Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (лучшие книги .txt) 📗
Висловили бажання взяти участь Цандер, Амелі, Пінч і Текер.
— Надто багато для одного птаха! Думаю, мені вистачить і одного лікаря. До речі, його допомога може бути потрібна Блоттонові, — сказав Ганс.
Вінклер зрозумів його: Ганс побоювався лишати в ракеті з “своїх” тільки Мері і Жака.
— А як же ваші руки? — спитав Текер. — Треба зробити хоч перев’язку.
— Встигнемо! Беріть свою похідну аптечку, лікарю, і ходімо. Не забудьте взяти револьвери і сухарів на сніданок.
IV. РОЗШУКИ БЛОТТОНА
Полого спускаючись, вони йшли ущелиною по висохлому річищу “сезонної” річки. Де-не-де в ущелинах ще лежав сніг, від нього, перетинаючи шлях, текли невеликі ручаї.
— Погане місце! — бурчав Ганс. — Якщо тут з печери вилізе якийсь гад, то не втечеш… І злива, клята, не вщухає. А туман!
— Вітер зовсім теплий. А до дощів і до туманів нам доведеться звикнути. На Венері, мабуть, дня не минає без дощу, — мовив лікар.
Обійшли скелі. Тут вітер валив з ніг. Туман став рідший. Яскравий кольоровий промінь, немов пропущений крізь призму, вдарив в очі. Ганс здивовано глянув навколо. В просвіт сизих хмар проглянуло сонце. Але не воно засліпило різноколірними бризками світла. Синім, червоним, жовтим промінням палало й іскрилося підніжжя гори.
— Веселка на ґрунті? Дивний феномен! — вигукнув Ганс.
Мандрівники підійшли ближче. Перед ними сяяло в проміннях сонця коштовне каміння: смарагди, топази, аметисти, алмази, рубіни…
У Текера навіть дух перехопило.
— Купи, тонни коштовностей! — гукнув він, приголомшений.
Самоцвіти гронами вкривали гранітні скелі, блищали то кривавою росою, то яскравою зеленню, то глибокою синявою. Вище на скелях виднілися великі смуги молочно-опалового кольору, нижче виступала чорна блискуча гірська порода, ще нижче яскріли червона, жовта, зелена смуги. На гранях і шпилях скель сяяли величезні кристали.
Ганс голосно розсміявся.
— Що з вами? — тривожно спитав Текер, побоюючись, чи не потьмарився в юнака розум від такого казкового багатства.
— Я згадав смішний випадок, — відповів Ганс. — Якось я зайшов до леді Хінтон, коли вона перебирала алмази. Стара жінка з острахом глянула на мене і прикрила руками свої скарби, як квочка прикриває крильми, курчат, побачивши шуліку. З самої Землі Хінтон тягає свої торбинки і тремтить над ними. Мені, далебі, хочеться пожартувати з неї. — Ганс відібрав кілька великих самородків і поклав у кишеню. — Ходімо далі!
Сонце зайшло. Туман знову згустився.
— Блоттон, Бло-отто-он! — гукав Ганс.
“Оттон!” — відгукнулася гірська луна. Ганс спіткнувся об камінь і впав.
— Що за диявольщина! — вилаявся він лежачи. — Тут на кожному кроці скарби! — Юнак підвівся, підійшов до Текера і показав величезний самородок золота. — В ньому кілограмів три. Важко носити, але все-таки візьму з собою. — Ганс поклав самородок у сумку. — Які ми з вами багаті, лікарю! Ціле багатство в кишені. Блоттон! Блотто-он!
— Неважко й заблудитись у цьому тумані, — стурбовано сказав Текер.
— Не заблудимось. Я йду по компасу.
Стіни розсунулися; нарешті, ущелина кінчилася. Мандрівники вийшли на відкриту гірську галявину, що полого спускалась. Як далеко вона простяглася, не було видно за завісою дощу і випарів, що підіймалися знизу.
Подув сильний гарячий вітер. Ганс оглянувся. Високо вгорі, над прямовисною скелею, було видно ніс ракети. Ще вище — снігові гори, що сягали вершинами за хмари, — гніздо вогнедишних вулканів. Завіса дощу і туману спливала вбік. Внизу синіла смужка моря. Ліс на березі здавався чорним.
Коли повітря стало майже прозоре, Ганс побачив біля підніжжя гори велику затоку, в яку врізався півострів. На схилі гори росли височезні дерева, безлисті, сухі, схожі на хвощі. Колінчасті стовбури поступово звужувалися до вершини. Біля кожного коліна стирчали догори зовсім рівні сучки. На кінцях вони розгалужувалися тонкими, прямими лозинами, схожими на шпилі громовідводу. А на кінцях лозин були жмутки довгих голок.
Мандрівників зацікавили плоди, що висіли біля голчастих жмутків. Ці плоди, за визначенням Ганса, були схожі на кулі-зонди, такі ж круглі І приблизно такого ж розміру. Кілька плодів лежали на землі…
— Підійдімо ближче, — запропонував Ганс. — Блот-тоне! Блоттоне! — голосно гукнув він.
Сталося щось незвичайне: кілька плодів-куль, що лежали на землі, ніби злякавшись крику, піднялися вище дерева і їх знесло вітром убік. Зірвалася і частина плодів, що висіли на гілках.
— Цікаво. Літаючі кавуни!
Вони підійшли до самого дерева. Ще кілька куль відірвалися од гілок і полетіли за вітром.
— Ці пузирі, напевно, бояться нас, — мовив Текер. — Здається, це не плоди, а живі істоти.
— Спробуємо підстрілити одного з них.
Ганс прицілився і вистрілив. “Кавун” раптом зморщився, як проткнута дитяча повітряна куля, і впав на ґрунт.
Біля зморщеної оболонки звивалася тонка “гусяча”, не дуже довга шия, що закінчувалася круглою головою з тонесеньким дзьобом, гострим, мов голка шприца. Текер вийняв ніж і зробив розтин. Усередині кулі він побачив щось схоже на серце, стравохід, шлунок, в якому були шишки, хвоя; далі йшов кишечник.
— Нирок, печінки, селезінки не видно, — сказав Текер, копирсаючись у нутрощах “кулі-зонда”. — Цікавий птах, — засміявся він. — Звичайно, це птах, якщо він літає. Але який дивний спосіб пересування в повітрі винайшов він! Очевидно, його організм виділяє якийсь газ, легший за повітря. Це птахи-аеронавти. Цікаво, чи можуть вони керувати своїм польотом?
Ганс сполохав ще кілька куль і простежив за їхнім польотом. Птахи-кулі летіли за вітром. Вони то підіймалися майже до хмар, то спускалися зовсім низько. Нарешті, мабуть, натрапили на таку повітряну течію, яка почала відносити їх до гаю велетенських “хвощів”, що стояв оддалік від невідомих двоногих відвідувачів.
— Безперечно, птахи-аеронавти можуть регулювати висоту польоту. На Венері дуже багато повітряних течій, і кулі-птахи легко знаходять потрібний напрям. Тому їм цілком досить мати один орган управління — по вертикалі. Вони, мабуть, то випускають частину газу і знижуються, то виробляють його знову з допомогою якогось спеціального органу. А який газ вони виділяють?
Текер розкрив складки пузиря і понюхав. Одразу ж він страшенно закашлявся, закрутився, завив, кілька разів підскочив і впав мов підкошений.
Ганс поспішив йому на допомогу.
Обличчя лікаря було бузкового кольору. Губи вкриті бузковою піною, очі розплющені, зіниці дуже розширені.
Невже отруєний? Ганс витяг з лікарської похідної аптечки спирт і почав терти бузкові скроні лікаря. Минали хвилини. Текер лежав нерухомий. Тільки бузковий колір почав змінюватись на жовтий, але Ганс не знав, краще це чи гірше. Через півгодини, коли Ганс уже втратив надію повернути Текера до життя, той раптом опритомнів і схопився на ноги. Ледве помітна жовтавість переходила в нормальний колір обличчя.
— Що з вами сталося? — спитав Ганс.
Руки і ноги лікаря тремтіли. Він клацав зубами і кричав:
— Треба взяти себе в руки…
Нарешті, йому вдалося подолати приступ судорожного тремтіння.
— Не питайте мене! Це така гидота… така гидота, якій на Землі немає назви.
Мовчки пішли далі. Текер почав чхати і чхав без кінця. Довелося зупинитися. При кожному чханні тіло лікаря спазматично пересмикувалось. Нарешті, з носа пішла кров. І тільки після цього Текер остаточно отямився.
На великому кам’янистому майданчику росли бурі рослини. Листя завширшки сантиметрів тридцять і завдовжки метрів п’ятнадцять поступово звужувалося і відходило од кореня на всі боки правильною розеткою. З середини “зірки” здіймався високий стовбур, увінчаний чотирирогими “бра”. На кінці кожного рога росли довгасті темно-червоні шишки. Поверхня листя була вкрита пухирчиками.
— Наче присоски на щупальцях спрута, — сказав Ганс, входячи між листя. Він доторкнувся спиною до листка. Кінець листка охопив його тіло ззаду і почав скручуватися разом із здобиччю. Обертаючись, розмахуючи руками й ногами, Ганс з криком докотився до центра рослини. Сусідні рослини, зачеплені руками й ногами Ганса, теж згорнулися в трубку. Повільно згорнулася і решта листів. “Зірка” перетворилася на клубок.
