Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Тимур забув про паркий костюм і неприємний свербіж:
— Чому?
— Інформація ринула нескінченним потоком. Не встигали обробляти. Через тиждень після введення нанороботів ми з Кейтаро почали готувати публікацію у «Science». Стаття, безперечно, наробила б галасу. «Грінпісівці» рвали б нас на шматки, та нам було наплювати. Ми були молоді, дурні та амбітні… Зараз я розумію, що той момент був ключовим. Якби ми опублікували результати досліджень, все склалося б інакше.
— Тобто стаття так і не побачила світу?
— Ні. Коли чернетка була готова, Кейтаро вперше подумав про зворотний ефект.
— Про що?
— Одного вечора Джеп прийшов до мене додому, весь розхристаний і розпашілий, і попросив почекати з публікаціями. Я спитав його: навіщо? Ми стояли на порозі революції в нейрохімії та нанотехнологіях. Ми могли стати легендами. Джеп відповів, що ми ідіоти. Для чого пасивно спостерігати за імпульсами з мозку, коли, маючи прямий доступ до величезної кількості нейронів у корі, можна генерувати імпульси в мозок? Кейтаро надумав не просто стимулювати окремі точки, а створити компілятор, який би перекодовував команди у чітку послідовність імпульсів, примушуючи шимпанзе робити, думати й бачити те, що ми хочемо, щоб він робив, думав і бачив.
Саме в цю мить Тимур остаточно усвідомив, що боти — не жарт і не вигадка.
— І у вас вийшло…
— Не зразу. Для такого потрібен час. Я взагалі попервах не вірив… Я швидко змінив свою думку, бо через три дні ми вже знали, як примусити Гобліна ворухнути пальцями чи кліпнути віями. Послідовністю імпульсів ми могли розвеселити, розлютити, приспати його. Кейтаро не спав і поводився, як маніяк. На двадцять п’ятий день після першого введення він прийшов до мене з новою ідеєю. Японець вірив: якщо стимулювати певну ділянку мозку імпульсами конкретної частоти, шимпанзе заговорить. Зрозуміло, не заговорить одразу, а лиш отримає можливість навчитися мови. Плати замінятимуть ту частину мозку, що у людей відповідає за мову. Мавпа, що розмовляє складнопідрядними реченнями, — ось це був би переворот! Проте для цього потрібно було, по-перше, збільшити втричі кількість агентів у голові Гобліна, і по-друге… запустити нанороботів у мозок людини. Інакше ми не могли дізнатися, якими мають бути імпульси.
— Вам не спадало на думку, що ваші дії поволі сповзають по той бік закону? Навіть як на Бангкок. Чи ви знайшли добровольців?
— Ми нікого не шукали. 19 листопада 89-го, на 26-й день, ми здійснили введення двох додаткових порцій наноагентів. Після підключення нових роїв до існуючої колонії, Гоблін став агресивним, як диявол. Через три дні примат здох у страшних муках.
Тимур спохмурнів.
— Шимпанзе помер, бо не міг витримувати жорстокого болю, що розпинав довбешку, — вніс ясність канадець. — Найгірше: ми не могли йому допомогти. Ніхто не передбачив можливості розбору плат і виводу наноагентів. Ми кололи знеболювальне, стимулювали мозок, намагаючись пом’якшити біль. Усе марно. Нещасна мавпа 72 години без передиху ревла і вила, поки не заклякла.
— Могли б приспати його, варвари, — скривив губи українець.
— Кейтаро не дозволив. Ми мусили знайти спосіб подолати біль, інакше вся програма йшла коту під хвіст. На той час у голові Гобліна оселилося не набагато більше п’ятиста мільйонів нанороботів. Джеп підрахував, що для дієвого мозкового процесора цю кількість слід довести до двох мільярдів. Коротше, ми мучили шимпанзе три доби, поки він не сконав від виснаження, але так нічого й не придумали.
— Хлопці з «Greenpeacе’у» точно зрівняли б ваш офіс із землею, — похитав головою Тимур.
— Ніхто не дізнався.
— Що викликало біль?
— Нанороботи займають небагато місця. Під час вільного руху рій стискається до мікроскопічних об’ємів. Але тільки під час вільного руху. Закладаючи колонію, нанороботи формують між собою жорсткі зв’язки. Відстань між агентами залежить від розташування нейронів у мозковій корі, і часом буває чималою. Повторюсь, роботи займають не так багато простору, але багато чи небагато не грає ролі там, де вільного місця немає. Сформувавшись, плати стають твердими, мов метал, і тиснуть на череп мавпи. Вгамувати біль нам було не під силу… — нейрохімік потупив погляд. — Я колись читав, що римляни мали особливий спосіб завдавати тортур. Жертву голили, після чого їй на голову натягували шкіряну шапку і міцно зашморгували. Не маючи можливості пробитися, волосся починало рости всередину. То були пекельні муки… Мабуть, щось подібне відчував наш Гоблін.
Українець почервонів.
— Чесно: якби «Greenpeace» таки довідався, я б не дуже про вас бідкався.
— Це лиш початок, — безбарвним тоном заявив Ральф. — Згодом Кейтаро придумав, як вирішити проблему. По-перше, ми створили IV покоління нанороботів, значно менше за попереднє, а по-друге, Джеп порадив вводити агентів немовлятам, поступово збільшуючи дозу. Було очевидно, що процес створення колонії розтягнеться на роки, зате кістки черепа сформуються з урахуванням присутності мозкових плат і не тиснутимуть на мозок.
Тимур здригнувся.
— Ви сказали: немовлятам? — перепитав він. — Не дитинчатам?
— Так.
— Ральфе… Я не зрозумів… Ви почали запускати наноагентів у голови людських немовлят?!
Старий науковець розвів руками:
— А що було робити? Кинути все і продавати китайські телевізори? Подружжя, що працювало у нас лаборантами, всиновило двох тайських сиріт. Хлопчиків. Близнюків.
У Тимура відібрало мову. Канадець незворушно провадив розповідь:
— Хлопчиків узяли, коли їм було по півтора місяця. У віці трьох місяців їм вкололи першу порцію, — Ральф не мінявся на лиці, наче про погоду розказував. — Наступні ін’єкції робили через кожні півроку, помалу збільшуючи дозу. Хлопчики не відчували дискомфорту. Ми взялися вчити пацанів і дивились, як реагує їхній мозок. На той час, коли створення колоній добігло кінця, компілятор, здатний перетворювати програмний код у електричні імпульси, зрозумілі мозку, був готовий. Близнюкам виповнилося чотири, коли ми провели першу зворотну стимуляцію. Успіх був стовідсотковий: хлопчаки слухались наших команд, мов роботи. З тих пір мозок перестав бути одноосібним комутатором імпульсів у організмі.
— І що з ними трапилося далі?
— Дітлахи мало спали і мали унікальні здібності. У віці п’яти років вони вчили напам’ять поеми, могли розв’язувати диференційні рівняння. Всі характеристики мозку, що можуть мати певний ступінь, регулювалися. Кількома натисками кнопок ми перетворювали їх на гіперактивних вундеркіндів.
— Це і є ваші боти?
Канадець зітхнув:
— Ні. Тих малих таїландців ми також втратили. У 1996-му, коли близнюкам стукнуло по шість, почалися проблеми… великі проблеми…
— Які? Що їх викликало?
— Я не знаю… — Ральф почухав голову зі сконфуженим виразом на обличчі, немов експериментатор, який переплутав реагенти, в результаті залишивши лабораторію без даху. — Кейтаро не хоче говорити на цю тему. По-моєму, Джеп почав стимулювати якусь не ту частину мозку, — Тимур розкрив рота, збираючись запитати, що саме канадець має на увазі, але Ральф різким рухом кисті показав, що не хоче переривати розповідь. — Щось полізло з їхнього мозку. Щось таке, чого там не могло бути. Кожна наступна стимуляція викликала у хлопчаків дивні візуальні образи, які шестирічні близнюки, що за життя лічені рази виходили за межі лабораторії, ніколи не могли бачити. Звідкись виринули слова, якими вони змогли описувати відчуте. Джеп ошалів і продовжував роздрочувати ту ділянку, бажаючи дізнатись, чим викликаний химерний ефект. Він називав її «темною стороною». Спливло чотири місяці, і «темна сторона» почала активувати сама себе. Імпульси з’являлися самовільно і розсіювались по всій голові. Ми лиш фіксували їх. Результат вийшов ще більш незрозумілим. Дітлахи малювали драконів, якихось химерних чудовиськ. Іноді говорили дивними голосами, формуючи довгі, граматично правильні речення. Я не знаю, як тобі передати, Тимуре, що ми відчували. Мене хапали дрижаки від страху: шестирічні шкети, зблискуючи очима і хмурячи брови, проголошують промови утробним голосом. Іноді вони плели тарабарщину, хоча Кейтаро твердив, що то якась невідома мова. Ще через півтора місяця у них почали мінятися риси обличчя. У кожного по-своєму, — канадець довго думав, перш ніж сказати останню фразу: — Складалося враження, наче щось пробивалось крізь їх мозок у наш світ.
