У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.
Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей “доктор” наполіг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажучи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: президентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.
— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вважає, що телеграма до президента стане йому в пригоді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?
Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відповісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. Їй не вірилось, що Туо прибув із далекої планетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:
— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…
— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки одна людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільниками і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!
Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обернув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьому тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати і серце забилося частіше.
— Аніто… Аніто… Ви…
Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.
Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікувально. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:
— Чого це мама так поглядає?
— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнаємось!
Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав гороскоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.
— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газету. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: “Чудовий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися великих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах”. Ну, що, пустунко?
Аніта прихилилася до мами:
— Це правда: радощі були!
— От бачиш, кізко…
Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?
— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?
— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким сузір’ям народився?
— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хіба від неї можна щось утаїти?.. — Він, щоб знала мама, народився в сузір’ї Ліри…
— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?
— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…
Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.
— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!
— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носила йому книжки?
— Той самий. Чого мама так спохмурніла?
— Ну, він же хворий…
— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…
— От бачиш.
— Але хай мама не думає, що він божевільний, зовсім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоровий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…
— Це ще гірше, — зітхнула мама. Помовчала, а тоді знову взяла вечірку. — Який же взяти йому знак зодіаку?
— Може, червневий? У червні він з’явився над Сахарою.
— Нехай червень. Так… Знак Рака. Ось маєш: “Здійснення великих задумів натрапляє на великі перешкоди. Ризикована операція може закінчитись успішно. У сфері почуттів можна сподіватись на взаємність”.
Прочитавши гороскоп, мама звеселіла.
— Непогано! І головне, бачиш, як твій і його… збігаються?
Аніту й саму вразив дивовижний збіг.
— Ну, добре, добре, а то мама як візьме собі в голову… А який він вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись переді мною. Той грубіян дозволив собі нетактовність, так він як подивився на нього…
Слухаючи розповідь Аніти, мама весело сміялася, перепитувала, а в кінці сказала:
— Так їх і треба вчити хорошого тону!
Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:
— А що ж то воно за ризикована операція?
— Коли б же то знати… — зітхнула Аніта. — А може, цікавіше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?
— Може, й так, — похитала головою мама. — Дай боже, щоб усе було добре. — Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.
Аніта відчинила двері на балкон, кімнату виповнив притишений шум, а перед очима внизу, поміж темними стелами кипарисів, по всьому узгір’ю засяяли вогні. Голубуваті, золотаві, яскраві, бліді — все це розсипано так химерно, як зорі на небі. Моря вже не видно, за лінією набережної зяє чорне провалля, неначе тут край світу.
В просторому кабінеті з широкими вікнами, куди сержант впустив Туо, було двоє. Лисуватий чоловік у сірому костюмі сидів за письмовим столом і знічев’я крутив у пальцях щось схоже на чорну авторучку. Ліворуч від нього стояв Фраг, поштиво схиливши голову. Коли Туо підійшов до столу, лисуватий пильно подивився на нього, поклав авторучку і запросив сідати. Туо на мить здалося, що він уже десь бачив ці гострі очиці.
Фраг притишено спитав:
— Я не заважатиму розмові?
— Навпаки, я сподіваюсь, що ви допоможете нам.
Фраг кивнув головою і сів з лівого боку столу, навскіс проти Туо.
— Скажіть, це ви надіслали телеграму президентові республіки? — звернувся до Туо чоловік у сірому.
— Так, я.
— Мені доручено вислухати вас.
— Я хотів мати розмову з президентом.
Чоловік у сірому вибачливо усміхнувся, похитав лискучою ручкою між пальцями:
— Президент дуже заклопотаний державними справами, прийняти вас доручено мені.
Втрутився Фраг:
— Ви повинні усвідомити, Туо, чи як там вас, що президент не має фізичної можливості порозмовляти з усіма бажаючими. Він не зміг би цього зробити, навіть коли б жив тисячу років…
— Так, так, вік земної людини короткий… — замислено промовив Туо, але, наскільки мені відомо, я — перший космічний гість на вашій планеті, і президент міг би знайти хоч годину…
Фраг і чоловік у сірому перезирнулися. Фраг сказав йому:
— Ну от… я вас інформував… Бачите — він знову за своє.
— Вважайте нашу розмову попередньою, — звернувся до Туо чоловік у сірому. — Скажіть, про що б ви хотіли говорити з президентом?
— Найперше, звичайно, я хотів би відрекомендуватися, розповісти про свою мандрівку, попросити, щоб припинили переслідувати мене і дали можливість поїхати до Організації Об’єднаних Націй, з трибуни якої я міг би звернутися до людей Землі.
— Мене інформували, що вас лікують, а ви кажете про якесь переслідування.
— Після катастрофи я цілком одужав, — твердо сказав Туо. — На якій підставі мене ув’язнили, так, саме ув’язнили в психіатричній лікарні? Ще раз вам заявляю: і фізично, і психічно я здоровий. І ви, докторе Фраг, будете покараний за свої насильницькі дії…
