Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
У мерехтливому світлі факелів Артем побачив, як звився в повітрі мотуз, оповивши плечі й руки Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду… В Артема похололо серце: віщуни використали свою перевагу, вони відтіснили прихильників Варкана і розділили чужинців. Ліда й Іван Семенович лишилися самі.
— Іване Семеновичу! Лідо! — гукнув Артем, намагаючись пробитися до товаришів. Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Дехто з віщунів кинувся вже на Артема і схопив за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав його ногу. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг ухилитися від нього. Ще мить — і його обов’язково стягли б з коня…
— Діано! Діано! — закричав він.
В шаленому гаморі й вигуках Артем ледве розчув гарчання собаки, яка одразу кинулася йому на допомогу. Діана налітала то на одного, то на другого віщуна, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. І все-таки ніхто з віщунів не наважився вдарити її! Вони відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знову обступали чужинців. Артем помітив, як збентежено озирнувся Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув щось товаришам. Звівши свого коня на дибки, він врізався в натовп віщунів. Але не до Івана Семеновича, не до Ліди, а кудись убік, геть од них!
— Варкане! Куди ти? — закричав йому Артем.
Варкан озирнувся, хутко крутнув головою. Це могло означати тільки одне: “Геть звідси!”
— А товариші? Що буде з ними?
Варкан, наче нічого не чуючи, пробивався крізь натовп, не випускаючи з рук поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші одчайдушно відбивались од віщунів, які намагалися напасти на Артема й захопити його. Юнак остаточно розгубився. Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… Що ж робити йому?.. Адже ж він зараз безсилий допомогти друзям… і його теж можуть схопити, буде ще гірше… І знову в’юнкий зашморг звився над його головою. І таки впав би на юнака, звалив би його на землю, коли б не Варканів товариш, що схопив той зашморг і відкинув геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича: геолог здавлено кричав:
— Артеме… тікайте… негайно, це єдиний шанс… потім зможете щось… зробити для нас…
І все одно юнак не міг наважитися тікати. Товариші, його товариші в біді, в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда зв’язані, вони в руках віщунів, а він…
— Тікати… Артеме!.. Тікати… Наказую тікати!..
Це було уже рішуче розпорядження Івана Семеновича. Значить, так треба! Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось дико залементував. Та чи не все одно! Вперед! Кінь Артема всією вагою впав грудьми н копитами на найближчих віщунів.
— Е, хай їх! Вперед, вперед!..
Проте це легше було сказати, ніж зробити. Чиясь цупка рука знову схопила Артема за ногу. В блимаючому світлі факела він побачив, як звився над ним дротик. Брязнув метал об метал. Молодий скіфський воїн, що пробивався разом з Артемом, відбив своїм мечем дротик.
— Ой, спасибі! Вперед!
Кінь з місця взяв галопом. Ось уже віщуни лишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної постаті. Він міг тільки догадуватися, що то Варкан: адже постать попереду рухалася так само швидко, як і він. Ні, це навіть не одна постать, а дві, бо ж разом з Варканом мчить і Дмитро Борисович… як то він витримує цей скажений галоп?..
Так, попереду двоє. А позаду? Озирнувшись, Артем побачив позаду також дві постаті. Це Варканові приятелі? Вони потроху наздоганяють його. Ну й хай наздоганяють. А що там з Лідою і Іваном Семеновичем?..
Крізь кінський тупіт до Артема ще долинав розлючений голос Дорбатая, — його можна було б усюди впізнати, рипучий і водночас верескливий. А от і ще чиїсь вигуки… гавкання Діани… і наче знову голос Івана Семеновича — далекий, ледве чутний:
— Візьміть Діану… Артеме! Візьміть… Діану!..
Не спиняючи коня, Артем пронизливо свиснув. Ще раз, ще… Він знав, що Діана не може не послухатися, вона повинна негайно бігти до нього, як і до Івана Семеновича, коли посвище той. Але озиратися було просто недоцільно, бо темрява спустилася навколо нього, наче чорна ковдра, і можна було тільки дивуватися зіркості скіфських коней, які здатні були мчати галопом у цій пекельній темряві, не спотикаючись і не ламаючи собі й вершникові шиї…
Молоді скіфські воїни наздогнали юнака. Вони скакали вже поруч. Один з них, найближчий, простягнув руку і пригнув голову юнака до шиї коня. Що таке?..
І майже тієї ж самої миті над головою Артема з легким свистом пролетів дротик. Він просвистів — і впав у темряві десь попереду.
“Спасибі, друже”, — подумав Артем, зрозумівши, що сталося, й оцінивши вчинок супутника. Отже, не тільки скіфські коні бачать в нічному мороці…
Артем озирнувся: а може, на нього чекає якась загроза ззаду?.. Далеко-далеко позаду він побачив тьмяне світло багатьох факелів, яке зливалося в одну жовтувату розпливчасту пляму. І ще здалося юнакові, що звідти швидко мчить цілий загін вершників. Погоня? Чи, може, це тільки здається йому, — так само, як і те, що ось недалеко біжить, наздоганяє його Діана?..
Ні, це справді Діана — і справді погоня. Вже долинають до Артема і вигуки вершників.
Погоня!
Куди мчали коні Артема і його супутників, — він не знав. Та, зрештою, йому було байдуже. Найголовніше — втекти від погоні. Мабуть, це віщуни, яких послав Дорбатай навздогін утікачам.
Артем пригнувся до шиї свого доброго коня. Повітря свистіло у нього в вухах, било в обличчя. Кінь мчав щодуху. Супутники Артема скакали поруч, не відстаючи від нього і не випереджаючи його. Схиливши голову, він бачив недалеко від себе жовтуватий силует Діани. Вона наздогнала-таки його, вірна собака!
“А як почуває себе Дмитро Борисович? — з острахом подумав Артем. — Адже буде просто дивно, якщо він не звалиться на такому одчайдушному алюрі!”
Правда, поруч з археологом такий чудовий вершник, як Варкан. Він завжди допоможе. Одначе — де ж вони? Скільки Артем не вглядався в темряву, — розібрати не міг нічого… Чи не розійдуться вони з Варканом в різних напрямках?.. Але кінь Артема йшов упевнено, наче добре знав куди. Та й супутники юнака, мабуть, знали дорогу.
Ззаду долинули люті вигуки. Озирнувшись, молоді скіфи, як по команді, вдарили коней, прискорюючи їх біг. Те саме зробив і Артем, Тепер він розумів, що все залежить од швидкості коней. Безумовно, погоня була численна. І ясно, що віщуни, чи хто б там не був, не задумуючись, безжально вб’ють і Артема, і Дмитра Борисовича, і Варкана і його друзів.
“А що, коли кінь спіткнеться?” — спитав себе Артем. Але він ураз одігнав цю думку. Звісно, тоді кінець, втім, навіщо думати про таке?.. Небезпека — позаду, і саме про це треба думати зараз. Поки що, судячи з кінського тупотіння, віщуни не наздоганяли їх. Відстань між ними й утікачами нібито лишалася тією ж самою. Скільки ж людей женеться за ними?..
Артем озирнувся, але, певна річ, не побачив нічого в суцільній темряві. Глуха ніч сховала все в мороці. Було чути тільки безнастанне кінське тупотіння. Час од часу тупотіння стихало — і Артем радів, утішаючи себе думкою, що погоня відстає. Але через хвилину воно вже лунало знову і, здавалося, зовсім близько. Це, навпаки, створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня, майже зливаючись з ним в одне ціле.
— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — у такт галопові шепотіли його губи.
Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невеликий пагорок, копита коней зацокотіли по камінню. І знову степ, висока трава… Її не було видно, але вона безупинно стьобала, била Артема по колінах. Одна тільки думка непокоїла юнака: куди вони мчать? Адже в степу не знайти безпечного місця, де можна сховатись. А за степом — кам’яні гори, в яких теж не знайти схованки. Зрештою не можна ж весь час тікати й тікати, сподіваючись лише на те, що погоня відстане й загубить їхні сліди…
