Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
І всі вони тільки через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де ж він? Археолог зник!
Вони встигли вже виїхати з стійбища і тепер їхали степом. Коні грудьми розсікали високу жовто-рожеву траву, яка могла сховати в собі людину. Справді, де ж Дмитро Борисович? Як трапилося, що він загубився?..
— Варкане! Варкане! — голосно гукнув Артем. — Стій — Він важко дихав після швидкої, напруженої їзди.
Скіф відразу спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя. Його допитливі очі уважно дивилися на юнака.
— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.
— Справді, де він? — озирнувся навколо й Іван Семенович.
Варкан вдивлявся в далечінь. Але й він не бачив ніде археолога.
— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! — залунали дружні вигуки.
Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:
— Я тут…
— Де? — закричав що було сили Артем.
— Тут… у степу…
— Рушайте сюди, до нас!
— Не виходить…
— Чому? — широко розплющив очі Артем, вдивляючись туди, звідки долинав голос. Але бачив перед собою тільки рівний степ, на якому гойдалася висока й густа рожева трава.
— Під’їжджайте до мене! — долинув знову голос Дмитра Борисовича.
Артем запитливо поглянув на геолога; той кивнув головою, наче дозволяючи, — і юнак вмить натягнув поводи і поскакав назад. Що таке трапилося з Дмитром Борисовичем?
Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить, глянула на юнака, що наближався, і знову сховалася: виходить, в цій рожевій траві не важко було сховатися й коняці, така вона була висока. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя археолога було сердите, в голосі відчувалось явне роздратування. Дмитро Борисович гнівався. На кого ж? Пояснення прийшло одразу ж таки, а першими словами археолога.
— Отаке, значить, у вас ставлення до старших товаришів, юначе? Поскакали собі, а що зі мною, вам байдуже?
— Дмитре Борисовичу, та я…
— Мовчіть! Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви всі запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено. Так що ж ви думаєте, вона послухалася мене? Ні! Вона погнала за вами як скажена. Я спиняв її, я благав її, просив, щоб вона заспокоїлась… я тягнув за поводи щосили… чи вона тягнула мене поводами, вже не пам’ятаю…
Артем відчував, що ось-ось не стримає сміху. Але це було неможливо: Дмитро Борисович вбачав би в цьому особисту образу. Тому юнак щосили намагався зберегти серйозний вигляд. А археолог обурено вів далі:
Чого тільки я не робив! Я спиняв її ногами, стискував їй боки, кричав їй, щоб вона спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом як вітер, намагаючись до того ж весь час скинути мене…
— Та це ваша кобила просто йшла галопом…
— Мовчіть, кажу вам! Галоп я прекрасно знаю, бачив його кілька разів у кіно. Це коли кінь хоч і швидко, але розмірено скаче — і людина ритмічно підстрибує в сідлі разом з ним. Еге, це мені відомо! Коли б то був галоп! Бо ж хіба тут можна було ритмічно підстрибувати, якщо, я вам кажу, ця потвора весь час намагалася скинути мене через голову?..
Артем одвернувся, щоб археолог не помітив, як його обличчя страшенно перекривилося від ледве стримуваного сміху.
— Нарешті я вхопився обома руками за її шию. Я випустив, звісно, поводи, бо вони були вже ні до чого. І тoді ж таки загубив попону, яка править тут за сідло… Нічого, до речі, тут смішного немає, Артеме! Це неввічливо й нетактовно— сміятися, коли вам розповідають про такі неприємності!
— Я… я не сміюся, Дмитре Борисовичу… я уважно слухаю і навіть співчуваю вам… то я просто важко дихаю від швидкої їзди…
— І от, коли я тримався руками за шию, саме тоді я востаннє спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Вона мирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я крикнув їй у самісіньке вухо: “Стій, чортяко!” І що б ви думали вона зробила?
— Спинилась?
— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну так, спинилася. Тільки як?
Артем не розумів: що мав на увазі Дмитро Борисович?
— Клята тварина спинилася не вся зразу. Спочатку вона спинилася передньою своєю частиною. Так, так! Я добре пам’ятаю! А задня тим часом продовжувала скакати, ось що!
— Та як же це могло…
— Задня продовжувала скакати, я вам кажу. Я не знаю, втім, чи довго це тривало, бо я, зрештою, не витримав. Підкинутий задньою частиною, що скакала, я перелетів через передню, яка вже спинилася на нерухомій землі. Як тільки кістки собі не переламав, не знаю, А тоді й кобила спинилася остаточно, цілком… Та що з вами робиться?..
Артем зігнувся на коні, припав йому до шиї і нестримно реготав. Він знав, розумів, що це нечемно, що не можна сміятися з невдачі іншого, та ще такого поважного чоловіка, як Дмитро Борисович, але що міг він зробити? Такої кумедної розповіді йому не доводилося чути ніколи в житті!
— Перестаньте сміятися, юначе. Мені, наприклад, зовсім не смішно. Ну?
Нарешті Артем угамувався. Витираючи сльози на очах, він намагався разом з ними стерти і залишки сміху, що нестримно вихлюпувався зсередини назовні. Він спитав, з усієї сили зберігаючи серйозний вигляд:
— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?
Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів:
— Ви що ж, гадаєте, що цю тварину так легко вмовити, щоб вона дозволила знову сісти на неї? Вона не хоче! Ось уже з чверть години я умовляю її. Але вона й слухати не бажає. Я до неї, а вона від мене. А ще казали, що вона спокійна, слухняна! — з справжнім відчаєм закінчив Дмитро Борисович.
— Ви б її за поводи взяли, тоді вона не пішла б од вас.
— Спробуйте це зробити самі, юначе. В неї спереду, між іншим, є зуби. Ззаду — копита. А збоку просто немає за що вчепитися…
Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б роздратованого археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи і підвів до невдахи хазяїна:
— Сідайте, Дмитре Борисовичу. Я потримаю її.
Археолог дуже підозріливо дивився на юнака: надт безстрашно він діяв, надто легко він поводився з скаженою конякою. Але їх уже нетерпляче гукали товариші, треба було поспішати. Незграбно навалившись на спину кобили, Дмитро Борисович насилу видряпався на неї. За хвилину вони вже мирно їхали поруч. Археолог їхав мовчки, позираючи недовірливо то на кобилу, яка чомусь тепер бігла цілком мирно і спокійно, то на Артема, який, здавалося, заглибився в думки і зовсім забув про розповідь свого супутника. Нарешті Дмитро Борисович зітхнув, наче наважившись, і звернувся до юнака:
— Е… мені здається, Артеме, що наша з вами розмова з приводу вдачі моєї кобили мала, так би мовити, особистий, приватний характер… і навряд чи варто переповідати все це товаришам… Як ви гадаєте, чи маю я рацію?
— Цілком згодний, Дмитре Борисовичу.
— Дуже радий. Я так і думав, що ви одразу зрозумієте деяку незручність, гм… Скажімо, я затримався тому, що…
Археолог вагався, йому важко було вигадати пристойну переконливу причину:
— Тому, наприклад, що ослабла попруга на попоні, її треба було підтягти, Дмитре Борисовичу, а це досить важко для незвичної людини, — охоче допоміг йому Артем.
— Так, так, я й сам щойно хотів сказати відносно попруги, — зрадів археолог. — І, крім того, у мене є до вас, кхм, ще одне, суто особисте прохання. Ну навіщо так гнати коней, наче на пожежу? Отож надалі — стримуйте ви наших завзятих кавалеристів. Добре? Ну куди нам поспішати? Тільки стомлюватися…
— Гаразд, Дмитре Борисовичу, — погодився юнак. Він чудово розумів, що знервованого археолога треба заспокоїти.
Вони під їхали до товаришів, які нетерпляче ждали їх. Кількома словами Артем розповів вигадану причину затримки, відчуваючи на собі весь час неспокійний погляд Дмитра Борисовича, який, мабуть, побоювався, що юнак не стримається і скаже щось зайве. Втім, усе обійшлося добре, і група вирушила далі. Тепер їхали вже повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знову почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища, до якого вони під’їжджали.
