Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (лучшие книги .txt) 📗

— Назад поведете ракету ви, — казав Цандер, і Ганс мріяв про це вдень і літав у сні.

Два тижні наполегливої праці пішло на те, щоб відчинити зовнішні двері ракети і щити над ілюмінаторами. Але від цього в ракеті не стало веселіше. У вікна, як і досі, дивилася темна ніч з темно-червоними відблисками.

Прикладаючи пальці до скронь, Делькро ходила по кают-компанії, де знову збиралися пасажири. Леді Хінтон похмуро мовчала, сидячи в своєму троноподібному кріслі.

— Це жахливо! — наче драматична актриса, говорила Делькро. — Цей холод, ця вічна темрява. Можна збожеволіти…

— Скучно, як на курорті… — беззвучно обізвалася з свого місця біля тітки Еллен.

— На курорті? О, скільки б я зараз дала, щоб бути на курорті! — трагічно вигукнула Делькро. — Ніцца, Ментона, Біарріц, Лідо… Рай! Чарівний сон…

— Втрачений р-рай… — меланхолійно додав барон.

— Машини з’їли рай! — сказав Шнірер.

— Жахливо, жахливо…

— Дивіться. Рожева пляма! — вигукнула Амелі, показуючи на стелю.

— Відблиск вулканічного вогню…

— Ні, ні. Це сонце. Промінь сонця…

Всі кинулися до вікон. Між темних гірських верховин крізь вузький просвіт у хмарах пробився червонуватий промінь сонця. Зовсім такий, як на Землі. Пасажирів охопила істерична радість. Делькро простягла руки до вікна і кричала:

— Сонце, сонце!..

Промінь раптом згас, а Делькро так і стояла кілька хвилин, скам’янівши, з простягнутими руками.

— Воздамо хвалу творцеві! — почувся голос єпископа. — Зимі і нашим мукам настає кінець.

— Невідомо ще, які муки готує нам творець улітку, — відповів Стормер.

III. “ПЕРШІ ДНІ ТВОРЕННЯ”

— Така, мабуть, була Земля в перші дні творення, — сказав єпископ, стояки біля ілюмінатора.

— Коли Господь Бог ще не відокремив сушу від води, — додала Хінтон.

Весна наближалася незвично швидко. День збільшувався, але сонця не було видно. Густий, білий, мов вата, туман закривав далину. Не видно було навіть найближчих гір. Невидимі хмари повсякчас вивергали цілі океани води. Блискавки синьою вогняною сіткою сплітали небо і землю. Навіть крізь товсті стіни ракети чулися глухі удари грому. Ракета здригалася від гірських обвалів і землетрусів. На коротку мить світлішало, і тоді було видно, як швидко танув сніг, оголювалися чорні схили гір.

Бурхлива гірська річка протікала біля самої ракети, перекидаючи і несучи уламки крижин і величезне каміння. Річка швидко підіймалася. її темно-бурі хвилі уже омивали нижні краї ілюмінаторів.

Цандер наказав закрити запобіжні щити: течія йшла під косим кутом до ракети. Каміння могло повибивати шибки у вікнах. Але не в цьому була головна небезпека.

— Якщо вода покриє ілюмінатори доверху, доступ зовнішнього повітря припиниться, — сказав він Вінклерові і Гансові.

Покинути ракету? Але про це зараз нічого було й думати!

— Треба спробувати зробити трубу і поставити її високо.

— Зробити неважко, матеріал є. Але легко сказати “поставити”, — похитавши головою, сказав Вінклер. — Тільки-но ми вийдемо назовні, нас змиє, як мух… І все-таки треба спробувати.

— Та чи витримає труба цей скажений натиск? — спитав Ганс. — Поставити трубу можна, і не виходячи назовні. Та ми й не встигнемо вийти: тільки один ілюмінатор на кормі ще не залитий водою. Поки ми поставимо трубу, заллє і його.

— Що ж ви пропонуєте? — спитав Цандер.

— Відсиджуватися.

— Але ж нас заллє.

— Хай заливає. Перетворимо наш зореліт в “Наутілус” і відсидимось під водою.

— Задихнемося!

— Не задихнулися ж ми в дорозі.

— Так, але в нас був запас кисню.

— А хто вам сказав, що в нас його немає зараз? — спитав Ганс і розсміявся. — Поганий вийшов би з мене капітан зореплавання, якби я не був передбачливий. Я вже зробив запас кисню з венеріанської атмосфери. Кисневі балони повні. Можна хоч зараз летіти назад.

Цандер похитав головою.

— Одначе, Гансе, це й для мене добра наука — бути передбачливішим. Але хто ж міг припустити, що весна тут така бурхлива і що нас заллє водою сезонних гірських річок!

— І я цього не чекав, — відверто признався Ганс. — А запаси зробив тільки тому, що на мене справив сильне враження випадок із Стормером, який намагався викрасти балон. Я вважаю, ми повинні вивести назовні тільки тонку водомірну трубку, щоб знати, коли спаде цей потік і можна буде відкрити ілюмінатор. Зараз я принесу трубку.

Ганс пішов.

Пасажири так і не знали, яка нова небезпека їх підстерігала.

Ганс, Вінклер і Цандер чергували біля трубки всю ніч.

О другій годині ранку з трубки полилася вода. Це значило, що рівень ріки піднявся принаймні на метр над стелею ракети,

— В цей час, якби не нові запаси кисню, почалася б смертельна паніка. Ракета нагадувала б безнадійно затоплений підводний човен. Але, на щастя, все обійшлося гаразд, і пасажири спокійно сплять, — сказав Вінклер.

— Що це? Наче підлога хитається? — спитав Ганс.

— Мабуть, знову землетрус, — мовив Цандер. — Ґрунт Венери ще дихає.

— Ні, це не землетрус. Ми відчуваємо не тільки поштовхи, але й плавне погойдування. Чи не спливла ракета?

Повільні похитування перетворилися на справжню хитавицю, що супроводилася поштовхами. Ракета оберталася. Підлога то зникала з-під ніг, то трохи підіймалася.

— Стихія сказилася, — нервово сказав Ганс. — Які титанічні сили несуть ракету?

— І куди? Може, в безодню…

— Ще добре, якщо в морську. Неприємно звалитися на каміння з стратосферних висот…

Пасажири прокинулися. Напіводягнені вибігали вони в коридор.

— В чому справа?

— Летимо.

— Куди летимо? На Землю?

Надзвичайної сили удар звалив усіх з ніг. Почулися стогін, зойки.

— Негайно лягайте в амортизаційні ящики! — наказав Цандер.

Цього разу всі без заперечень послухалися.

Минали напружені хвилини. Але поштовхи не повторювалися. Припинилася і хитавиця. Можливо, ракета застряла в ущелині або її викинуло на берег…

Ганс перший вибрався з ящика і кинувся до водомірної трубки. Вода не текла. Ракета стояла зовсім непорушно. Ганс наважився відсунути віконницю в кают-компанії.

Сліпучо-яскравий промінь сонця загорівся на стіні, на обличчі і руках Ганса.

— Хай тобі біс! Це сонце засліплює, мов прожектор! — радісно вигукнув Ганс, примружуючи очі. — А небо! Блакитніше, ніж земне, але трохи тьмяне, мабуть, від вулканічного пилу. Чи не він забарвлює сонячне світло і весь ландшафт у червонувато-жовтий колір?..

Ганс раптом голосно заспівав, радісно сповіщаючи:

— Вставайте, воскресайте з домовин! Сонце Венери вітає вас… земні покидьки! — додав він тихше.

Температура в ракеті швидко підвищувалася.

Це був день великих радощів. У Стормера знайшлася ласкава усмішка навіть для Ганса.

Всі з’юрмилися біля вікна. Ракета стояла на кам’янистій рівнині, що лежала в міжгір’ї. Численні ручаї перетинали її в усіх напрямах. Лише кілька годин тому ця рівнина була річищем грізного і могутнього потоку, який ніс важку ракету, мов тріску. Рівнина замикалася пасмом гір з сніговими конусовидними верховинами. Ні рослин, ні птахів, ні звірів. Камінь і вода.

Ганс попросив пасажирів вийти з кают-компанії і відчинив вікно, тримаючи напоготові протигаз. Потягло теплим вологим повітрям.

— Дихати можна, — сказав він Цандерові і Вінклеру. — І сіркою менше тхне. Повітря дуже густе. А кисню, може, навіть забагато! [7] Сміятися хочеться, наче від вина. Мабуть, весняним потоком нас знесло вниз, далі від вулканів.

Ганс виліз на раму відкритого ілюмінатора і спустив ноги.

— Під вікном лежить великий камінь, — сказав він. — Майже правильної еліпсоїдної форми. Наче велика шлюпка, перекинута догори дном. Поверхня його вкрита ніби лускою шестигранної форми, схожою на стільники в кілька шарів.