Година Бика - Єфремов Іван (книги бесплатно без TXT) 📗
Увагу привернули шість нерухомих постатей, що потонули в глибоких сидіннях перед похилою, у формі трикутника, стіною, що блимала, мов чорне дзеркало. Сріблясто-лілове тьмяне світло перебігало змієподібними потоками по навскісних площинах стелі. Приміщення то занурювалось у сутінки, то спалахувало сліпучим вогнем, без тіней і напівтонів. Пульсація освітлення заважала розгледіти подробиці.
Усі шість постатей непорушно сиділи по-людськи, вдягнені у щось схоже на темні плащі із загостреними каптурами, які приховували обличчя таємничих істот.
Земляни не могли визначити розміри корабля. На екрані не з’являлося нічого, що було б бодай трохи знайоме космічному досвіду Великого Кільця.
Поодинокі спалахи світла, застиглі темні постаті, дивно надломлені й перехняблені кріплення корпусу — все діяло гнітюче. Незрозуміла сила ішла з глибин всесвіту. Очевидно, корабель наближався. Невпинно наростав вібруючий стогін, схожий на звук металу, що рветься. Цей звук, який то згасав, то відроджувався з новою силою від кожного світлового спалаху, примушував людину здригатися з незбагненною відразою.
Уся тремтячи — вона не змогла б передати, що відчуває в ці хвилини — Олла Дез притишила звуковий фон й увімкнула передавач «Темного Полум’я». За декілька секунд машини визначили ціль і скерували до неї промінь, який повторював відомий усій Галактиці поклик Великого Кільця.
Нічого не змінилося в передачі з невідомого зорельота. Так само миготіли сріблясті спалахи, так само нерухомо й похмуро сиділи постаті в темних каптурах.
Олла Дез підсилювала поклик на тій же хвилі, якою користувався чужий зореліт. Стовпчик синього вогню — покажчик потужності каскаду — піднявся до кінця трубки. Олла Дез відкрила звуковий канал й одразу зменшила його до мінімуму — цей скорботний стогін неможливо було слухати.
«Темне Полум’я» кликав, переходячи на різні коди. Протяжний звук помалу слабшав. Стало ясно, що чужий зореліт віддаляється, не звертаючи уваги на сигнали. Деякий час на екрані бовванів чотириреберний контур корабля, але й він розчинився в космічному мороці.
З веселим сюрчанням у ряду індексів головного локатора побіг лацюжок цифр.
— Курс 336-11 за північним лімбом Галактики, рівень четвертий, швидкість 0,88, — повідомив Дів Сімбел.
— Йде впоперек Галактики, приблизно від Волосся Вероніки, вище рівня головних згущень, — сказав Гріф Ріфт.
— Дивно, що рухається у звичному просторі. Його швидкість невелика. На весь шлях йому знадобиться понад сто тисяч земних років, — голосно відгукнувся з палацу володаря Вір Норін.
Від несподіванки Чойо Чагас і кілька присутніх сановників рвучко обернулись у його бік.
— А чи живі ті, що на кораблі? — Мента Кор запитала про те, що мучило всіх зорелітників.
— І зореліт ітиме невпинно? — запитав Чойо Чагас, звертаючись до Фай Родіс.
За неї відповіла Мента Кор:
— Поки не вичерпається запас енергії для автоматів, які виправляють курс, зореліт невразливий. Але й потому, в розрідженій зоні четвертого рівня, шанси на зустріч із скупченням матерії настільки незначні, що він промчить усю Галактику й летітиме ще не один мільйон років.
— Мільйон років, — повільно мовив Чойо Чагас і, спохопившись, насупився.
— Хіба заведено на Землі відповідати, коли не питають? — грізно промовив він, дивлячись тільки на Родіс. — Та ще в присутності старших?
— Заведено, — відказала Родіс. — Коли розмовляють декілька чоловік, відповідає той, хто раніше сформулював відповідь. Старшинство не береться до уваги. Я маю на увазі вік.
— А звання теж не береться до уваги?
— В обговоренні питання — ні.
— Анархісти! — буркнув Чойо Чагас, підводячись.
Родіс зробила знак, і Олла Дез вимкнула зв’язок. Затихло м’яке гудіння проекторів СДФ.
Завішана яскравими тканинами зала палацу набрала звичного вигляду, ніби й не було похмурого приводу корабля, що промайнув повз планету, посилаючи у простір незрозумілий стогін-поклик.
Землян приголомшила зустріч з міжзоряним мандрівником. Щось безвихідне, інфернальне було в миготінні світла поміж гостро перехрещених металевих площин безлюдної зали корабля.
Гнітюча туга заволоділа, очевидно, не лише землянами. Чойо Чагас, не говорячи ні слова, рушив до своїх покоїв не властивою йому втомленою ходою. Позаду нечутно йшли двоє «лілових», зневажливо озираючись на купку наближених, що супроводжували їх.
Фай Родіс даремно побоювалася, що її супутників затримають іще на декілька днів. Інженер Таель вручив Чеді, Евізі та Вір Норіну шматочки гнучкого пластику, вкриті позначками й запаяні в прозору плівку. Картки давали право з’являтися в усіх установах, зібраннях та інститутах міста Центру Мудрості. На превеликий подив землян, виявилось, що таким правом володіли лише деякі мешканці столиці. Більшість мали картки іншого роду, які обмежували їхніх власників у правах. Особа без картки вважалася поза законом. Її могли схопити й після дізнання або висилали до іншої області планети, де вимагалась фізична праця, або коли цієї потреби не було, прирікали на «легку смерть».
Таель провів трьох землян разом з їхнім СДФ за межі забороненої зони садів Цоам і, передавши провідникам, повернувся. Він знайшов Фай Родіс біля прозорої стіни ходу, до якого виходили двері спорожнілих кімнат. Без скафандра, в коротенькій широкій спідничці з корсажем, вона стала ближчою, домашньою.
Родіс вдивлялася в сад, де здригалися гілки дерев, що жадібно простягали їх до неба. Таель раптом подумав, наскільки милі його серцю рослини мають здаватися землянам чужими. І самітня Родіс у її легковажно юнацькому, за мірками Ян-Ях, вбранні Уявлялась йому полонянкою, засмученою і беззахисною.
Інженер забув про все. Довго стримуване почуття вихопилось назовні з несподіваною для нього самого силою. Він припав на коліно, уподібнюючись, сам того не усвідомлюючи, древнім лицарям Землі. Схопивши опущену руку Фай Родіс, він почав палко, голосно й квапливо освідчуватись у своєму коханні.
Родіс слухала його, не рухаючись і не дивуючись, ніби все, що казав тормансіанин, давно їй відоме.
Таель дивився в її очі, намагаючись прочитати чи бодай вгадати відповідь. Сяючі, як в усіх землян, казкові зелені очі жительки Землі під зовнішньою лагідністю приховували непохитну відвагу й пильність, стояли на сторожі її внутрішнього світу. І, розбиваючись об цю невидиму стіну, згасали мрії й слова кохання, які підняли інженера на один рівень з Фай Родіс. Таель похилив голову і вмовк, усе ще стоячи біля ніг Родіс у позі, яка вже здавалася йому безглуздою.
Фай Родіс стиснула його з’єднані долоні й легко підняла. Вона намагалася покласти руки на плечі Таелеві, проте він, знаючи їхню заспокійливу силу, відсахнувся, майже обурений. За відомим людським законом, однаковим для Землі й Торманса, чоловік, який благає про кохання, міг легше пережити відмову, аніж дружнє співчуття. Не жаль, ні, жалю до себе не відчув тормансіанин, і за це був удячний своїй обраниці, яка не відштовхнула його, бувши водночас такою недосяжно далекою.
— Пробачте мені, — з достоїнством промовив Таель, — замріявся, і мені здалося… словом, я забув, що у вас не може бути любові до нас, нижчих істот занедбаної планети.
— Може, Таель, — тихо відповіла Родіс.
Інженер до болю стиснув пальці закладених за спину рук. Знову, ламаючи волю і стискаючи груди, захопила його небезпечна сила земної жінки.
— Тоді… — пробурмотів він, знову підбадьорений.
— Погляньте очима Землі, Таель. Ви бачили наше життя. Знайдіть мені місце у вашому, бо кохання в нас лише у спільному шляху. Інакше це тільки фізична пристрасть, яка реалізується і минає, виконавши своє призначення. Спалахи її бувають нечасто, тому що вимагають такого піднесення почуттів і напруження сил, що для нерівного партнера являють смертельну небезпеку.
