У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
— А ти знаєш, — Никон жалісливо поглянув на Сократа і глибоко зітхнув, — тільки автор першої інформації і був близький до істини. Я таки замріявся! Мене тоді полонили спогади — спогади про неї, зрозумій…
Оте “неї” Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово і радість, і біль, і смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподівався.
— Невже ти, — недовірливо спитав він, — невже ти закохався?..
Певне, сам він не зазнавав цього почуття і, мабуть, не дуже-то й вірив, що воно існує в природі.
— А чого ж критися, — розвівши руками, усміхнувся Никон, — таки закохався!
— А… а який зміст вкладаєш ти… в це поняття?
Никон розсміявся:
— Поняття! Ех ти, філософ… Тобі все — поняття та категорії…
Він знову зітхнув і натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вінчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стінах виникли весняні степи. Легкий туман покриває землю. Та ось пробиваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне проміння на блискітки, вируючи, повнячись радістю. Картини плавно змінюють одна одну. І ось уже не струмки й не ріки, а ціле море — широке, глибоке — ховає в собі Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибині, проймає світлом синю товщу, а над нею виблискують великі зорі. Та ось важкі темні хмари закривають усе. Налітає вітер — передвісник бурі, — тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, біль, туга.
Музика раптом обвалилася — наче якась скеля.
Сократ сказав:
— Що ж, це ефектно. Сам записав?
— Так.
— А я й не знав, що ти такий оригінальний композитор…
— Я не композитор, — заперечив Никон. — Я просто закоханий. — І йому раптом стало і шкода чогось, і образливо, а чого шкода і на кого образився — і сам не знав.
— Але все-таки, що це означає? — Сократ поглянув на свого товариша з непідробною дитячою наївністю. — Що значить “кохати”?
Никон не знав, що відповісти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтоніку, що таке зелений колір?
Встав, походив по кімнаті, як нетерплячий тигр у клітці. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.
— Ну, як би тобі сказати… Я її так люблю, так люблю…
— Загальні поняття.
— Я б її на руках носив…
— Не думаю, що їй це було б приємно і зручно.
— Цілував би її, цілий день не спускав би з рук і цілував.
— Дурниця, — заперечив Сократ. — Ну, що в тому приємного: притулити губи до губів чи до щоки?..
Никон замахав руками:
— Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Мені радісно, що вона є на світі!
— Самонавіювання, — спокійно констатував Сократ. — Дівчата всі однаково ходять — спортивна ж програма одна.
— Ех ти!.. — безнадійно махнув рукою Никон. — Це важко зрозуміти, це треба відчути…
— Я розумію одно: інстинкт продовження роду. І навіщо всі оці красивості, всі “охи” та “ахи”? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрілилися, вішалися, топилися, гамселили одне одного, різалися, випікали кислотою очі, пробивали черепи, отруювали себе міцними напоями, ковтали дим, божеволіли, дуріли, чманіли і замріювались. Так то ж були відсталі, можна сказати, дикі істоти! Прокидався інстинкт продовження роду і пробуджував багато інших тваринних інстинктів. Соромся, Никоне! Усвідомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!
Ця тирада не справила на Никона ніякого враження.
— А я, знаєш, оце випив би з досади міцного вина… — задумливо промовив він. — Отакого ото, як викопали археологи на Кавказі.
— Бачиш, бачиш! — жахнувся Сократ. — Ти опускаєшся до рівня стародавніх людей! Але яка в тебе досада? Ти ж доводиш, що це радість — закохатися! Об’єкт твого кохання також закоханий, звичайно?
— Так. Але в іншого.
— Он воно що! — аж засміявся Сократ. — Ланцюгова реакція! Але цьому можна зарадити.
— Як?! — з надією в голосі спитав Никон.
— А дуже просто: забудь її. Забудь, і все. Нащо про неї думати, коли вона думає про іншого, а той інший, певне, ще про іншу, а та в свою чергу…
— Не дотепно, — перебив Никон.
— Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегідь визначена орбіта: захоплення, обожнювання, звичка і, нарешті, — байдужість. То чи не краще пришвидшити еволюцію цього поняття і — забути?
— Це тобі легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумій — неможливо! Я б оце не то що на ракеті — на крилах полетів би до неї на Землю… Вона працює в Заповіднику природи на Україні.
Сократ лагідно усміхнувся і встав. Підняв сріблясту штору, що закривала прозору стіну, і деякий час дивився на місто. Рухомі стрічки тротуарів несли в різних напрямах сотні, тисячі людей, контури будівель — то ламані, то хвилясті — спадали за обрій, а крізь гігантську півсферу, що захищає місто від космічного холоду, ллється дощ сонячного проміння.
— Поглянь, Никоне, он там біліє, іскриться горбатий дах. То Центр здоров’я. Там виліковують усі хвороби.
— Я здоровий, нащо мені той Центр?
— Ні, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналізатори дають неправильну картину дійсності.
— Та не вигадуй дурниць, — Никон зігнув руки в ліктях, напружився — заграли м’язи передпліччя, грудей, спини, ніг. Відчуття сили і бадьорості забриніло в усьому тілі. — Здоров’я мені не позичати! Ну, а щодо аналізаторів, то вони мені точно засвідчили: нема кращої в світі!
— Якщо хочеш знати, в тебе психічна хвороба. І дуже небезпечна.
— Як же вона зветься згідно з твоїм реєстром?
— БК.
— Що за БК?
— Безнадійне кохання.
Никон розсміявся, та так заразливо, що, здавалося, і стіни в кімнаті от-от розсміються.
— БК! Оце вигадав! — Никон вхопився за живіт. Лице йому почервоніло, а з очей так і бризкало веселістю. Він вибухав і вибухав сміхом.
А Сократ поглядав на нього сумовито. “Безпричинне збудження, — думав він, — то активізація, то падіння тонусу. Цілковитий психічний розлад”. Почекавши, доки Никон пересміється, він лагідно сказав:
— Заспокойся, друже. Коли б ти міг вгамувати свої нерви, я довів би тобі, що ніякого кохання, власне, в природі немає…
— Навіть безнадійного? — пирхнув Никон.
— Не іронізуй. Так, ніякого кохання, лише розмови про нього, — спокійно вів далі Сократ, — розумієш? — розмови! Адже це почуття аж ніяк не відображає самого об’єкта, а тільки передає суб’єктивне ставлення до нього.
— Ну, гаразд, — Никон сів до столика і почав витирати хусточкою чоло. — Все-таки мені цікаво: невже ти ще не закохувався?
— Хочеш сказати, чи я не чманів? — скривився Сократ. — Ні, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев’яносто дев’ять відсотків юнаків хворіють на цю хворобу, в тому числі кілька відсотків на БК.
В його рівному, спокійному голосі було стільки байдужості, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав сміятися. “Що з ним трапилось? — подумав, окинувши товариша співчутливим поглядом. — Невже його інтелект зовсім придушив емоції? Хіба це людина? Робот!”
— Слухай, якщо ти сам не відчуваєш… як би тобі це передати… — Никон наморщив чоло і деякий час мовчав. — Ні, цього пояснити не можна, — тріпнув чубом, — бо кохання — це таємнича незбагненна штука! І в кожного воно інакше, своє, неповторне…
— Уже й незбагненна! Ти зовсім одурів. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столітті, і можливості математичної психології набагато розширились. Кохання, як всяке явище матеріального світу, — скрипів далі Сократ, — можна класифікувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутніх моментів часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точністю до одного дня.
— Місячного чи земного? — усміхнувся Никон.
— Земного, — серйозно відповів Сократ. — Врахувавши ступінь твого емоційного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцію часу і, нарешті, дію лікування, — можна буде з точністю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психіка унормується…. Хочеш?
