Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Дивний настрій був у Сергія Альошина після тієї вузької наради з приводу розкриття групи “Фенікс”. У ньому вже перетліли почуття обурення, гніву, бентежності, сорому, які вирували в його душі, коли з кожним новим наведеним епізодом вимальовувалися дедалі огидніші й брудніші подробиці діяльності мерзенних людців, для яких не було нічого святого. З нищівною глузливістю він думав зараз про Кет Джефсон з її жалюгідною мрією про мільйон доларів, — і гостро шпетив самого себе за легковажну довірливість, за нехтування обережними порадами професора Хмари; з невимовною огидою згадував про Геннадія Риндіна, який опустився до рівня холуя, став дрібним мерзотником-найманцем, здатним продати рідну матір, — і з тривогою розмірковував над тим, як сталося, що Наталка мала справу з таким. Та крізь усі оці міркування й роздуми в ньому пробивалася і наростала задерикувата злість: хай там що, а найкращою відповіддю всяким “Феніксам” буде створення тих вогнетривів, що їх вимагає сучасність.
Мабуть, щось схоже відчував і професор Хмара. Під час наради старий мовчав і, не дивлячись ні на кого, зосереджено вимальовував якісь візерунки в своєму блокноті, дорогою теж не промовив і слова, а коли підійшли до інституту, запитав Сергія іронічно, навіть неприязно:
— Ну, то коли ж ми зрушимо з мертвої точки, Сергію Михайловичу? “Казав пан — кожух дам, та його й слово тепле!” — чи не так?
— З “кожухами” справа погана, Романе Гнатовичу! — сказав Сергій з викликом. — Але дечим вас порадую незабаром.
— То чим же?
— Відкриттям світового значення! — посміхнувся Сергій.
— Люблю масштабність!.. Жарти жартами, проте треба братися за діло, Сергію Михайловичу. Я шаную вас, ви це знаєте. І все одно… — Хмара зробив паузу, глянув на нього гостро. — Скажу одверто: якщо ближчим часом ви не доб’єтесь хоч будь-яких успіхів, я шукатиму іншого завідувача лабораторії.
— Гаразд, — сухо відповів Сергій. — Буду теж одвертий: це треба зробити вже зараз.
Він розумів директора, та все ж на душі було неприємно. Коли б хоч найменше сподівання, що “резонанс-ефект” допоможе створити оті кляті “кожухи” — негайно запросив би Хмару до лабораторії, похвалився б першими успіхами свого відкриття. Нині ж такі відвідини тільки зашкодять: при всій своїй далекоглядності й мудрості професор сприйме ці дослідження як щось другорядне і навіть зайве. Отже, зараз треба забути про сон і відпочинок, якнайшвидше і якнайстаранніше дослідити відкрите явище, а тоді доповісти про все. Може, й справді очолити лабораторію надвогнетривів слід комусь іншому.
Коли Сергій зайшов до лабораторії, Вітя Марченко зрадів:
— Ну, Сергію Михайловичу, сьогодні вже будемо працювати, так? Слово честі, вже занудився!
— Попрацюємо, Вітю… — Сергій з посмішкою дивився на начищені до дзеркального блиску прилади та апарати, на захаращений книжками та конспектами лаборантський стіл. Хлопчина подобався йому дедалі більше. Хай йому ще бракує досвіду й знань, цього він набуде з часом. А те, що найнеобхідніше для вченого, — допитливість, кмітливість і працьовитість, — він має.
— Так от, Вітю: “Фенікс” згорів остаточно і не встане з попелу. Нам з тобою тепер ніхто не перешкоджатиме. Але й на допомогу сподіватися не випадає, бо саме нам з тобою доведеться прокладати стежку в невідоме. Розумієш?
— Розумію, Сергію Михайловичу! — хлопець був серйозний і урочистий. — Наказуйте, що робити. Якщо треба, то я й ночуватиму в лабораторії.
— Ночуватимеш ти, звісно, вдома, — засміявся Сергій, — а от затримуватися доведеться частенько. Отже, наказую: бери ось гроші, біжи в гастроном і купи нам чогось на вечерю.
— Буде зроблено! — відрапортував Вітя.
Того вечора похвалитися успіхами не можна було: спроба за спробою давали незмінно негативний результат. Ніяким чином не вдавалося “загнати” в кристамуліт ні платину, ні залізо, ні нікель, ні срібло, ні мідь. Скидалося на те, що для металів “резонанс-ефект” не існує. Отже, слід зробити висновок, що це явище залежить насамперед від структури атомних ядер.
Сергій заглибився в періодичну систему Менделєєва. Цікаво: кварковий резонанс спостерігався лише для вуглецю, кремнію та азоту, тобто для елементів середньої частини другого і третього періодів. А якщо так, можна сподіватися, що резонансними будуть і атоми фосфору, сірки та кисню. Але як експериментувати з ними? На перешкоді стане надзвичайно висока температура в зоні фокусування кваркових променів. Отже, треба спорудити якийсь протитепловий фільтр… і для цієї мети якнайкраще пасуватиме кристамуліт! Його теплопровідність металу, що перешкоджала виготовленню вогнестійких “кожухів”, зараз була найціннішою якістю майбутнього фільтра.
Мабуть, і Курт Гешке, і Сергій Альошин безмежно здивувалися б, дізнавшись, що вони вже віддавен ідуть паралельними шляхами, припускаючись майже однакових помилок і висуваючи майже однакові гіпотези. А дивуватися, власне, не було чого: закони природи незмінні для всіх політичних систем і формацій. Так, наприклад, критичну масу урану-235 для атомної бомби, — таємницю першорядної ваги! — майже одночасно визначили американські, німецькі та радянські вчені; так, скажімо, понадзвукові літаки, сконструйовані в різних країнах світу, незважаючи на безліч розбіжностей у деталях, мають однаковий силует та профіль крила, бо цю найдосконалішу форму визначають шляхом точних обчислень. Кінець кінцем і відкриття “резонанс-ефекту” Куртом Гешке та Сергієм Альошиним було випадковим тільки щодо імен. Коли б не ці два, знайшовся б хтось інший, який відкрив би нове явище хіба на кілька місяців чи років пізніше. Але ні в якому разі не раніше! Як перший штучний супутник Землі не можна було запустити до появи радіо, кібернетики, електрометалургії, так і “резонанс-ефект” ніхто не помітив би до створення кваркових генераторів.
Курт Гешке і Сергій Альошин ішли однаковими шляхами… але тільки до ідеї про антитермічний фільтр. На цьому Курт поставив крапку. Своє незграбне мідне “відро” він конструював самотужки, щоб тільки переконатися в правильності припущень і відкласти дослідження на невизначений термін, до “сприятливіших часів”. А Сергій, власне, тільки з цього й почав.
Йому не довелося переклепувати та припасовувати додаткову секцію охолодження. Досить було передати до інститутської майстерні сяк-так накреслений ескіз, як негайно ж поза всякою чергою, — бо лабораторія надвогнетривів скрізь мала “зелену вулицю”, — виготували насадку до К-генератора, та ще й з такою точністю, що тепер назовні не пробивався ні один промінчик світла. Ще добу забрав монтаж додаткового холодильного агрегату великої потужності. Надвечір третього дня все було готове для першої спроби.
— Ну, Вітю, пильнуй! — серйозно сказав Сергій, сідаючи до пульта керування генератором. — Цілком можливо, ти коли-небудь пишатимешся, що брав участь у цьому експерименті.
Він натиснув на кнопку. Аж чудно: все, все по-іншому — генератор гуде не басом, а баритоном, та ще й набагато голосніше; масно цмокають додаткові насоси; в прискореному темпі вібрує підлога. А найдивніше, що в лабораторії все так же неяскраво світяться електричні лампочки, і на піддослідний зразок у ванні можна дивитися неозброєним оком. Кристамулітове денце проти-теплового фільтра тільки ледь-ледь почервоніло.
На жаль, Сергієві не спало на думку взяти для першого досліду квітку, та й кришталю в нього напохваті не було. Під генератором лежала товста пластинка звичайного зеленкуватого скла, а на ній — вирізаний з дерева крихітний літачок.
Частота ще була далека від резонансної, навіть не вірилося, що ось-ось станеться несподіване, ніким досі не бачене. Віктор не стримав свого хвилювання:
— Сергію Михайловичу, нічого не виходить?
— Вийде! — Сергій обережно підкручував важілець регулятора. — Дивись: зараз твій літачок піде в піке!
Тільки ні, це було не піке, а легеньке, спокійне потопання! Спочатку в скло занурилося “шассі”, над яким так довго морочився Вітя, вирізаючи, потім — крила. А коли зник і високий вертикальний стабілізатор, хлопець схопився з місця і помчав до генератора.
