Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

— Як можна допомогти істотам, котрі не здатні впоратися з найпростішими проблемами? — продовжував господар. — Ну, хоча б перенаселення… Це ж елементарно. Скажімо, ваших колоністів ми відвозимо на безлюдну планету. А що робити із землянами?..

— Ви кажете про Китай? — запитав інженер.

— Я земних назв не знаю. Ні народів, ані материків. Ніколи не був у тій частині Галактики. Мені відома лише головна проблема цієї планети. Знаю про неї від колег… Земляни не зуміли зберегти природних пропорцій між біосферою й ноосферою. Друга надміру розрослася за рахунок першої. На перший погляд, це ніби й непогано. Насправді ж це однаково, що володіти лише дахом, але не мати ні стін, ні підвалин.

Кривошеєв, насупившись, похмуро мовчав. Йому це добре відомо. Та невже земне людство й за п’ятсот років не зуміло виборсатись зі своїх трагедій? Чи, може, час працює не на користь земної цивілізації, а навпаки — супроти неї? Відповіді поки що не було.

Тим часом Прокіп звернув увагу, що мешканці корабля не наближаються одне до одного — спілкуються між собою на певній відстані. Десь близько семи метрів. Та й сам господар не підходив до гостей ближче. І навіть у його спілкуванні з Максимом зберігалася ця відстань.

Прокіп, улучивши хвилину, звернувся за поясненнями до Максима.

— А ви звернули увагу, як тут різняться між собою люди? — відповів той запитанням.

— Так, — підтвердив Прокіп. — Хіба можна цього не помітити?

І справді: їхній господар був триметрового зросту, а в одній із галерей Прокіп бачив пігмея з величезною головою. Бачив навіть триоких і чотириоких. В останніх голова не оберталася на тулубі. Та їм, власне, це й не потрібно: вони відразу охоплювали зором триста шістдесят градусів.

— Тут люди з різних планет. У цьому вся справа. — Після нетривалої паузи Максим з хитруватою посмішкою запропонував: — Спробуйте взяти мене за руку.

Лише тепер Прокіп помітив, що вони з Максимом трималися стандартної відстані. Він спробував наблизитись до Максима, але якась невідома сила відштовхнула його геть.

— Що це? Чому? — з тривогою в голосі запитав Прокіп, буцім у цьому ховалася певна загроза.

— Тут кожен живе в невидимому скафандрі. Зрозумійте: що не планета — то й своя атмосфера. Скажімо, для мене благо, а для чужопланетника — отрута. І в той же час ми змушені жити разом.

— Це ясно. Але де ж ті скафандри? Чому їх не видно? Коли ви з’явилися у печері… На вашій голові…

— То інша справа. По-перше, я не звідси. Мій корабель удесятеро менший. Це — наша база… А по-друге, земляче, на моєму кораблі теж декому доводиться жити в ізоляційному полі. Поле несе в собі ту атмосферу, яка потрібна людині. Це щось схоже на ковпак, але силовий, не речовинний.

Не можна сказати, що астроном повністю зрозумів пояснення Максима, але більше нічого не розпитував та не уточнював, бо вони вже й так відстали від інших, довелося наздоганяти.

Господар завів гостей до приміщення, що нагадувало відеозалу в Космічній Академії — воно також було кругле. Та, мабуть, на цьому схожість кінчалася.

Із пояснень господаря вони зрозуміли, що на них чекала, власне, не демонстрація фільму, а щось подібне до чаклунства. Можливо, навіть не зовнішня дія, а дія на людську психіку, її підсвідомість. Навіювання засобами гіпнозу? Але навіщо тоді зала з круглим екраном? Та й неможливо засобами гіпнозу повторювати дію так, як вона повторюється у звичайних фільмах. А тут, як пояснив господар і потім посвідчив Максим, це робилося доволі просто. Словом, то був синтез усього, що дозволяє електроніка й живий мозбк екстрасенса. При цьому екстрасенсом ти робишся сам.

Почалося з того, що Кривошеєв попросив господаря показати кадри, привезені з планети, куди ось уже понад п’ятсот років летіла Космічна Академія. Господар назвав цю планету Лемою.

— Ви маєте змогу побачити не лише планету, а й себе на планеті, — пояснив фіолетовий Геракл перед сеансом.

— Не розумію. Уточніть, будь ласка, — попросив інженер.

— На екрані з’явиться те, що кожному з вас запрограмовано пережити на Лемі… Це може бути один або кілька найхарактерніших епізодів…

— Що ви хочете цим сказати? — допитувався Кривошеєв, для якого конструкція екрана важила більше, ніж будь-які інші дива. — Невже ваш екран здатний прозирати майбутнє? Тоді, власне, це вже не просто екран… Даруйте, я цього уявити не можу.

— Так, це не просто екран, — погодився господар. — Це дещо інше. Якісно інше. Зараз ми перебуваємо у фокусі аналізаторів, які здатні читати генотип кожного із нас. Прозирання майбутнього було б неможливе, якби генетична програма не мала узгодження з реаліями нашого майбутнього. Та й чи можливе було б життя? Адже ж ми здатні пристосовуватися до несподіваних обставин лише тому, що вони наперед передбачені в генетичній програмі. Отже, по суті, нічого несподіваного немає — у підсвідомості все вже давно відбулося. Гадаю, найголовнішим є ось що: природа завжди бачить себе у дзеркалі майбутнього. І це її бачення фіксується в генах.

— Це зрозуміло, — погодився Кривошеєв. — Парапсихологія відома також на Землі. В ті часи… До нашого переселення в космос… Тоді на рівень науки вона ще не вийшла, але ж деякі вчені ставилися до неї цілком поважно. Проте… Бачите, вельмишановний господарю… Я, грішний, талантами екстрасенса не володію.

— Вам і не треба ними володіти, — щиро, по-дружньому засміявся фіолетовий Геракл. — Цим талантом володіють аналізатори, які читають генетичну програму. Поки що вони вимкнуті. Без вашої згоди, звичайцо, увімкнути їх не маю права. Не тому, що їхня дія шкідлива для організму. З боку фізіологічного жодної шкоди немає. І хоч тут вийдуть на екран вельми інтимні речі, проте кожен бачитиме тільки своє… Себе самого в майбутньому. Те, що побачу я, закрите для інших. І це вже властивість нашого поліекрана. Отже — вирішуйте.

— Гм-м, — загадково мугикнув Ендрю. — Закрите для інших… Але ж усе це лишається в комп’ютерній пам’яті. Хіба не так?..

— Так, — погодився господар. — Як і будь-яка інша інформація. її можна стерти, а можна зберігати вічно.

Семен стусонув приятеля під ребра:

— Чи ти ба! Яка таємнича особа з’явилася. Що тобі ховати?

— Нам є що ховати, Семене. Кон-спі-ра-ція! Хіба забув?..

— Гадаєш, усе це передадуть Макарову або Герду?

— Береженого Бог береже.

Ендрю підвівся з крісла й попрямував до виходу. Інші попросили господаря розпочинати сеанс.

…Ось вона наближається — омріяна, таємнича Лема. У Прокеповому телескопі на астероїді Лема постає далекою іскоркою поруч світила, що нагадує достиглу ягоду порічки. А тут вона розростається до голубої кулі, вельми схожої на космічні фотографії Землі. Космічний вигляд їхньої планети-праматері добре знайомий Прокопові.

…А це вже не Лема — це їхня мандрівна колонія. Президентський сад, сповнений дитячого гамору. Діти бігають поміж дерев, засмаглими рученятами тягнуться до яблук і помаранчів. Інші граються під дверима президентського палацу. Ось відчиняються його двері — і, зодягнена в білий халат, виходить господиня дитячого санаторію Гелена Лятошинська.

Прокіп, стоячи серед кущів, дивиться на Гелену. Серце млосно стискається — інколи йому здається, що готовий забути її перебування в гаремі Макарова. А проте — ні, не готовий. Хвиля болю огортає серце.

На алеї з’являється пан Мірек, шанобливо схиляє голову.

— Вітаю вас, пане Президенте, — каже Лятошинський.

Астроном шукає очима постать людини, до якої звертається пан Мірек, — і нарешті починає розуміти, що це ж він сам, Прокіп, і є Президентом Космічної Академії. Лише тепер помічає, що став трохи старшим. А Гелена так і лишилася надцяткою — їй значно раніше дісталося чарівне ліжко.

…Зі своєї схованки вивільняється космічний літак, його велетенське черево заповнюють колоністи, щоб спуститися на незнайому планету, котра стане для них галактичною домівкою. Там, унизу, є космодром, побудований людьми, яких воскресила Галактична Варта. Жінки звідти махають хустками, чоловіки здіймають руки до неба і щось радісно кричать…