Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (мир книг .txt) 📗

— Отак, — похмуро мовив він. Ах, коли б тільки Богдан та Олд-Бой знали, до чого зрештою приведе цей їхній вчинок!

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав тим часом Іван Петрович Антохін, який навіть не звернув уваги на непроханого відвідувача. — Один з кращих діелектриків. Ви ж знаєте, що найкращими діелектриками ми вважаємо такі, де між пластинками металу не слюда або щось інше, а повітря. І от, уявіть собі, ми робимо це саме повітря чудовим провідником! Як? Дуже просто: іонізуємо його. Наші міліметрові хвилі з інфразвуком іонізують повітря так само, як і ультрафіолетове проміння або рентгенівське, тільки значно дужче. Це ви прекрасно знаєте, адже через таку йонізацію в нашій лабораторії весь час пахне озоном. Та цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги антени генератора, так, як це буває в генераторах, що вилучають звичне радіопроміння. Це нічого не дало б для розв’язання проблеми. Але… — Іван Петрович застережно підняв палець. — Але тепер ми можемо робити інакше: рефлектором відбивати проміння генератора у певному напрямі. Таким чином, дістаємо скерований жмут променів. Правда, треба добре поміркувати, як зробити такий жмут дуже вузеньким. Адже проміння, хоч і скероване взагалі, все-таки розходиться вбоки, як ото віяло. Так от, є така думка, поки що тільки теоретична, підкреслюю це! Перед рефлектором можна поставити щит з матеріалу, який зовсім не пропускає хвилі. В щиті ми зробимо щілину, прорізавши її перпендикулярно до рефлектора. Щілина зовсім маленька, завширшки один міліметр, а завдовжки, припустімо, три міліметри. Ось через який отвір ми будемо пропускати хвилі! В такому вузенькому жмуткові хвиль нам нічого боятися розсіювання проміння, уявляєте собі?

Академік Антохін аж подався весь уперед, показуючи пальцями цей невидимий жмутик.

— Бачите, що має відбутися з таким жмутиком? Він проходить крізь атмосферу. І всюди, куди ми його надсилаємо, повітря йонізується на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежатиме у нормальному повітрі, яке стане для нього прекрасним діелектриком. Він буде ізольований повітрям! І тоді ми робимо ось що…

Іван Петрович кинувся до столу і показав модель конструкції.

— Ось воно! Беремо якесь джерело електроенергії, що її хочемо переслати на відстань без проводів. Проводи нам уже й не потрібні — у нас є зроблений за допомогою випромінювання іонізований жмут повітря. Розумієте? І цим жмутом ми надсилаємо електрику, електричний струм високої напруги. Хіба не прекрасне розв’язання проблеми, хіба не красива ідея?

Іван Петрович замовк. Руки його любовно погладжували мідні котушки, опуклі контури базальтових ізоляторів, що несли на собі голі дроти, які мали підвести сюди електрику високої напруги. І, слухаючи натхненний голос цього закоханого в свою справу вченого, не можна було не підкоритися його словам. Кожен палав бажанням чимсь допомогти йому, бути чимось корисним.

Ідеї академіка Антохіна здійснювалися повним ходом. Петро і Богдан працювали, не знаючи ні дня ані ночі. Справжні ентузіасти, вони забули й про відпочинок: але хіба не такий самий ентузіаст був академік Іван Петрович Антохін? Він теж проводив увесь свій час в лабораторії.

Перед рефлектором генератора стояв масивний щит з тонесенькими прорізами. Саме через них, через ці щілини мали проходити промені, жмутики радіоколивань. На шляху проміння підносила вгору металеві загострені стержні нова конструкція. Найточніше вивірене розміщення екранів, щита й стержнів давало певність, що вузенькі жмутики міліметрових хвиль з інфразвуком неодмінно доторкнуться вістря стержнів. Наслідком цього мав бути електричний контакт між двома системами провідників — металевих і повітряних, створених іонізованими хвилями повітря. Струм високої напруги з стержнів мав переходити до іонізованого повітря, далі по тому невидимому повітряному провіднику через вікно, на берег, де на нього чекала складна приймальна установка з високо піднесеними металевими віялами-антенами. Електрика з жмутиків іонізованого повітря мала стікати цими віялами униз, уже до звичайної системи металевих провідників і рухати там електромотор. Так задумав академік Антохін, так усе мало бути! Але ж чи буде?

Іван Петрович не сумнівався в цьому. Олд-Бой поділяв його певність, бо думки академіка Антохіна давно вже стали і його думками. Рудий Богдан вірив і водночас не вірив. Вірив, бо надто вже захоплено говорив про свої сміливі ідеї академік, і не вірив, бо ці ідеї, здавалося йому, надмірно фантастичні. Сашко й Люка, хоч і запалені розповідями Антохіна, теж дотримувалися дещо суперечливих поглядів Богдана. Але, певна річ, ніхто з них не висловлював відверто своїх сумнівів, особливо перед вирішальними дослідженнями з новою конструкцією: зважаючи на запальний характер Олд-Боя і нелюбов до заперечень академіка Антохіна, це могло б викликати деякі неприємності.

Послідовний історик цих незвичних подій не має права обминути кількох незначних фактів, зв’язаних з роботою тих днів у лабораторії, де готувалося важливе відкриття. Бо хто знає, чи станеться так, що ці з першого погляду незначні факти набудуть згодом виключного значення для героїв повісті? Фатальне яблуко впало ще тоді, коли в радгоспі “Перемога” здійснилася мрія старого Андрія Антоновича і на його лисині виросло волосся. Гучний удар цього умовного яблука пролунав ще раз під час прикрого епізоду з волоссям бідолашного Потаповича, цієї невільної жертви експериментів Андрія Антоновича. І той, хто не зробив іще з цього певних висновків, не обміркував остаточно всієї ваги цих двох фактів, хай не дивується несподіванкам. Ми певні, що майбутні несподіванки не вразять пильного й уважного спостерігача, який завжди робить свої логічні висновки з усього, що помічає на сторінках повісті і на що звертає свою читацьку увагу.

А тепер, зробивши ще раз усі ці недвозначні й одверті натяки, повернемося до нашого стислого й стриманого викладу подій у лабораторії.

Настирливий відвідувач, лисий головний бухгалтер тресту “Моребуд”, очевидно, не полишав свого наміру. Більше того, він навіть намагався створити навколо задуманої мети, так би мовити, громадську думку. Бухгалтер був рішучою людиною, в чому наші дослідники пересвідчилися дуже швидко.

Того ж дня до лабораторії прийшли ще троє відвідувачів. Це були поважні, літні люди. Рудий Богдан, правда, казав потім, після розмови з ними, що він одразу помітив у їхніх очах якусь дивну запальність, збудженість, якийсь войовничий блиск. Але ж Богдан міг і помилитись.

Отже, троє відвідувачів принесли з собою лист на ім’я академіка Антохіна й Петра. Спочатку ні Іван Петрович, ні Олд-Бой, ні будь-хто інший не міг збагнути, що то за петиція. Проте незабаром усе з’ясувалося: у листі йшла мова про невідкладну потребу звернути увагу на інтереси численних громадян, які за тих чи інших умов стали лисі. Так, так, у листі, що його принесли парламентери, було сказано:

“Ми, ініціативна група громадян з дефектною рослинністю на голові, так званих лисих, від імені багатьох зацікавлених просимо шановних дослідників інституту звернути увагу на їхні важливі потреби. Ми розуміємо, що інститут провадить надзвичайно цінні й серйозні дослідження, які мають велике значення для науки. Але поряд з цим не можна забувати й про інтереси трудящих. Ми просимо призначити певні години для опромінення трудящих, яким це конче потрібно. Ми поки що просимо. Але ініціативна група звертає вашу увагу на те, що в разі відмови вона змушена буде вжити інших заходів впливу для безумовного задоволення законних вимог цієї численної категорії громадян, яких називають лисими…”

Олд-Бой підвів очі від листа.

— Слухайте, ви часом не хворі? Чи, може, це жарти?

— Про жарти нема й мови, — відповів огрядний відвідувач, загрозливо блиснувши опуклими окулярами. — Місто перебуває в стані великого збудження. Тому радимо вам дати задовільну відповідь!

Антохін, який досі дивився на промовця дещо зацікавлено, вирішив, що настав час і йому втрутитися в розмову.