Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (книги серии онлайн .TXT) 📗
Вона намагалася приховати тривогу, та Арнольд помітив це і занепокоївся. Тамара ловила його погляди і всміхалася: приємно, коли за тебе хвилюються.
У темряві почулося гарчання. Павло миттю повернувся в той бік і побачив два зелених світлячки. Марк високо підняв палаючу гілку до вогню — підкрадалася довга плямиста потвора.
Павло звів автомат, спокійно, немов у тирі, прицілився і плавно натиснув на спусковий гачок. Гримнув постріл, і тієї ж миті космонавт похитнувся від удару в груди. Коли він отямився, звір уже зник. Тільки з темряви ще чулося його гарчання. Звір був цілий і неушкоджений, але Павло міг заприсягтися, що не схибив.
Він оглянув свій автомат. Пластмасове ложе було розколоте, в ньому застрягла куля. Марк допоміг витягти її. Уважно оглянувши кулю, зробили висновок, що її випущено з нарізної зброї такого ж калібру, як мисливський автомат. Стріляли здалеку, тому куля втратила свою убивчу силу. Арнольд не зміг приховати своєї розгубленості.
— Зброя… такого самого калібру на іншій планеті… небачений збіг… Неймовірно…
Зовні Павло був спокійний. Але він так стиснув автомат, що кінчики пальців побіліли. На мить він уявив собі, яка чудова мішень — четверо людей, освітлених полум’ям багаття.
Навкруги лежала ніч — підступна ніч чужої планети — й відповідала кулею на кулю…
Рожеве небо розквітло на верхівках дерев. Райдужні іскри спалахували на краплинах роси, їхні відблиски ковзали по обличчям людей. Тільки в гущавині лісу під деревами все ще лежали тіні, але й вони з чорних робилися синіми, бузковими й поступово блякли, ставали голубими. Птахи найрізноманітніших кольорів — від сизо-сталевих і голубовато-сірих до жовтогарячих і яскраво-червоних з хвостами-віялами, з крилами всіх можливих геометричних форм виповнювали ліс піснями. І здавалося, що ліс з його шерхотом, шепотінням, шелестом, співом пташви й любовним воркуванням — величезний орган, створений природою для власного вихваляння. У звуках, видобутих з нього, були ноти всіх тонів і відтінків, і серед них — жодної фальшивої.
А звідкілясь здалеку долинала інша музика — спокійна й пестлива, в якій чулися врочисті ноти. Ліс прислухався до неї й завмирав…
Земляни вже прокинулись і намагалися визначити, звідки долинає ця музика.
— Якщо на цій планеті є розумні… — сказав Павло.
“Заповітна мрія людини — зустріти подібних до себе, — подумав Арнольд. — Якби не куля у відповідь і не відповідальність, покладена на мене…”
— Ми з Павлом підемо оглянемо ліс у радіусі двох—трьох кілометрів. Будьте обережні, — сказав він.
Тамара дивилася на чоловіка закоханими очима, милувалася його гарною статурою. Він іноді здавався їй героєм книг, добрим принцом, що прийшов у життя, аби бути взірцем для людей.
Арнольд і Павло вийшли з табору й зникли в зеленому шумовинні. Дерева й кущі росли густо, але йти лісом чомусь було легко. Раптом Павло зупинився і повернувся до Арнольда:
— Уважно стеж за тим, як реагуватиме дерево на моє наближення.
— Дерево, — здивувався Арнольд.
— Авжеж, — нетерпляче кинув Павло й рушив просто на велетенське гіллясте дерево. Вони обидва побачили, як грубезний, у три обхвати стовбур зігнувся, щоб пропустити людину.
Павло повторив це кілька разів — результат був той самий. Гілля і кущі розхилялися, а стовбури вигинались у формі знаків запитання, даючи йому дорогу.
— Зачарований ліс, — засміявся Павло. — Наче в казці…
— Тепер зрозуміло, чому так легко пробиратися цими заростями, — повільно мовив Арнольд, думаючи про незбагненну гру природи. І він знову запитав себе: “Чи можливий світ симбіозу? Чи поступливість цих дерев настільки велика, що вони можуть добровільно вмирати, коли треба дати місце молодим? Боротьба навпаки? Ідеал доброти в природі? А чому б і ні? Головна мета — вдосконалення, а воно можливе й при такому різновиду розвитку. Зрештою природа може записати будь-яку програму, а її створіння все одно виконуватимуть те, що в них закладено! — І він, керівник експедиції, подумав із захопленням: — Ось де ідеал беззастережної дисципліни, встановленої раз і назавжди!”
— Ходімо! — сказав Павло.
Вони пройшли кільканадцять метрів, і стіна дерев порідшала, за нею блиснула стрічка шосе.
Обережно, скрадаючись за деревами, вони підійшли ближче. Перед ними лежало шосе, вкрите якоюсь пластмасою, рівне, мов прорубане одним ударом сокири. Вони пройшли вздовж нього лісом і незабаром побачили перехрестя. Тут обабіч шосе виднілися невисокі будівлі.
“Треба їх оглянути”, — подумав Арнольд.
Він кивнув Павлові:
— Залишайся тут.
А сам рішуче, принаймні так йому здавалося, рушив із зеленого сховища до будівлі. На кожному кроці його насторожений погляд помічав якусь нову деталь: поліровану дошку з накресленими на ній позначками, овальну блискучу платівку. Платівка безперервно хиталася.
Підійшовши ближче, Арнольд зрозумів, що це екран, і відсахнувся, сподіваючись, що не встиг відбитися в ньому.
В глибині екрана з’явилася блакитна світла плямка. Звідкись випливло обличчя істоти, трохи схоже на людське: з двома булькатими очима, мов у бабки, без рота, але з великим лобом і рівним носом. Над очима замість брів виднілися два вузьких прорізи.
Екран повернувся до Арнольда, очі істоти глянули на нього, і Арнольд завмер від дивної суміші відчуттів. Тут було і враження приголомшливої краси цих очей, їхньої глибини й виразності, і німий заклик, і радість. Був і страх перед невідомим, і якась туга за знайомим і звичним. Арнольд змусив себе відірвати очі від екрана.
“Ні, час для зустрічі ще не настав, — подумав він. — Ми майже нічого про них не знаємо. Технічний рівень — це ще не все. Якби не куля у відповідь…”
Він швидко повернувся до Павла й розповів йому про те, що бачив. Не приховав і своєї тривоги.
Вони повернулися до табору. Марк не погодився з їхніми висновками й рішеннями.
— Що, поняття базису й надбудови вже відхилені? А якщо ні, то високий економічний рівень призводить до високого морального рівня. Можливі відставання, але тільки на певних етапах. Вам відома формула розвитку науки?
— Марко сів на свого коника, — глузливо зауважила Тамара. — Але життя, високовчений наш друже, не вкладається у формули.
Вона чомусь не могла ставитися до Марка серйозно. А він у запалі суперечки не звернув уваги на її слова й сказав Арнольдові:
— Але ж ти філософ і повинен пам’ятати…
Арнольд дивився на нього й думав:
“Ми ровесники, але я чомусь завжди відчуваю себе старшим за Марка… І за решту членів екіпажу… Втім, інакше мене б не призначили керівником… Адже важливо знати не тільки те, що треба сказати, але й коли і як сказати. Мало відкрити істину — треба вчасно подати її людям. Це називається почуттям актуальності. Воно приходить разом з досвідом або зовсім не приходить…
І він відповів Маркові:
— До всього я ще й командир екіпажу. Турбота про безпеку експедиції — мій обов’язок. Придивимося до них, а потім вирішимо.
Вони просувалися вздовж шосе, ховаючись у лісі. Шосе повинно дати відповіді на питання, які тривожили їх. Але воно чомусь було чисте, як аркуш паперу.
Тільки надвечір сталася тривожна подія. Пухнасте звірятко хотіло перебігти через шосе. Воно добігло до середини — завмерло, немов паралізоване струмом. Потім побігло просто по шосе, все швидше й швидше. Бідолашне, очевидно, не хотіло бігти в цьому напрямку: воно жалібно вило, щосили впиралося, його тоненькі ніжки тремтіли від напруження, але невідома сила тягла його вперед.
— Навіювання з допомогою якихось хвиль! — захоплено мовив Марк.
“Добре, що я зразу відсахнувся од екрана, — подумав Арнольд. — Може, вони не встигли роздивитися на мене й тепер сушать собі голови”.
Земляни пройшли ще трохи, піднялися на пагорб і метрів за п’ятдесят попереду побачили невеликий майданчик. За ним здіймалася напівсферична споруда, біля якої зібралися істоти двох видів. Одні — велетні триметрової висоти, без ротів, з пукатими очима, в блискучому вбранні. Другі — подібні до землян, хоч і нижчі на зріст, з тонкими осиними таліями й великими головами. Тамара відразу ж охрестила їх “пуголовками”.
