Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився для того, щоб швидко зиркнути в сторону Сколота. Він наче перевіряв, чи справляють його слова враження на старого вождя. Сколот мовчав, насупивши брови. І Дорбатай заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний вереск:
— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий невблаганний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!
Він ще раз змовк, його піднесені до неба руки тремтіли, мов знесилені. Напружена тиша обгорнула майдан. І в цій тиші з натовпу гостро пролунав чийсь збуджений, наче переляканий вигук:
— Віддай чужинців богам, о Сколоте! Віддай!
Той вигук був як сигнал, бо тепер з усіх боків почулися такі ж самі крики, що нагадували закляття:
— Віддай, віддай, о Сколоте! Боги гніваються! Віддай, віддай богам чужинців!
Вигуки ті то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв. Вони ніби забули про свою звичну пиху і галасували дужче за всіх інших, збуджуючи решту скіфів:
— Послухай Дорбатая, о Сколоте! Віддай, віддай чужинців грізним богам!
Рвучким рухом Сколот підвівся. Він стояв на підвищенні, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:
— От яке твоє замирення, Дорбатаю! Ти знову сієш розбрат в моєму народі! Ти не облишив своїх підступних звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене своїми скаженими вигуками й закляттям, бо я добре знаю їх справжню ціну. Слухайте мене, відважні мої воїни і мисливці, слухай мене, народе сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, цієї негідної людини. Слухайте…
Голос його раптом урвався. Сколот підніс руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав уривчасто й жадібно, він розривав рукою комір свого святкового вбрання.
Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим, верескливим голосом він зарепетував:
— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни і мисливці, дивися, народе! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв, як покарали ви колись відступників Анахарсіса і Скіла!..
Обличчя Сколота мертвотно зблідло. Зловісна синювата тінь укрила його. Він похитнувся, намагаючись ухопитися за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:
— Зачекайте… зараз… я… скажу…
Але його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:
— Боги карають відступника Сколота! Грізні боги скерували на нього свій страшний гнів!
Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед. Але ніхто не наважувався наблизитися до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.
Ще раз спробував заговорити Сколот — і знову не зміг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його підломилися, і старий вождь важко поточився і впав на землю. Кілька воїнів кинулися до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:
— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів божий упав і на вас! Не підходьте до покараного богами відступника!
Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, що стояв у загрозливій позі, наче саме він був нероздільним владарем життя й смерті на землі, то на Сколота, який нерухомо лежав на килимі. Золотий шолом старого вождя впав з його сивої голови. Руки розкинулися по землі, очі на посинілому обличчі закотилися угору. Руки безсило здригалися…
— Він умирає, умирає! — гарячково заговорила Ліда. — Що ж це буде, що буде, товариші? Невже ж не можна йому допомогти?..
Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Його не спинили 6 закляття і загрози старого віщуна, але він неспроможний був пробитися крізь суцільне кільце озброєних кинджалами підручних віщуна, які наче за командою вже оточили нерухомого Сколота. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені і зважені підступним віщуном і його прихильниками, що швидко сходилися біля підвищення н спинялися круг нього. Оточені озброєними скіфами були вже й чужинці, біля яких опинився й Варкан.
Звичайно, не можна було й думати про те, щоб чинити будь-який опір. А Сколот уже зовсім не рухався. Його тіло завмерло. Ось іще раз конвульсивно звелися груди, ще раз безпорадно сіпнулися руки. І все. Старий вождь помер.
— Що ж тепер буде, що буде, товариші? — розгублено повторила своє запитання Ліда. — Адже тепер ми опинилися цілком під владою Дорбатая…
— Чому вмер Сколот? — стиха промовив Дмитро Борисович. — Я не розумію цього…
— Дорбатай отруїв його, — так само тихо відповів Іван Семенович.
— Отруїв?.. Коли?.. Як?..
— Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби ненароком впустив його в чашу з оксюгалою.
— Так що?
— У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в оксюгалі. Сколот випив отруєну оксюгалу. І Гартак знав про це заздалегідь не гірше самого Дорбатая. Все це підготував до останнього жесту старий віщун і його табір. Та що казати, подивіться самі на них тепер!
Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак уже стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалось. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитися на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але сьогодні це виходило в нього ще гірше, ніж раніше. Він швидко переводив погляд з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов вбачаючи в ньому єдину надійну підтримку.
Старшини й знатні скіфи щільно оточили вже підвищення, не даючи простим скіфам можливості наблизитися до нього.
Артем люто дивився на Гартака; він нервово стискав кулаки, говорячи раз у раз:
— Негідник! Вбивця рідного батька! Мерзотник!
Мабуть, до Гартака долинули слова, які гарячково кидав Артем, бо він хутко зиркнув у бік юнака — і зразу по тому його очі знову сховалися, мов стрілою вколовши Артема. Непримиренна ненависть відчувалася в тому блискавичному погляді, ненависть людини, яка неспроможна поки що втілити її в дію, але не забуде про неї ніколи…
Дорбатай урочисто зійшов і собі на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий чудово грав свою складну головну роль в страшній грі. Він повернувся до натовпу скіфів і заговорив гучним, наче глибоко схвильованим голосом:
— Відважні сколоти, старшини, мисливці, воїні! Слухайте мене, я перекажу те, що почув щойно від богів. Слухайте, бо дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, вірні велінням богів сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь!
Шкутильгаючи і спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном — і перед обома лежав нерухомий труп отруєного ними Сколота. Старшини й знатні скіфи утворювали ніби щільну стіну між зляканими, збудженими скіфами, і Дорбатаєм, величним і грізним в його довгому червоному плащі, на якому в світлі факелів тьмяно виблискували золоті оздоби.
— Слухай, народе! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони відступників Анахарсіса й Скіла, так зараз обрушили свій гнів на відступника Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам, Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..
Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи охоче погоджувалися з віщуном: Сколот був уславленим воїном і хоробрим мисливцем! Вів заслуговує на те, щоб поховати його тіло врочисто, як і належить ховати вождів. О, старий віщун бездоганно склав і вивчив свою роль, він знав прекрасно, на яких струнах грати!..
