудово. “Пришельці” поглинають людську радість. Лавина людської радості на стадіонах, в кінотеатрах, в магазинах, біля телевізорів зникав в черевах невидимих істот.

— Кінчай цю комедію, Павле. — Я відчув, як у мене завирувала злість. Якого біса він ламає з себе дурня?! — До речі, твоя голова теж промениться. Правда, не так, як у болільників на стадіоні…

— Дурниці. Цього не може бути. Я прекрасно себе почуваю.

— Аж надто прекрасно… Тільки поясни, будь ласка, за віщо ти вліпив догану Павлюкові?

— Він відмовився їхати у відрядження.

— Це за словами Биківця — його начальника. До речі, про цього Биківця вже вірші складають: “В науку пнеться Биківець, як сіроманець до овець”. У Павлюка, хай буде тобі відомо, хвора дружина в лікарні. І двоє дітлахів: один в дитячий садок ходить, інший до школи. І жодних родичів.

— Але ж я цього не знав.

— А коли не знав, то чому поспішив догану виносити?

— Слухай, адже те, про що ви пишете, — містика. Крім вас із Чалим, ніхто того світіння не бачив.

— Бо не вживали “пентагапону”. — Я дістав пробірку з пігулками і, відкоркувавши, висипав кілька на долоню. — Ось, ковтни одну. Та не бійся, вона солодка. Зверху цукор. Ми їх учора тільки приготували. Раніше ми робили уколи, а потім виявилося, що можна й ковтати.

Директор дивився на пігулки нерішуче.

— На кому ви перевіряли ваш препарат? — запитав він.

— Ти ж читав у звіті — на собі.

— Та бачиш, — зам’явся Павло. — Через який час він починає діяти?

— Десь через годину.

— Гаразд, давай… за годину я буду у вашій лабораторії.

Директор не прийшов через годину, не з’явився він і наступного дня. Його терміново викликали в столицю, до Академії наук. Тільки через тиждень відвідав нас Павло Семенович. Він був радісний, навколо голови світилося.

— А знаєте, хлопці, — мовив директор, — я вірю вам. Весь цей тиждень я тільки й робив, що спостерігав світіння навколо голів у різних людей. Ви кажете, що космічні паразити боялися лазерного променя. Давайте встановимо на стадіоні кілька потужних лазерних установок і в хвилини найяскравішого світіння над трибунами вмикатимемо їх.

Думка директора була чудова, проте я заперечив:

— Хто ж нам дозволить виробляти подібні речі при такому збіговиську людей?

— Дозволять. Беру це на себе.

…Стадіон був переповнений. Наш “Дніпро” цього разу грав з “Чорноморцем”. На мене, як, мабуть, і на Павла Семеновича та Андрія, котрі очікували кожен біля свого лазера в різних кінцях стадіону, ніхто не звернув уваги. Певне, мали нас за телеоператорів.

Над головами у більшості вболівальників проглядалися німби, а над трибунами плавали хмарки іржавого туману. Але це бачили тільки ми троє. Бачили і очікували, коли аморфне кільце, що жовтіло по периметру стадіону, набухне, почне нагадувати палену вату. А стадіон рівномірно гудів, як велетенський вулик.

Нарешті на поле вибігли команди і після традиційного вітання почали гру. Я намагався не дивитися на поле, лише пильнував за рудуватим туманом над трибунами. Мені здавалося, що від променистих голів деяких із глядачів відриваються шматки того туману.

Півгодини напруженого очікування і:

— Гол!!! Го-о-ол!!!

Ось коли засвітилися голови вболівальників. Трибуни, що сходили амфітеатром до самого поля, нагадували велетенську світну яму, над якою навис такий же велетенський бублик. Раптом я помітив, як над північною трибуною спалахнув тонкий промінь лазера, а по миті розлігся моторошний звук “Юу-у-у-у-у-у-угх-х!” Це пальнув Андрій. Слідом, майже одночасно, метнули блискавки ми з Павлом Семеновичем. Я гадав, що в мене ось-ось луснуть перетинки, таке розляглося ревище: “Юу-у-у-у-у-угх-х!” Так гуде турбіна, що, не витримавши великої кількості обертів, іде в рознос. Трибуни на мить закам’яніли, а гравці зупинились як вкопані, злякано озираючись довкола. На голови падав “сніг”. Ні, то падав брудно-сірий попіл, ніби десь поряд відбувалося виверження вулкана.