Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
“Просто!” Здійснене, втілене завжди видається нескладним. Проте в даному разі справді вистачить натяку, щоб “резонанс-ефект” заново відкрив будь-хто інший. Докторові Гешке допоміг щасливий випадок — надто настійливою була та муха, що вмостилася на даймонситову пластинку. Неймовірно, щоб отакий збіг обставин повторився хоч десь і колись. Але рано чи пізно в зону опромінювання потрапить не муха, а метелик, скажімо. Або тріска чи навіть квітка. Дев’ятсот дев’яносто дев’ять разів повз такі явища пройдуть мимо. У тисячний — зацікавляться. А може вже й зацікавилися?
Де гарантія, що той же Альошин, скажімо, не створив кваркового резонатора раніше за доктора Гешке? Історія техніки рясніє разючими прикладами паралелізму: наприклад, винахідники телефону Грей і Белл принесли заявки до патентного бюро в один день, тільки Белл вранці, а Грей — по обіді. Перший одержав патент і став мільйонером, а другий через свою забарність помер нікому не відомим злидарем.
То що ж — негайно бігти до патентного бюро, аби закріпити за собою право на пріоритет? Ой, ідеться не про вдосконалення консервного ключа і навіть не про нову конструкцію кольорового стереовізора. Відкриття таке величне і таке перспективне, що заради авторства на нього люди підуть на найстрашніші злочини. Написати заявку до патентного бюро — все одно, що підписати смертний вирок самому собі. А ще небезпечніше — прохопитися бодай словом перед директором “Пітсбург плейт гласс К°”. Уже одна та обставина, що відкриття зроблено в лабораторії концерну, на його ж К-генераторі, дасть можливість порушити проти доктора Гешке судову справу, результат якої відомий заздалегідь.
Не радість і не піднесеність володіли Куртом отієї знаменної ночі, а тупий сірий розпач. Йому щастило як утопленику; він був повновладним володарем двох неоціненних таємниць, здатних принести світову славу, незліченні гроші, шанобу нащадків, — і водночас жалюгідним рабом, якого можуть убити, обікрасти, заслати на каторжні роботи і в переносному, і в прямому значенні слів. У всі часи й епохи надто великий скарб окрема людина може вважати своїм тільки доти, доки тримає його в таємниці від інших, а інакше — видеруть разом з життям рано чи пізно. Але якщо можна відчути бодай патологічну насолоду від споглядання потаємної скрині з самоцвітами, то не реалізований винахід, як і не опублікований рукопис, лишаються мертвонародженими. Величне відкриття нині спроможна використати й захистити, мабуть, тільки держава.
“Хай — держава, — похмуро думав Курт. — Але яка?.. Яка?”
Він був німцем, а батьківщини, власне, не мав. Існує Східна Німеччина — НДР. Існує Західна — ФРН. Та є ще й ні те ні се — вільна територія Західний Берлін. То що ж — саме цю плямку на земній поверхні назвати рідною країною?!
Віддати відкриття Сполученим Штатам?.. Ні, не діждуться!.. Як до Радянського Союзу Курт Гешке з дитячих літ відчував полохливу пошану, так до Сполучених Штатів ставився з прихованою недоброзичливістю. Пащекуваті й нахабні янкі прийшли до Німеччини не як завойовники, а насамперед як гендлярі, — це на них тримався весь чорний ринок. Перед ними запобігали, з ними робили великий чи малий ґешефт, але їх не боялися і не шанували. Навіть оті брудні війни в південно-східній Азії не злякали і не здивували ні Курта Гешке, ні його однолітків, бо Сполучені Штати і там насамперед робили свій бізнес, не гребуючи наймерзеннішими засобами. Ні, з американцями справи мати не варто. Але з ким же тоді починати переговори? З Радянським Союзом? Ще гірше! Надто чужа і незвична Куртові вся їхня система, надто багато наслухався віл нісенітниць про експансивність їхньої політики. То де ж ти, грошовий і пихатий володарю маріонеткової держави якогось із закутків Африки?! “Півцарства за коня!” — репетував якийсь там коронований в ту мить, коли ще можна було врятувати і корону, і ту частину тіла, на яку її надівають. Ось так зараз і Курт Гешке ладен закричати на: весь світ, що віддасть секрет чудесного легкоплавкого скла всього лише за сучасну лабораторію з К-генератором… та гарантію особистої безпеки. Але що ж — це буде тільки справжній “голос волаючого в пустелі”!
Він поглянув на годинник: пів на третю ночі. Ніколи досі не доводилося працювати так пізно, навіть перед екзаменами в студентські часи. І все ж треба провести ще хоч два—три досліди, бо невідомо, що там буде завтра.
Цього разу Курт вирішив поставити експеримент по-іншому — опромінювати не дрібний предмет, як це робилося допіру, а щось велике й масивне, аби спостерігати “резонанс-ефект”, так би мовити, в чистому вигляді.
З допомогою дистанційного маніпулятора він установив на тумбі генератора важелезну базальтову брилу. Відповідно до складеної таблиці заздалегідь настроїв регулятор на резонансну частоту, і тільки аж після цього ввімкнув струм у апаратуру.
Якщо попередній дослід був ефектний як видовище, то цей приголомшував своєю суттю. Щойно загув К-генератор, на поверхні базальтової брили виникла і почала дедалі більшати напівсферична заглибина. Термометр показував: мінерал лишається холоднісіньким, отже, нема й мови про його випаровування. Базальт просто “потопав сам у собі”: в зоні “резонанс-ефекту” відбувалося щось схоже на танення снігу під розжареним предметом, коли кожна сніжинка, танучи, перетворюється на краплинку води, яка просувається в глиб замету аж доти, доки замерзне знову.
Моторошно було дивитися, як заглибина, що спочатку була не більшою за шкаралупку лісового горіха, поступово ставала схожою на ополоник, а той виростав до розмірів казанка. Мінерал “всмоктувався сам у себе”; стінки отієї заглибини були вже принаймні з “подвійного базальту”, “надважкого базальту” — чи як там уже його й назвати.
Проте наступна частина експерименту вражала ще дужче. З допомогою дистанційних пристроїв керування Курт підвів до генератора свого “механічного помічника”, простяг його сухорляву довгу “руку” в резонансну зону. Далебі, сипонуло морозом по спині, коли “пальці” маніпулятора занурилися в монолітну брилу, немов у воду. А втім, по воді хоча б перебігли легенькі брижі, тут же — анічогісінько, ніби не базальт це, не реальне тверде тіло, а просторове зображення, виткане з світлових променів. Ілюзія “несправжності” явища була такою разючою, що Курт мимохіть похапцем вимкнув К-генератор.
І враз картина змінилася. “Пальці” маніпулятора прикипіли до брили намертво, аж стальна “рука” зігнулася від раптової зупинки. Тепер усе видавалося природним і обгрунтованим: хай хоч як там потрапили оті “пальці” в базальт, а витягти їх звідти вже не вдасться. Проте, тільки-но генератор загув знову, брила, як і хвилину тому, стала “безтілесною”.
Годі, треба ставити крапку. Дійовість відкриття доведена, і цим завершується перша частина досліджень. Зараз ніхто в світі не зможе передбачити, які грандіозні несподіванки принесуть подальші експерименти, але вони будуть обов’язково. Хіба коваль Томас Ньюкомен, конструюючи майже триста літ тому примітивний шахтний насос, міг збагнути, що своїм винаходом кладе початок ері парових машин? Так буде і з кварковим резонатором доктора Гешке. Але… але навряд чи автор доживе до дня торжества свого дітища!
Методично, неквапно Курт розібрав на найдрібніші деталі створений ціною напруженої праці антитермічний фільтр, загладив променями К-генератора “казанок” на поверхні базальтової брили та переплавив у суцільну масу досліджувані на “резонанс-ефект” мінерали. На пам’ять про відкриття він лишив тільки оту першу даймонситову пластинку з мухою всередині та кришталевий кубик з ув’язненою ромашкою. Все інше знищив, включно по свій “нелегальний” лабораторний журнал.
Курт закінчив свою нерадісну працю, аж коли вже зійшло сонце його останнього дня перебування на посаді шефа лабораторії надвогнетривів концерну “Пітсбург плейт гласс”. Так, краще піти самому передчасно, аніж зволікати доти, доки виженуть у шию. Можливість поекспериментувати на К-генераторі ще місяць чи там півтора не дасть нічого, крім небезпеки зрадити самого себе якоюсь необережністю.
