Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
“І все ж цікаво знати, хто вкинув листа…” — думав я, засинаючи.
Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із “Пекла”, як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, ніби довго лежав на сонці. А різниця в часі між написанням обох листів мала бути незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і по якомусь часі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки в Чуфут-Кале я зробив позавчора і зараз примостився в кінці зали, слухаючи, що говорять інші.
— Колего, — нахилився я до антрополога Ванжі, який саме проглядав збірник тез конференції, — чи існують зараз методи, за допомогою яких можна установити, коли було написано текст?
— Авжеж! — зрадів Ванжа, що є тема для розмови, бо те, про що доповідалось, його не цікавило. — Радіоізотопний метод. Онде у восьмому ряді сидить чоловік з білим комірцем, бачиш? Шия худа, як гілляка. Ото він цим займається. А що таке?
Я пояснив ситуацію і дав прочитати дідового листа.
В кав’ярні під час перерви ми підійшли до столика того худорляги, замовили кави з рогаликом.
— Шановний колего, — звернувся Ванжа до нього. — Ось тут, у тезах, пишеться про радіоізотопний метод, е-е… де ж воно, — гортав сторінки Ванжа, — автором якого буцімто є ви…
Чоловік мав сухе вилицювате обличчя з тонким хижим носом і глибокими карими очима.
— Не автором, а вдосконалювачем існуючого… Зайдемо до мене в лабораторію, і я вам усе поясню. Незважаючи на складність апаратури, сам метод надзвичайно простий.
По часі ми втрьох уже піднімалися сходами на поверх вище. Конференція проходила в інституті археології, де й працював цей чоловік.
Кожний кубічний сантиметр довгої, схожої на коридор, кімнати щільно заставлено апаратурою.
— Ось, — чоловік показав прилад, що нагадував електронний мікроскоп, — сюди закладається зразок письма…
— Ну, візьміть хоча б це, — подав йому Ванжа посмертний лист мого діда.
Той, розрівнявши, притис аркуш склом, зазирнув в окуляр. Потім став умикати безліч тумблерів, ручок і, нарешті, заглянувши знову в окуляр, сказав:
— Цього листа було написано два місяці, три дні, вісімнадцять годин… Е-е, на жаль, хвилини й секунди ми не можемо визначити.
— Цікаво, — сказав Ванжа. Йому дійсно було цікаво.
Чоловік, повертаючи листа Ванжі, здивовано глянув на мене:
— Ви не вірите?
— Чому ж, вірю. А ось оце коли було написано? — Я подав йому кримського листа діда. І поки він робив свою справу, подумки вирахував, що цього листа було написано два роки, п’ять місяців тому.
— Два роки, п’ять місяців, п’ятнадцять днів, двадцять годин, — сказав чоловік рівним голосом.
…Ми з Ванжою не пішли більше на конференцію, а примостилися за столиком у спорожнілому буфеті.
— Слухай, — сказав мій приятель, розливаючи каву в два келишки, — а може, старий і зовсім не вмирав? Скажімо, замовив у протезистів свою точну копію із пластика — зробити це не так уже й важко, — і підсунув її вам, сам же кудись гайнув…
— І працює зараз бульдозеристом при температурі 280 °C, — прикро додав я.
Помовчали. Ванжа нерішуче сказав:
— Тут він міг помилково приписати зайвого нуля. Отже, тоді залишається 28 °C. Влітку така температура і в нашому місті буває.
Мені нічого не залишалося, як послухатися Ванжі. Правда, я був абсолютно певен, що листа писав дід Карно. Але цей факт сприймав так, як сприймається науковцями безліч природних явищ, про які знають, але які ще не вміють пояснити.
Хоч мої плечі й обтягували лямки важкого рюкзака, я, мов пір’їна, вилетів на третій поверх. Біля дверей лежав вогкий килимок, отже Галя вдома. Відімкнувши двері, я ще з порога помітив, що навколо все блищить, з кухні чути запах свіжого борщу. Кинувши рюкзак біля порога, я зазирнув у обидві кімнати, але дружини не виявилось. “Мабуть, десь вийшла…”— подумав я.
Похлюпавшись у ванні та повечерявши, я захопив із журнального столика свіжий номер “Історичного журналу” і простягнувся з ним на канапі. Поволі розмірковуючи, я розгорнув журнал… І тут прямо мені на груди впав синій конверт. Аж стрепенувся, помітивши знайомий почерк. За півроку я встиг уже забути про ту дотепну витівку старого. Я читав:
“Дорогий мій внуче, Василю! Мало радості писати листа, на якого не матимеш відповіді. Передусім хочу тобі сповістити про одну неприємну новину. Дід Спиридон потрапив у аварію, і його тепер серед нас немає. Його місце зайняв лікар-невропатолог Чорненко. Може, ти його й знав — про нього часто писали. Зараз він працює на буровій. Його фах, як і фахи десятків інших, хто сюди потрапив, не має тут ніякого значення. Робота у нас небезпечна, і небезпека та підсилюється високою температурою (280 °C), частими виверженнями вулканів та пиловими бурями.
Ну, хай вам щастить!
Вітай Галю.
P. S. He намагайся розгадувати таємниці моїх листів. Найближчим часом тобі це не вдасться”.
Цього разу мені було не до сміху. Професор Чорненко дійсно помер чотири місяці тому. В газеті “Медицина” писалося: “На шістдесят п’ятому році життя пішов від нас славетний лікар, доктор медичних наук, професор М. Д. Чорненко…” Не вмер, а пішов від нас. Хай дід Карно передбачив смерть Спиридона — старий мав вісімдесят вісім років, — але як він міг передбачити смерть професора Чорненка, якого ледь-ледь знав? Чи, може, там, у “пеклі”, передплачують “Медицину”?
Я підхопився і по хвилі уже нишпорив по кишенях мого піджака, де були кримський лист і перший лист із “пекла”. Розклавши листи на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: “Дорогий мій внуче, Василю!” Стуливши аркуші один до одного і співставивши всі три “Дорогий мій внуче, Василю!”, я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру “а”. Я віднаходив її на всіх трьох листах і, співставивши, підносив до нічника, її було написано однаково, байдуже, де я ту літеру помічав. Дослідивши “а”, я перейшов до “б” і т. д. Висновок був один: усі літери абсолютно однакові, неначе друковані на машинці з прописним шрифтом, до того ж з почерком мого діда. “Врешті, — подумав я, — дід Карно міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, яку й залишив у когось із своїх приятелів”. Судячи з усього, листи писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших із дідом суперечок.
Колись у обласній газеті був надрукований допис “Молоді науковці і старі гальма”, де критикували одного професора з металургійного інституту, який буцімто гальмував розвиток своїх аспірантів, лекції читав з конспектів і не відповідав званню професора. Отож я, коли старий надто вже починав вихваляти себе і своє покоління, частенько підсовував йому той допис. Він реагував дуже бурхливо: обзивав мене ї моїх приятелів віслюками, які прийшли на все готовеньке та ще й губу копилять.
Я знов почав копирсатися в пам’яті, намагаючись віднайти ту людину, котра могла б писати листи, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг зупинитися, хоча наша з ним зустріч півроку тому переконала мене в зворотному. “Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму внутрішній голос. — Заслужений артист республіки! Скорчити лазаря йому нічого не варто”. Отож, нашвидкуруч поголившись та одягнувши темно-сірий костюм, я по хвилі стояв уже в вагоні метро…
— А, Василю! — вигукнув Козленко. — Ходи, ходи дорогий! Дай-но я тебе, друже мій, розцілую!
З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки відзначали срібне весілля.
Кость Миколайович відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Враз гості пожвавішали, почувши дідове ім’я. Я підсів до Люди — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, — а потім вийшли до лоджії подихати свіжим повітрям. Люда мала шовковисте волосся. Завжди бліде личко зараз було розрум’яненим. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо причетності до цих подій її батька.
