Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Меласі виявився похмурим заводським районом. Тут було так само безлюдно, лише біля деяких воріт стояли пікети. Хоч я й мав парасольку, все ж добряче змок, поки дістався Фонтанної. Невдовзі побачив і забігайлівку — на ґанку, широкому, наче паперть, стояли молоді хлопці, начебто просто так собі, однак, поки я дійшов туди, три чи чотири велосипедисти під’їхали до ґанку і після короткої розмови продовжили свій шлях. “Зв’язкові”, — здогадався я.
Намагаючись триматись якомога невимушеніше, я вчинив так, як наказав мені Ліно; біля складу мене перепинив веснянкуватий чолов’яга і міцно потис руку. Всередині довгого складського барака було людно, за низьким стелажем, перетвореним у стіл, жваво сперечалися робітники у зелених спецівках.
— Це товариш від Чіпа, — відрекомендував мене веснянкуватий. Усі замовкли. Я пройшов до столу. Чіпа не було, видно, сталася помилка. Мій провідник не зрозумів мене (я ще погано володів діалектом) і вирішив, що я-повноважний представник Чіпа. Треба було пояснити, що це непорозуміння.
— Товариші, — (краще було користуватися їхньою формою звертання), — я потрапив до вас…
Шум, що здійнявся, як вихор заглушив мої слова. Наступної миті страшний удар буквально зірвав з барака легкий дах, і всередину увірвався вітер, що його здійняв завислий над складом вертоліт. З трьох люків днища викинули трапи, по них, наче макаки, спускалися натреновані хлопці в пістрявих куртках, з автоматами напоготові. Голос, підсилений радіорупором, проревів:
— Усім до стіни! Руки за голову! Не рухатись!
Веснянкуватий зблід.
— Жаби! — шепнув він мені, — Все пропало, вони випередили нас!
— Мовчати! Не перемовлятись! — гаркнув один.
Ми всі стояли обличчям до стіни. “Треба було забиратися звідси ще вранці, — подумав я із запізнілим каяттям. — Невідомо, що тепер буде”.
Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах стола. Вони перемовлялися впівголоса, швидко й по-діловому. Кілька інших обшукували тих, хто стояв біля стіни, — було чути специфічне поплескування по тілу. БІЛЯ протилежної стіни пролунав постріл, потім хтось упав. Затим — кілька різких ударів і крик:
— Виродки! Жаби! Усіх не візьмете! Ми вас, сучі діти…
Знову постріл. Я боявся ворухнутись. Про те, щоб дістати табло, не могло бути й мови.
Спритні руки, що обмацували мене, наткнулися на табличку й вийняли її. Я втратив голову від гніву й страху.
— Не зачіпай! Вона моя! — крикнув я і замахнувся на нальотчика.
Той ударив мене прикладом по руках.
— Стояти! Що ти собі дозволяєш?! До стіни! А це що за штукенція?
— Амулет! Поклади де взяв, скотино!
— Цей чоловік тут випадково, — озвався веснянкуватий. — Він ні до чого не причетний.
Веснянкуватий намагався вигородити мене. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдах-революціонерів, через яких попав у таку заворуху. Найкраще, звичайно, було мовчати: повинна ж хунта дотримуватись хоч якоїсь законності. Буде розслідування, і я постараюсь перехитрити їх. Пояснюючи будову таблички, увімкну варіатор…
Нас загнали у критий переповнений грузовик. Веснянкуватого не було, можливо, його увіпхнули в іншу машину. Мокрий одяг на нас парував. Мовчазних, прибитих людей везли кудись неспокійним містом. Постріли лунали то зовсім поруч, то десь далеко. Наш охоронець також дав автоматну чергу вздовж вулиці. Найгірше було мені. Я жахався, коли думав про порожню праву кишеню. Я звик до таблички, як до універсальної візи, як до власного транспортного засобу, врешті, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати її, знищити. Я ледь не закричав від люті. Несподівано хтось тицьнув мені в долоню скрученого папірця. Я потай прочитав записку. Нас везуть в Калаху. Біля переїзду через залізничну колію буде стовп. План переїзду — кілька нерівних ліній.
Тільки цього бракувало! Непорозуміння продовжувало діяти: я автоматично ставав вожаком. Ззаду легенько постукали по спині пальцями — квапили з розпорядженням. Чорт візьми, а може, це шанс?
Я мигцем озирнувся. Лише сторонньому могло здаватися, що це везуть на забій покірних, цілком зламаних дірдей, — м’язи їхні були напружені до краю, вони перебігали поглядами зверху вниз, на темний мокрий брезент над головою, на охорону біля заднього борту… Нальотчики не зв’язали нас, були певні, що така тіснява тримає краще, ніж кайдани.
— За сигналом — кидаємось від центру. Ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.
Я шепнув це на вухо своєму сусідові і одразу відчув, як слова ці моментально передалися із вуст в уста, спаяли усіх в єдиний злиток. Звідки у мене, ця авантюрна жилка? Може, від того, що мене ніколи не позбавляли свободи?
Ми здригалися від напруження. Ось уже і ліс, позначений на плані, гілки дерев час від часу черкали об брезент. Мить — і скрегіт гальм, тріск бортів… Тент, позбавлений опори, накрив людей. Автоматна черга, крики… Я упав на мокру землю, на мене — інші, величезний протектор беззвучно — очевидно, приглушений водій відпустив гальма — накочувався на мене. Я скочив на ноги. З лісу застрекотів автомат — це відстрілювались вцілілі конвоїри. Хлопці у зелених спецівках уже збивали замки з бортів переднього грузовика (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, — дорога була вільною. Позаду, в далекій перспективі просіки, на шосе з’явилися “джипи”. Розгублені люди дивилися на мене, дехто уже біг до лісу…
— В машину! — це був швидше істеричний крик, ніж наказ. — В оту машину, — вказав я на передню. — А цю — на переїзд і підпалити! Тим, кому не вистачить місця, — потай пробиратися в місто.
Веснянкуватий знову був поруч, він тицьнув мені щось важке — пістолет. Я командував, кричав, зриваючи голос, жестикулював, наче маріонетка. Дивна річ — усі мої накази виконувались негайно! “Джипи” зупинились, не доїжджаючи до нас: багаття з величезного грузовика було й справді страшним. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє — у лісі.
На третій день путчу Чіп викликав мене по портативній рації.
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… ні, двісті дванадцять.
— Жаби?
— Утримують квартал 8. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувалися з двох боків. На випадок чбго можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Порядок. Передавай своїм: у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр, Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, як тільки він закріпиться. А поки що можемо лише забрати поранених.
В його голосі відчувалася втома, та й сам я порядно втомився. З того часу, як ми зустрілися з ним після втечі, минула, здавалося, ціла епоха; увесь цей час тривали вуличні бої. Хунта не змогла знищити революцію одним ударом, але тільки тепер стало ясно, якою важкою буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, і барикади здригнулися. Я перекотився через бруствер і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене своє темне обличчя, клацнув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляного кафе на перехресті раптом упав, як підкошений, і за ним з’явилося сіре, вуглувате тіло танка. Один, два… І тут…
— Вітаю, дорогий мій підопічний!
Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього пронозу… Нестора! Це він, посміхаючись, простягав мені руку. А я? З пов’язкою на передпліччі, у порваній брудній одежі, зі зброєю в руках, з самого пекла бою — опинитися тут, у тій самій кімнатці при залі суду, зі шпилем, що виблискував за вікном. Нестор заходився від сміху.
— Це ж треба! Я, очевидно, визволив вас з Імперії в дуже підходящий момент, чи не так? Мабуть, не солодко там, натерпілися лиха? Але тепер усім вашим бідам — кінець.
Він узяв зі столу цупкий аркуш паперу в райдужних розводах і урочисто зачитав:
— “Анулюється прийняте судом рішення”… хм, так… від такого-то, позивач така-то… відповідач… а втім, усе це не варто повторювати, головне не це… Ага, ось: “за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, її шлюб з відповідачем”, — з вами тобто, — “може бути негайно поновлений, якщо цього захоче відповідач”.
