Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (книги серии онлайн .TXT) 📗
Та не встиг він і оком змигнути, як Марко спокійно взяв тюбик, витиснув з нього на долоню кілька густих крапель і злизав їх язиком.
— Смачно, — мовив він, показуючи на інші тюбики, мовляв, покуштуйте.
— Дякую, — сказав Арнольд, і всі зрозуміли, що він дякує не за це запрошення.
— Нічого небезпечного, — мовив Марко. — Мінімальний ризик. Якщо повітря й вода на цій планеті не отруйні для нас, то чому має бути отруйною їжа? Майже розрахунок…
— Ти сухар, Марку, — з жалем сказала Тамара й повторила: — Ох, який ти сухар! Усі математики — сухарі, вони все розраховують! Тому й ніколи не бувають щасливі.
Павло всміхнувся, співчутливо й водночас трохи глузливо дивлячись на Арнольда. Арнольд насторожився.
Очі Марка злегка затуманилися, стали ласкаві, зморшки розбіглися віялом. Великі вуха заворушилися. Він сказав, вимовляючи з притиском кожне слово, як це робила Тамара:
— Між іншим, щоб зробити людину щасливою, треба розрахувати її до атомів.
Все сталося випадково. Тамара помітила великі золотисті ягоди на гілці й простягла до них руку. Гілка нахилилася й зронила їй просто в долоні кілька ягід.
Тамара засміялась і, перш ніж подумала про небезпеку, поклала одну ягоду в рот і розкусила. Вона виявилася дуже смачною, запашною. Тамара з’їла ще кілька ягід і відчула, що вгамувала голод.
“Прекрасні ягоди на незвичайній планеті”, — подумала вона. їй навіть видалося дивним, що їм доводиться тут когось боятися, що в таборах смерті “велетні” знищують симпатичних “пуголовків”. Захлинаючись від надміру почуттів, над головою щебетали птахи, шелестіли дерева й кущі, що дарували ягоди, тепле проміння пестило шкіру. Тамара непомітно відійшла досить далеко від табору.
“Треба швидше повернутись і розповісти хлопцям про ягоди. Ото зрадіють, їм не доведеться більше красти сумки”, — подумала вона. її охопив пустотливий настрій. У такі хвилини вона могла дозволяти собі те, про що потім шкодувала.
Першим Тамара побачила Марка. Він сидів осторонь від товаришів під деревом на траві і щось зосереджено писав. Вона знала, що він не любить, коли йому заважають працювати, але зараз пустотливе звірятко, що прокинулося в ній, шукало виходу.
Тамара нечутно підкралася до Марка, вихопила з його рук аркуш паперу й відскочила вбік.
— Перевіримо розрахунки математика! — вигукнула вона.
На аркуші паперу були не розрахунки, а… вірші. Старанним дитячим почерком Марко вивів рядки:
Усяке є скло на світі,
Але бережися дзеркального:
Як часто крізь нього ми дивимось
На світ,
а бачим —
себе..
Вона подивилася на Марка широко розкритими від здивування очима й крізь сміх повторила:
— Так ти, виявляється, поет?
А він, збентежений, злий, отямившись, просичав:
— Тихше…
— На, бери свої віршики! — безтурботно засміялася Тамара. — А я ось знайшла ягоди! Ніколи в житті не їла таких смачних! — Вона подала кілька ягід йому, розказуючи, як гілка сама нахилилася до неї, скинула просто в руки ягоди і які вони добрі.
— Марку, ти ж розумник! — не вгавала Тамара. — Чи закономірно це, щоб жорстока природа виховувала добрих людей, а добра, багата, як тут, лихих? Тільки тому, що перші співчувають один одному, а другим усе в руки дається і їх ніщо не тішить?
— Ні, — сказав він, — люди можуть перемогти в собі жорстокість, закладену в них природою. Ти зрозумій: адже це не просто жорстокість — її передано нам у спадковість, записано в нашому мозку як програму-необхідність: забери в іншого, щоб насититися самому. В нас із самого початку всього для всіх не вистачало. Тварини змушені були боротися за їжу, притулок. їм доводилося вбивати тих, хто міг бути для них поживою, і захищатися від мисливців. Так удосконалювалися види. І нас, людей, чекала така ж доля. В нас були закладені такі ж тваринні програми. Коли хтось запевняє, що люди гірші за звірів, що ми стаємо гіршими, ніж нас створила природа, — мені хочеться зареготати. Якщо в нас з’явилися високі ідеали й радощі, то цим ми зобов’язані тільки собі! Всупереч природі!
Це ми, люди, із статевого інстинкту зробили любов, із тимчасового союзу з такими, як ми, — братерство рас і народів. Розумієш? Навіть у світі, де всього не вистачало, ми замінили ненависть і лють на любов і повагу. І нам було дуже важко саме через жорстокість природи, через її кляті програми, записані в підкірці нашого мозку, в найдавніших її шарах. Доводилося боротися проти себе, а це нелегка боротьба. А тепер уяви собі, що було б, якби ми відразу потрапили в світ достатку? Ти розумієш, що я маю на увазі?
Тамара кивнула головою і подумала:
“А він стає цікавий, коли говорить з такою пристрастю. Арнольд ніколи так не захоплюється”. Вона торкнулася його руки, і він здригнувся, немов прокинувшись зі сну.
— Ходімо до наших, — сказала Тамара. — Я розповім про ягоди.
Цього разу всі покуштували ягід, забувши про обережність.
“Як думки залежать од відчуттів, — подумав Арнольд. — Нам хочеться їсти — і думка спрямовується в певному напрямку, як би ми не спрямовували її на щось інше; стає холодно — і думка вже шукає нове русло. Що ж таке наша логіка й наскільки їй можна вірити? Ми кажемо: “Логіка — це компас”, але чи наше бажання не править за магніт для його стрілки? Про яку ж тоді об’єктивність може йти мова?”
— Давайте поєднувати корисне з приємним, — запропонувала Тамара. — Пошукаємо нові види їстівних ягід. Переможцем буде той, хто знайде найсмачніші і найпоживніші ягоди.
— Шукаємо в радіусі не більше двохсот метрів, — попередив Арнольд. Він добре пам’ятав про звірятко на шосе, про будинок у лісі…
За півтори години вони знайшли кілька видів ягід і плодів. Проблему харчування було розв’язано.
— Ми не можемо весь час ховатися в лісі, — раптом сказав Марко. — Нам потрібна інформація.
— У мене є план, — озвався Арнольд. Його, мабуть, гнітила бездіяльність. — У війну це називалося “дістати язика”.
— “Велетня”? — недовірливо запитав Павло.
— Ні, “пуголовка”.
— Тоді це називається зовсім інакше, — зауважив Марко.
— Як же ти любиш точність, — сказав Арнольд і поблажливо усміхнувся. — А взагалі ти маєш рацію. Ми визволимо одного або кількох “пуголовків” і спробуємо довідатися ьід них про становище па цій планеті.
З тих позицій, що їх зайняли земляни, добре було видно напівсферичну будівлю в лісі й майданчик навколо неї. Насамперед треба дізнатися, якою дорогою “велетні” женуть сюди свої жертви, щоб, вибравши момент, урятувати хоча б одного з “пуголовків” і забрати з собою. Та виявилося, що це можна зробити набагато простіше. “Велетні” майже не стежили за “пуголовками”, дозволяли їм заглиблюватися в ліс. Можливо, вони так залякали своїх бранців, що були абсолютно впевнені в них.
Примруживши очі, немов прицілюючись, Арнольд пильно оглянув майданчик і сказав Павлові:
— Ходімо.
В руці він тримав ліхтарик.
— Навіщо він тобі? — спитав Павло.
Арнольд нічого не відповів, але наддав ходи. Павло ледве встигав за ним.
— А тепер дивися, — шепнув Арнольд, розгортаючи листя кущів.
Він увімкнув ліхтарик, і сильний вузький промінь застрибав перед одним із “пуголовків”, що стояв осторонь групи своїх одноплемінників. Овальна пляма світла затанцювала по одежі, перебігла на руку, на ногу, ковзнула по обличчю. Нарешті “пуголовок” помітив її і спробував накрити рукою. Промінь поповз по траві, і “пуголовок” рушив за ним.
— Або він зрозумів, що хтось подає сигнал, або просто з цікавості… — прошепотів Арнольд. — Як тільки він зайде у ліс, ми схопимо його і кляп у рота.
“Ну що ж, — подумав Павло, — в історії Землі є чимало прикладів, коли доводилося так робити”.
“Пуголовок” не чинив ніякого опору й не пробував навіть кричати. Він спокійно й з цікавістю розглядав людей. Побачивши Марка й Тамару, щось вигукнув і вклонився Тамарі. Тепер земляни могли впевнитися, що не помилилися: “пуголовок” майже нічим не відрізнявся від них, крім розмірів голови. В нього були маленькі руки й ноги, похилі плечі, тонкий стан, виразне обличчя. Він щось скоромовкою заговорив по-своєму, але, переконавшись, що його не розуміють, показав на себе й промовив:
