В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Приготувались. Затамувавши подих, лічили секунди… Ось вона, ось!
Все сталося так швидко, що Ольга й оком не моргнула. Опам’яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Відступаючи вода ледве не винесла їх назад. Що ж це було — таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Ольга спробувала підвестись — біль обпік їй усе тіло. Упала. Зціпивши зуби від власного болю, Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.
Останні кроки Михайла Мілька
Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров’ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у тунель. Часто попадались обвали, інколи траплялись і неосвітлені квартали, доводилось пробиватись крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, у який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там “бібліотека”! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю, хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе перемогло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! “Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!”
Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!
А тунель тягнеться без кінця-краю, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам’яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. “На верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Вже, мабуть, недалеко”. Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.
Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошукову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!
Відчувалася втома, почастішало дихання. “Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…” застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.
Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!
Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. “Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!” Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.
Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. “А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…” — “Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!”
Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…
Сльози Івана Макаровича
Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…
Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. “Спущу їм! Це їх врятує!” Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. “Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться”. Промовивши “стережіться”, Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. “Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…”
Повернувся в “бібліотеку”, перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.
Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…
Ходячи по “бібліотеці”, Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. “Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…”
Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?
Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.
І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до “бібліотеки”.
— Іване Макаровичу!
— “Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…”
— Іване Макаровичу!
— Все в порядку!
“Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?” Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!
І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.
…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згаяно. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Колодязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, доберись до нього!
