Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Я дістав з портфеля светра і надів поверх сорочки. Два підозрілі типи дивились на мене, перемовляючись у півголоса. Попереду, кварталів за два, щось відбувалося, чулися крики й одноманітні короткі повискування сирени. Промчав патрульний джип з солдатами у глибоких касках — мені здалося, що всі вони, а також водій добряче п’яні. Зі стіни косо звисав портрет опасистого лисого старигана, прострелений у двох місцях.
За весь час своїх мандрів з допомогою варіатора я не відчував якихось незручностей, все було гаразд. Мимоволі я схопився за кишеню, де лежала табличка, — вона була на місці. Цей мій жест, очевидно, злякав волоцюг: вони повернулись і почимчикували геть.
Три геліокоптери з’явилися над високими будинками, один з них випустив хмарку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті ж заклики до вірності йому й самопожертви, що й скрізь на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Все це не вельми подобалось мені. І все-таки шанси пошуку тут були досить високими, як казав Нестор. Я повинен був використати їх максимально, перш ніж оселитися в Анга.
Поки я стояв у нерішучості перед сяючим фасадом нічного клубу, дещо попсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулицю заповнив натовп, який висипав із ближнього провулка. Це був згусток, тромб, що закупорював вулицю метрів за сімдесят від мене. І в цей натовп ударили струменями брандспойти чи то піною, чи газом, я не міг розібрати. Крики, гуркіт танків, що з’явилися невідомо звідки, і, головне, — вибух газової міни неподалік від мене. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили гамселив у зачинені скляні двері.
З-за конторки біля входу хтось підвівся (то був швейцар), байдуже глянув на мене і знову зник.
— Чого ти там товчешся, недотепо? — гукнув мені на бігу хлопець у розірваній куртці. — Линяй чимдуж!
Пролунали постріли — звук, що нагадував відкупорювання пробки. Гумові кулі застрибали, наче м’ячики, по плитах панелі. У паніці я тупцював під дашком входу, гарячково намагаючись вийняти з кишені рятівну табличку, щоб набрати код будь-якої реальності, бо тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І саме в цю мить страшний удар у сонячне сплетіння майже переломив мене навпіл…
— …Друже, як ти? — з пітьми, підсвічене каганцем, на мене дивилося незнайоме обличчя.
Я поворухнувся — тіло було немічне. Тверде ліжко скрипнуло. З маленького віконечка лилося тьмяне місячне світло.
— Починає приходити до тями, — сказав чоловік з каганцем і відійшов від мене.
П’ятачок світла перемістився і освітив групу чоловіків за столом. Їх було шестеро, і всі вони, очевидно, з нетерпінням чекали продовження перерваної розмови.
— Так от, Чіпе, — мовив один із них з кучерявою борідкою, тут сказано, що питання треба вирішити найближчим часйм. — Він помахав над каганцем якимось папером. — А чим ми можемо відповісти на це? Чи маємо ми зв’язок, інформаційний центр, зброю? Можу доповісти комітетові — нічого цього у нас поки що немає.
— Усе є! — заперечив хтось.
— Потенційно, — почулося з кутка.
— Звичайно, втрачено багато часу. — Чоловік, котрий підходив до мене, забрав папір із рук бородатого. — Хунта значно випереджає нас. І агентура у неї досвідченіша. Видно, охранка цього лайна (далі він іменував диктатора саме так), починає потихеньку перебігати до них. Даремно дехто гадав, що досить його повалити — і ділу кінець, мовляв, революції ніхто більше не стоїть на заваді. Він запалив, схилившись над каганцем.
— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпена, карних злочинців, паразитів, погромників, які вичікують підходящого моменту, щоб дірватися до жирного кусня. Тепер стало ясно, що їх терор може бути страшнішим, ніж нинішній режим.
— Цей режим конає в агонії.
— Саме в цьому і складність становища. Саме тепер слід переорієнтувати мету руху і негайно починати боротьбу з головним ворогом — фашизмом, що активізувався. Це, товариші, питання самого нашого існування.
— Боротися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко, — обізвався високий чорнявий чоловік, який досі мовчав. — А мішок з лайном майже готовий передати їм трон.
— Ми можемо розраховувати лише на робітників і частину інтелігенції.
— Не тільки. Усім допік цей режим. Країна готова до революції.
— І до фашизму, — докинув високий.
— Ти, Ліно, песиміст. Та частина мерзоти, що зараз є в країні, буде легко придушена здоровими силами. Коли розмірковувати так, як ти, то багато наших завдань…
Я одвернувся до стіни. Неголосна бесіда змовників заколисувала мене, біль поволі стихав. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність з безчинствами й насиллям. Те, що вони підібрали мене під час розгону демонстрації, було лише актом інстинктивної людяності.
Коли я прокинувся, Ліно (він був господарем квартири) мив посуд у щербатій раковині біля дверей. На вулиці йшов дощ. Я сів на ліжку й огледів кімнату, шукаючи поглядом портфеля. Мені не терпілося якомога швидше вибратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.
— Ваші речі на полиці. А портфеля узяв Чіп, щоб перенести дещо. Він вам його поверне.
Чекова книжка в портфелі, у потайній кишені. Із сорока виділених мені реальностей, у більшої частини, був грошовий обіг, навіть в Анга, яку я облюбував. Втрачати чеки не хотілося. От так діла! Спочатку тебе рятують, потім ти стаєш довічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені. Може, плюнути на портфель? У Космі вже давно скасовано гроші… І ніщо не зв’язуватиме мене з прогнилим світом Імперії. Адже Нестор попереджав — це небезпечна реальність.
Врешті, табличка перехідника зі мною. Будь-якої миті я можу уникнути можливих неприємностей (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А оскільки мені доводиться чекати Чіпа, то чи не спробувати розшукати його самому?
— Де можна знайти Чіпа? — спитав я у Ліно.
— Ніде. — Ліно, очевидно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турку, біля заводів. У різних місцях. За ним стежать.
— Хто?
— Охранка. І жаби.
— ?
— Люди хунти. Хунта засікає наших активістів.
— Як же ми тоді з ним стрінемося? Мені час іти.
Ліно підійшов до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж здалося спершу. Вуса приховували свіжий рожевий шрам над губою. Він витер фартухом руки.
— Ну що ж. Я скажу вам, де Чіп. Та він і сам просив мене про це, але я проти такої довіри. Перший зустрічний… А може, ти, — він раптом зиркнув на мене з підозрою, — підісланий ними?
Я поклявся, чим міг, що я не з охранки і не з жаб. Навіть розповів йому про мету свого перебування тут. У двох словах. Мабуть, це переконало його, хоч від мого пояснення про численні реальності він відмахнувся, як від надокучливої мухи.
— Ви просто-напросто містик, зараз багато таких розплодилося, — сказав Ліно. — Ну й діла! Земля перевертається, а він у цьому кавардаку хоче відшукати свою бабу! Навіть не її саму, а хоча б схожу на неї!
Він наче потішався наді мною. Я вирвав у нього з рук свою табличку, яку демонстрував для більшої переконливості. У мене вдома нікому б і на думку не спало кепкувати з священного почуття, яких би форм воно не набувало.
— Ідіть у Меласі, на Фонтанну, там на куті є забігайлівка, її всі знають. Пройдете головним залом і кухнею на склад. Скажете — до Чіпа. Давайте!
— Дякую за притулок! — злегка вклонився я Ліно і за звичкою поліз до кишені, та тут же згадав…
Ліно зрозумів мій жест.
— Не треба. Якщо ви чимось зможете прислужитися революції — це окупить усе. Візьміть парасолю, надворі дощ.
Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов на вулицю. Сіра бруківка, залита водою, безлюдна. Поодинокі постаті стриміли у підворіттях будиночків, що скидалися на нетрі. Вітер шматував мокрі плакати. Тут були зовсім інші заклики; мабуть, в охранки не дійшли руки до цих місць.
Я швидко крокував мокрим тротуаром. Постаті у підворіттях вітали мене характерним жестом — піднятим угору стиснутим кулаком. Напівзабутий символ солідарності. Я збагнув: учора багато хто бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, ніс на своїх плечах Чіп та його товариші. Видно, Чіп був тут відомою особою. І тепер безробітні приймали мене за активіста. Я всміхнувся і відповів на їхнє привітання.
