Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Йдучи на південь, катер обминав гірські стрімчаки, що піднімалися з води. Чудернацькі фігури, утворені від вивітрювання гірських порід, оздоблювали ці, здавалося б, безжиттєві хребти фантастичними химерами. Далі пагорби амфітеатром відступали від берега, звільняючи місце затишним бухточкам, покритим дрібною галькою. На схилах пагорбів з густого плетива вічнозелених чагарників вигулькували білі корпуси турбаз, санаторіїв, будинків відпочинку. Ніна замилувалася цими мальовничими пагорбами, примхливо обплутаними серпантином крутої звивистої дороги, що піднімалася вгору, і нагадуючи стрічку, яку хтось недбало кинув кільцями на ці зелені пагорби.
— Так от, — почула голос Олеся Архиповича, який почав свою розповідь. — Була неділя, погода стояла гарна, день сонячний, погідний літній день, і ми з дружиною вибралися на пляж. Розташувалися тут, недалеко від пристані, смагли під сонцем, купалися. Я дуже люблю плавати. Тож варто мені потрапити на пляж, як я не вилажу з води. Так було й того разу. Дружина залишилася на березі під грибком, а я заплив далеко від берега, де немає людей, а вода чиста, нескаламучена. Високі хвилі припливу вигойдували мене, то піднімаючи на свій гребінь, то опускаючи. Я плив назустріч цим хвилям, назустріч…
— Назустріч своєму світлому майбутньому, — не втримався Гаркун, єхидно усміхнувшись до Ніни.
— Ні, ти таки нестерпний, Антоне, — обурився Козир. — Ніяк не можеш без кпинів. Звідки це в тебе?
— Вибач, друже. Розповідай, розповідай, — примирливо завуркотів Гаркун. — Ну, отже, ти плив назустріч своєму світлому майбутньому, що погойдувалося на хвилях, а воно… пливло до тебе з іншого боку, падало з неба…
— Саме так. Я ліг на спину, щоб трохи перепочити, задивився в бездонну блакить неба і раптом побачив там сріблясту цятку, що, збільшуючись, стрімко падала вниз. Не встиг я зміркувати, що то могло бути, як величезна блискуча куля наблизилася, повисла наді мною. Я перелякався, швидко пірнув під хвилю і одразу ж відчув, як моє тіло разом з водою почав засмоктувати потужний водокрут. Я поплив угору, впав на щось тверде, а далі не пригадую нічого.
— А як же дружина, що подумала вона? — запитала Ніна.
— То вже інша тема, дорогенька. Поплакала, посумувала. Мою смерть списали на море, відправили поминки, а на цвинтарі поставили пам’ятник. Але вона в мене молодець. Таки дочекалася…
— Не зрадила? — знову підкинув Гаркун. — Учись, Офелійко, вірності в Олесевої дружини. Справжнісінька тобі декабристка.
— Тобі жарти. А подумай, як їй було. З тобою простіше. Ти — одинак. Тебе ніхто не чекав. Запропастився чоловік — туди йому й дорога. Мабуть, Шерлоки Холмси з карного розшуку побродили з вівчарками по лісу, винюхуючи твої сліди, а що ті сліди вели аж надто далеко і собаки збилися з толку, то поставили крапку в справі Антона Гаркуна й забули. Зі мною було складніше. Та про те вам розповість дружина. До речі, після прогулянки запрошую вас до себе на вечерю.
— Оце по-джентльменськи, — потер руки Гаркун. — Отам ми, Офелійко, і в шахи зіграємо.
— Кому що… — сказав Козир.
— А далі? Що сталося далі? — допитувався Станіслав.
— Та нічого. Отямився, дивлюся — яв якійсь чудернацькій кімнаті з напівпрозорими стінами, крізь які пробивається сонячне проміння, якісь незнайомі люди метушаться, а переді мною в світлому елегантному костюмі, ну просто тобі лондонський денді, сидить у фотелі… Хто б ви думали?.. — Козир зробив паузу, подивився на Гаркуна.
— Невже ви, Антоне Карповичу? — прохопилася Ніна.
— Вгадала, — вів далі Козир. — Переді мною власною персоною сидить Антон Карпович Гаркун, наш незамінний теоретик експерименту, проведеного над тими нещасними. Сидить, усміхається своєю єхидною усмішечкою і так собі спокійненько питає: “Що, Олесю Архиповичу, тебе теж виловили? Вітаю з благополучним прибуттям у двадцять п’яте сторіччя”. — “Де я, що зі мною?” — запитую, а Гаркун відповідає розважливо: “Нічого особливого, Олесю. Похлинувся ти трохи морською водичкою, коли тебе виловлювали, от і довелося рятувати. А так усе нормально. Зі мною обійшлися набагато делікатніше. Та не будемо надто прискіпливими до долі. Кожному своє. Будемо в шахи грати. Мені бракує достойного супротивника”.
— Коли тебе принесли в ізолятор, голенького, в самих плавках, я спершу було жахнувся, а потім дотямив, чому ти потрапив сюди, адже мене вже неодноразово розпитували про учасників експерименту, про його творців. — Гаркун примовк, щось пригадуючи, потім сказав: — Смішною була та наша зустріч, як згадаю тепер, аж не віриться. Неначе то був кошмарний сон.
— Так. Але то був не сон. То була реальність, в яку важко повірити, — сказав Козир і, придивляючись до берега, повідомив: — Скоро підпливаємо до основного місця нашої мандрівки. Давайте перейдемо на ліву палубу, там буде краще видно.
Невдовзі катер обминув великий покритий лісом мис, що довгим рукавом виступав у море, і на овиді показалися стрімкі нагромадження скель, що здіймалися з води, розмивалися сизуватим серпанком.
З репродуктора почувся голос екскурсовода: “Ми підпливаємо до заснулого вулкана. Письменники, поети, художники, вчені присвятили цим місцям багато зворушливих рядків, картин, досліджень… Але найліпше помилуватися цією красою ось так, в натурі. Якщо уважно придивитися, ще й зараз можна побачити жерла, з яких 160 мільйонів років тому вивергалася вогненна магма. Он її потоки застигли на південних схилах гори. Можна побачити величезні вулканічні бомби і уявити ту силу, яка виштовхувала їх з надр землі, зминаючи в складки гірські породи, що лежать тепер, помережані глибокими тріщинами…”
Пасажири скупчилися на лівій палубі, уважно розглядаючи цей унікальний витвір природи. Ніна прихилилася до Станіслава, що стояв, зіпершись на поручень, замислено сказала:
— Яка велич!.. У порівнянні з нею людина видається малесенькою комахою, а її діяння не варті жодної уваги.
— Так уже й не варті! — сказав Станіслав і обняв Ніну за худенькі плечі. — Ходімо звідси, Офелійко. Тут вітер, тобі холодно.
— Ні, ні! Зачекай, Славку. Дай подивитися. Адже перед нами застигла вічність. Де ти ще побачиш таке? Уявляєш, що тут творилося сто шістдесят мільйонів років тому? Справжнісіньке пекло. А тепер усе тихо, статечно… Пливе катер, світить сонце, ширяють чайки, звучить музика, і ти маєш змогу зійти на берег і рукою помацати цю вічну велич, створену природою. Ні! Мені не вкладається в голові. Сто шістдесят мільйонів років — і серед них якась малесенька мить людського життя. І та мить дісталася й на нашу долю, Славку. Цілком випадково. А ми, як це не дивно, не завжди вміємо нею розумно користуватися, і життя наше проходить у вічних непорозуміннях, дріб’язкових клопотах, якійсь, я б сказала, варварській сліпоті й глупоті. Люди тільки вдають, що вони розв’язують якісь проблеми, котрі, до речі, самі ж і вигадують. З’ясують щось одне, з’являється інше, ще суттєвіше. І так без кінця. Я десь читала, що коли людство розв’яже все те, що здається йому проблемами, отоді-то й з’являться справжні проблеми. Суєта суєт — і більше нічого. І в цій суєті минає наше життя, минає ота дорогоцінна мить, дана нам вічністю. І вже ніколи її не повернеш.
— Так, Офелійко, наше життя складне і важке, але, на щастя, коротке, — пожартував Станіслав. — Та ми щасливі з тобою. Щасливі тим, що нам дісталася ота мить зі скриньки вічності, і ми її використовуємо як уміємо. А тепер, я запропонував би тобі не відривати коштовні часточки од миті, що нам дана, на абстрактні філософствування, повернутися до насущних реалій, а простіше — повернутися до наших екскурсоводів і послухати, які проблеми цікавлять їх. Боюся щось проґавити, а вони, бачиш, як жваво розговорилися. До речі, налаштуй свою косметичку.
— Все готово, Славку, — Ніна засунула долоню в свою валізку. — Було б що писати.
Вони непомітно підійшли до столика, зупинилися, прислухаючись до розмови.
— Ти занадто категоричний, Антоне, — запально доводив Козир. — Як-не-як — вона мати. Цікаво, як би ти повівся на її місці. Забудь нарешті свої давні образи. Це тобі не личить. У шахістів мусять бути міцні нерви. Вибач людям ті прикрості, що вони завдали тобі. Пригадую, ти сам колись говорив, що уміння вибачати — властивість сильних. А ти ж у нас, здається, сильна особистість.
