Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать txt) 📗
По дорозі він переступив дві півметрові тріщини і, нарешті, зупинився перед високою стіною. Дивна скеля була зовсім гладенькою. її поверхня виблискувала в сяйві зірок і Сонця рожевим кольором. Горовий увімкнув ліхтар. Яскравий промінь заграв на стіні розмаїтими зайчиками. Космонавт провів блакитним лезом коло. Таємничий утвір природи не мав жодної западини.
У Василя захопило дух. А може, це штучна споруда? Хіба в природі зустрічаються такі моноліти? Це схоже на синтетичний матеріал!
Горовий рушив уздовж стіни ліворуч. Вона повернула під прямим кутом направо. Серце в космонавта радісно тьохнуло. Догадка перетворилася в певність! Знайшов! Знайшов споруду розумних істот!..
Ось перед ним — широкі сходи. Вони ведуть на великий майдан, оточений масивним бар’єром. Що це за дивна будівля, схожа на трибуну? Хто створив її?
Горовий вийшов на середину майданчика. Під ногами в нього щось затремтіло. Космонавт зойкнув.
— Містер Горовий! — пролунав у телефонах стурбований голос Барбари. — Що з вами?
Василь не встиг відповісти. Він разом з майданчиком стрімко полетів у темну прірву…
— Містер Горовий! Містер Горовий! — розпачливо повторювала Барбара вже сотні разів підряд. Але Василь не відповідав. У динаміку не було чути жодного звуку.
Спазми підступили до горла дівчини. Вона, схилившись на пульт, заридала. Що трапилося з Горовим? Чому він замовк? Як його врятувати? Адже вона навіть не знає, в якому напрямку він пішов!..
За перископами байдуже блимали колючі зірки, похмуро бовваніли гірські масиви чужої планети в зеленкуватих сутінках. Десь там він… милий, рідний, єдиний у всьому світі, у всьому Космосі… Може, його засипало камінням? Може, він впав у прірву?..
Треба шукати! Зараз вона одягнеться і піде… Куди? Та куди завгодно, аби тільки не сидіти в самотині, не ятрити своє серце невідомістю!
Дівчина одягнула скафандр, взяла в руки шолом. Потім зупинилася, провела долонею по чолу. Що вона забула? Ах так! Треба сповістити на Землю! Треба зв’язатися з Конгресом Науки!.. Може, там щось порадять, допоможуть!..
Дівчина ввімкнула позивні «Сіріуса». Охопивши руками голову, сіла біля телеприймача. Страшно! Вона одна за десять мільярдів кілометрів від Землі! Хоч би скоріше побачити людське обличчя!
Зараз… спрямований гравітаційний промінь долине до рідної планети… і принесе відповідь! Ще хвилина! Ще кілька секунд!
Спалахнув екран. Барбара здригнулася, підвела голову. На неї дивилися уважні очі Президента Конгресу. їх погляди зустрілися. Вчений привітно всміхнувся.
— Здрастуйте, міс Деніс! Як успіхи? Де Горовий?
Барбара схлипнула і крізь сльози, ковтаючи кінці слів, почала говорити:
— Він не повернувся! На сигнали не відповідає!
— Що ви сказали?
— Я кличу його вже три години! Жодного слова! Що мені робити?
Між бровами Президента залягла глибока риса, очі сховалися під втомленими повіками.
— Він повідомив щось нове? — важко запитав він.
— Ні! Планета мертва!..
Барбара з надією дивилася на вченого. Але що він міг порадити? Обличчя його осунулося, спина ніби згорбилася. Після довгої і важкої паузи Президент, нарешті, сказав:
— Це велике горе, міс Деніс! Велика втрата!.. Проте можливо, що він не загинув… Але хто розшукає його? Ви знаєте, в якому напрямі він пішов?
— Ні, — прошепотіла дівчина. — Він сам вибирав напрям!
— На скільки йому вистачить кисню?
— Ще на десять годин!..
— Чекайте його двадцять годин! — твердо сказав Президент. — Повідомляйте нас… А потім… вилітайте назад!..
— Я не зможу, — застогнала Барбара. — Не зможу!.. Покинути його тут… навіть мертвого!.. Краще я сама загину!..
— Я розумію вас, дівчинко, — лагідно озвався вчений. — Але… хіба він заради себе пішов на смерть?.. Люди на Землі ждуть… Небезпека все ближча і реальніша. Такого пілота як ви, Земля не хоче втрачати. Ваше вміння, ваш корабель ще можуть придатися!.. Чуєте, міс Деніс?
— Чую, — тихо відповіла Барбара. — Я виконаю ваш наказ…
— Не наказ, прохання… Ми чекаємо ваших сигналів!
Екран погас. Минали години. Барбара без кінця давала пеленг, викликала Горового. Ефір мовчав. Страх холодними кігтями стис душу дівчини, заглянув до каюти темними очима безконечності. Вже минає двадцята година. Десять годин тому скінчилося повітря у Василя… У Василя? А хіба він є? Його нема! Є тільки замерзлий труп десь в ущелинах, а яскраві, сірі очі зникли, лагідний голос пропав, м’які, дружні долоні віддали своє тепло холодним скелям!.. Боже, яка самотність.
Дівчина скочила з місця, почала одягати шолом. Вона залишиться в цій металевій домовині! Вона піде шукати Василя! Вона сяде рядом з ним, розігріє його щоки, вдихне життя в його замерзлі, згаслі очі!
Біля дверей Барбара зупинилася, ніби до чогось прислухалася. Що таке? Куди вона йде? Що це — божевілля? У вухах ясно прозвучали слова: «Ваше вміння… ваш корабель можуть придатися. Люди на Землі ждуть…» Хто це сказав? Президент! Він вірить їй, вона пообіцяла!..
Вона тепер не належить собі, вона понесе до Землі естафету, яку випустив з рук Горовий!..
Барбара витерла очі, нахмурилась. Звично окинула поглядом автомати. Маленькі руки твердо лягли на важіль пуску двигунів…
СВІТ У ПЕЧЕРАХ
Майданчик швидко і рівномірно падав униз. Незабаром він зупинився і рушив уперед. Все відбувалося чітко, злагоджено. Незважаючи на страх, що охопив Василя від несподіванки, він все ж таки зрозумів, що падіння — дія автоматів. Значить, на планеті є або були живі істоти!..
Майданчик вискочив на вільний простір, залитий океаном яскравого проміння. Космонавт зажмурився від несподіванки, потім звільна розплющив очі.
Прямо перед ним починалася широка дорога, облямована з обох боків буйними плантаціями голубуватих дерев дивних, неземних форм. І все це було покрите куполом метрів п’ятдесят у висоту, зробленим з рожевого матеріалу. Згори лилося м’яке світло, його джерела були заховані за напівпрозорими стінами.
«Є! Є розумні істоти!» — заспівало щось в грудях Василя. Священне хвилювання стиснуло його серце, підступило до горла. Де ж вони? Хоч би швидше!..
З-за бокового повороту з’явилися дві постаті, поволі наблизилися до Горового. Космонавт не вірив своїм очам. Це були справжні люди, дуже схожі на земних людей! Могутні постаті, стрункі постави, великі голови, покриті густим зеленкуватим волоссям. Так, тільки оце зелене волосся, схоже на жабуриння, та дуже блідий колір обличчя відрізняє їх від землян, а всі форми були знайомі, звичні, рідні. І очі — якого кольору в них очі? — зовсім по-земному дивляться на космонавта, схвильовано і дружньо! І одежа — проста, легка, зручна — голубі, короткі сорочки і темні короткі штани до колін. М’язисті ноги оголені, взуті в якісь сандалети.
Один з них старший за віком, чоло його покрите глибокими зморшками, другий зовсім молодий, з ясним, блискучим поглядом, з широкими, могутніми плечима. Вони заглядають Горовому в шолом, ніби намагаються побачити риси його обличчя. Старіший робить виразний жест, пропонуючи скинути шолом. Ну, звичайно, тут є повітря!..
Василь виконав їх прохання. Ароматне прохолодне повітря влилося до легенів, невідомий запах дурманив голову.
Горовий заплющив очі, потім знову відкрив їх. Може, він потрапив у країну снів, а може, гаряча мрія перенесла його в систему Великого Покровителя?! Ні, ні! Там були люди-напівбоги, близькі і далекі водночас, з іншим шляхом розвитку і життя. А це — не породження чужих світів, це — брати по тілу і духу. Про це говорить і їх зовнішність, і чудесні зарості дерев, і тихе дзюрчання струмків на плантаціях.
На лицях чужинців з’явився вираз радості. Вони, певне, теж відзначили схожість Горового з ними. Старіший перемовився про щось з молодим і жестом запропонував космонавту зійти з майданчика на чорну гофровану доріжку, яка відразу ж здригнулась і тихо попливла вперед.
