Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Коли Шарптон прибув до Герда, шеф костоломів почувся зніченим: він не відав того, що знав цей учений молодик, якому за зовнішніми ознаками не було й тридцяти років. Насправді ж він прожив уже близько семи десятків. Якихось наукових досягнень за Щарптоном не значилось, але Президент не пошкодував для нього спецліжка. Герд лише тепер збагнув, у чому тут справа, й люто позаздрив Шарптонові: невже Президент не міг покластися на шефа поліції? Навіщо йому цей шмаркач? Подумати тільки: коли Президент зустрічався з народом, Герд був хлопчиком, а Шарптон — зрілим юнаком. Сьогодні Герд став майже дідом, а Шарптон — усе ще той самий юнак — зовні двадцять з гаком, не більше. Де вже тут лишатися спокійним?
А проте Герд був залежний від Шарптона — точніше, від того, з яким рівнем майстерності цей квазіакадемік виконає завдання Президента.
Не ховаючи зневаги, Шарптон увірвав бундючну заяву шефа поліції:
— За апаратуру я відповідаю лише перед Президентом. Він зі мною розмовляв про майбутню демонстрацію. Повірте, я свою справу знаю.
Обличчя Герда налилося кров’ю: і тут Президент зіпхнув його на другорядну роль! Стежачи, щоб не втратити державної гідності, Герд уже теплішим тоном мовив:
— Загальне керівництво доручено мені. Ви, мабуть, погано уявляєте, чого можна чекати від цих людиноподібних істот, коли вони збираються у натовп.
— Здогадуюсь. Але цього разу Президент розраховує не на вас, а на мене. Ефект богоявлення — ось що має спрацювати! До речі, за жерцем не годиться посилати поліцая. Я прийшов на ваш виклик лише тому, що не бажаю з вами сваритися.
«Жрець? — з острахом і здивуванням подумав Герд. — Це щось нове. Досі Президент задовольнявся тим, що його вважали Богом лише в катакомбах».
У катакомбах поповзли чутки, буцім колонії загрожує смертельна небезпека. Порятунок можливий лише тоді, коли носії генофонду звіряться тому, хто створив цей світ. Бог ось-ось має спуститися в катакомби, аби народ упевнився: Творець Світу завжди слідкує за ними, він геть усе знає і дбає про кожного. Це він і тільки він здатний відвернути лихо, отож не слід слухатися тих, хто підбурює проти Творця. Якщо такі з’являться, їх належить хапати, зв’язувати й передавати в управу самому Гердові. А вже той знає, що з ними робити.
Старі люди пригадували, як колись, іще в їхньому дитинстві, Бог уже з’являвся в катакомбах — то була велична постать, незмірно більша, ніж людська. Хворі під його поглядом одразу ж видужували, до сліпих повертався зір, бунтарі німіли й робилися покірними.
Всі чекали богоявлення, приберігаючи скарги на свої кривди, аби подумки висловити їх Творцеві. Йому не треба казати вголос, варто лишень подумати — і він почує їх, адже Бог уміє зазирнути в мозок і серце кожного з них. Не лише учнів виводили під небо — голови етнічних громад дістали дозвіл невеликими групами виводити й дорослих. Люди зачудовано дивилися на сонце й місяць, на вечірні зорі й ранкові хмарки, що пломеніли казковими барвами.
Який же він прекрасний — їхній світ! І ліс, і хлібні ниви, й корови на луках — усе це створено Особою, котра ось-ось зійде до їхніх непривітних катакомбів. Але ж потрібне велике терпіння. Тут, у катакомбах, людей дуже багато, не можна всіх поселити там, нагорі. Досить того, що звідти надходить хліб насущний, дарований Богом.
Тим часом Іван Кривошеєв, Ендрю й Семен у своїй доволі затишній печері обмірковували становище, яке останніми днями склалося в колонії. Кривошеєв час від часу хукав на окуляри і протирав їх носовиком, не розуміючи, що темні плями виникають не на окулярах — вони з’являються в нього очах від нервового перенапруження.
— Догадуюсь, що то за богоявлення. Який же я дурень!.. Слід було знищити апаратуру. Жаль стало. Повірив Степанові, що без мого дозволу вона ніколи не буде застосована.
Максим, що сидів у задумі, зіпершись ліктем на стіл, струснув головою, наче проганяв осу, яка настирливо дзижчала над вухом, і запропонував:
— Я все ж таки спробую з ним побалакати. Він же не дурень, повинен зрозуміти.
— Так, дурнем його назвати не можна, це правда, — погодився Кривошеєв. — Та чим більше я думаю про співвідношення душі й інтелекту, тим менше розумію їхню природу. І людську природу взагалі. Високий інтелект не гарантує звичайної добропорядності, простих людяності й доброти. Отже розум і душа походять із різних джерел. А ти як гадаєш, Максиме?
Проте Максим був далекий від метафізичних проблем. Він продовжував роздумувати вголос про своє:
— Мене непокоїть тільки те, що нам заборонено втручатися…
Ендрю увірвав його на півфразі:
— Ти вдома, Максиме. Це твій світ і твій дім. Колеги із Галактичної Варти тебе не засудять. Бо це було б несправедливо.
У розмову втрутився Семен, що довго зберігав мовчанку:
— Президент тебе не послухає, Максиме. Марно ризикуєш.
— Я згоден з Семеном, — ствердно захитав головою Кривошеєв. При цьому гострий ніс, на якому, ніби припаяні, зблискували окуляри, робив його схожим на дятла, який довбе дерево. — Макаров надто довго запевняв себе, що зробився Богом. Так довго, що й сам нарешті в це повірив.
— Зрозумійте, друзі, — наполягав Максим, — існування Галактичної Варти не мало б сенсу, якби ми ніде, ніколи й ні у що не втручалися. Ми втручаємося тоді, коли десь катастрофічно порушуються процеси, запрограмовані Пан-тократором. Але для цього належить довести, що іншого виходу не було.
— Кому довести? — запитав Ендрю.
— Господареві корабля, на якому ви щойно побували. Це він очолює Варту.
Набурмосене обличчя Семена однаково було привабливим, мало незбагненну щиру дитячість. Чи це не тому, що він довго працював з дітьми? Або навпаки: саме тому Семен присвятив своє життя праці з дітьми, що навіть у рисах його обличчя, а отже, і в душі, збереглося щось невловимо дитяче, наївне.
— Хіба вбивати людей… Хіба це природно? — запитав Семен.
Максим згідливо хитнув головою:
— Саме тому я й вирішив з ним порозмовляти.
— А якщо він накаже тебе вбити? — занепокоївся Ендрю. Проте Максим у відповідь лише посміхнувся:
— Це перевершує його можливості.
Друзі спантеличено перезирнулися. Ендрю наважився запитати:
— Ти що — став безсмертним? Максим промовчав.
Наступного дня друзі опинилися на майдані, призначеному для масових зібрань. Вони своїм одягом не різнилися від звичайних носіїв генофонду, тому були певні, що серед натовпу їх ніхто не впізнає.
На високому помості в химерному одязі, що нагадував лати середньовічного лицаря, з’явився Шарптон. Він, звісно, не належав до академіків, які несли земний досвід (народився в колонії), через те, мабуть, переплутав убрання духовної особи з убранням стародавнього воїна. А проте Шарптон у своєму псевдолицарському вбранні все одно виглядав ефектно. Секрет такого перевтілення знав лише Кривошеєв. Іван добре уявляв, що мало відбутися далі, і, мабуть, через те на його похмурому обличчі з’явився вираз гидливості.
— Діти Божі! — здійнявши обидві руки над головою, проголосив Шарптон. — Велике лихо насувається на обитель нашу. Пекельні дракони оточили її звідусюди. Але той, хто сотворив цей прекрасний світ, непохитно стоїть на його сторожі. Він — Батько наш небесний. Його наснажує ваша синівська любов. Йому дає твердість і силу ваша праведна віра. А вам, діти Божі, дарує життя й безпеку його батьківська ласка й турбота. Чи вірите ви у Творця нашого?
Сотні легенів лунко видихнули:
— Ві-ри-мо!..
— Чи любите ви його? — все ще тримаючи руки над головою, запитував Шарптон. Ритмічно похитуючись, він змусив так само похитнутися з боку на бік тисячоголовий натовп.
— Любимо! Любимо! Любимо!..
