Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
— Майте на увазі, вам також треба буде погодитися, якщо вони звернуться до вас… ну, кивнути головою чи що…
Саме в цей момент перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. З улесливим поклоном він шанобливо звернувся до дівчини, показуючи на Гартака, розводячи руками, немов хотів висловити своє співчуття. Що лишалося робити Ліді? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого до кінця, намагаючись бути спокійною, а потім схвально кивнула головою. Гартак засміявся. І тоді дівчині стало все ясно: своїм схвальним кивком вона дала згоду стати дружиною цього огидного чоловіка! Інакше — чого б він так відразу зрадів і швидко заговорив знову з Дорбатаєм?..
Ліда безсило схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Розсудливі слова Івана Семеновича допомогли їй опанувати себе:
— Лідо, не хвилюйтесь! Від нашої умовної згоди до її фактичного виконання — велика відстань.
— Та чи ж усвідомлюєте ви, Іване Семеновичу, про що тут іде мова? На що я даю згоду? — майже з одчаєм скрикнула Ліда.
— Усвідомлюю і розумію. Не хвилюйтесь. Нічого не трапиться і не може поки що трапитися. Всім цим ми тільки виграємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.
— А коли він, цей Гартак, просто звідси забере мене до своєї кибитки? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..
Ліда мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше переконливості, бадьорості:
— Все це робиться не так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І його весілля має бути урочисте. І для цього треба немало часу. Та й Артем з Дмитром Борисовичем і Варканом не сидітимуть без діла…
Так, Ліда розуміла й сама, що вибору нема. Проте вона не могла подолати в собі почуття огиди. Іван Семенович говорить дуже переконливо, це так. Але хіба ж може хто знати, що вигадають Дорбатай та Гартак? Ах, і навіщо цей проклятий Гартак зацікавився нею! Та невже ж вони ще звертатимуться до неї, невже ж вона змушена буде ще відповідати, погоджуватися? Ні, в неї більше не вистачить сили, не вистачить!..
На щастя, перекладач, виконуючи дальший наказ Дорбатая, вже не говорив довгих промов. Він виразно запросив обох полонених вийти з намету. І це було дуже слушно, бо Ліда не могла вже навіть терпіти присутності Гартака, який до того ще й кидав на неї виразні погляди, наче був певен її прихильності.
Вони вийшли з намету. Яке щастя не бачити остогидлих облич двох убивць, які, отруївши старого Сколота, одразу взялися за свої дальші оборудки!
Чорнявий перекладач супроводжував Ліду й Івана Семеновича, лишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він раз у раз звертався до полонених, гадаючи, що вони розуміють його. І справді, дещо вони розуміли — хоча б| з його красномовних жестів. Їх можна було б перекласти приблизно так:
“Тікати не можна, бо ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді вб’ють!”
Втім, куди і як могли вони втекти?..
Така ж велика озброєна охорона була поставлена і круг кибитки, куди привели чужинців. Добре ще, що та охорона лишалася зовні, а до самого намету ніхто не зайшов, крім двох віщунів, які вказали Ліді й Івану Семеновичу на килим і розв’язали їм руки. Нарешті!
Розминаючись з помітною насолодою, геолог сказав:
— Бачите, Лідо, це вже перші наслідки того, що ми погодилися на невідомі нам пропозиції Дорбатая…
— Хіба ж невідомі? Хіба ж ми не знаємо, про що йшла мова? — безнадійно сумно відповіла дівчина.
— Не перебільшуйте, Лідо. Відносно того, про що ви говорите, ми можемо поки що тільки догадуватися. Згодом усе буде ясніше. А тим часом — хіба не краще нам стало? Адже з розв’язаними руками навіть і думати якось краще, чи не так?
Засмучена дівчина тільки схилила голову: вона не знаходила в собі сили, щоб підтримувати розмову…
— А ось і дальші наслідки, — повеселішав геолог. — Бачите, це вже докази того, що наші хазяї турбуються про побут своїх в’язнів! Давайте вечеряти, Лідо, — запросив Іван Семенович, показуючи на блюда й глеки, що їх принесли й поставили на килим віщуни.
До ранку полонених ніхто не турбував, навіть не заходив до намету. Тільки голоси вартових, що долинали зрідка знадвору, нагадували, що Ліда й Іван Семенович перебувають під пильним наглядом. Так, Дорбатай цього разу вирішив якнайпильніше оберігати небезпечних чужинців.
А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби й не було вечора ніяких страхів, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні, буденні речі:
— Слухайте мене уважно, Лідо. Насамперед нам з вами треба поводитись, я б сказав, цілком невимушено. От нічого не трапилося, та й усе. По суті, так воно й є. Нас з вами непогано годують, наче в будинку відпочинку, піклуються про нас. Ми наче гості Дорбатая.
Ліда з докором подивилася на геолога:
— Навіщо ви жартуєте, Іване Семеновичу? Тільки щоб мене заспокоїти? Але ж я не дитина і все розумію. Я погодилася робити так, як ви вважаєте за потрібне. Отож не треба мене заспокоювати…
Іван Семенович усміхнувся.
— Ну, гаразд, гаразд. Розмовлятимемо як дорослі. Наше з вами тепер гасло — терпіння і обережність, Лідо. Нічим не дратувати Дорбатая і Гартака, бо ми в їхній владі. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися, цілком згодилися…
— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака? — обурено вигукнула дівчина.
— Так, на словах навіть і на це, — спокійно відповів Іван Семенович. — Адже ми домовилися з вами, що говоритимемо як дорослі? Зрозумійте, люба моя, що зараз це єдиний наш вихід. Поки що ми з вами безпорадні. Поки що… втім, ненадовго, запевняю вас. Найближчим часом ми матимемо звістку від Артема й. Дмитра Борисовича. А в нашого спільного друга Артема і його побратима Варкана, ви ж знаєте, не така вдача, щоб сидіти склавши руки. Ну ж бо, не сумуйте, все йде не так уже й погано, скоріше, навпаки, досить добре! Могло бути значно гірше…
Вдень полонених повели на урочисту відправу. Вона за звичаєм відбувалася біля тієї самої священної купи хмизу, де Артем свого часу переміг Дорбатая. Тепер старий віщун святкував свою велику перемогу! І ніхто не міг би відмовити йому в розумі, в умінні використати для своїх потреб усі можливості.
Дорбатай переміг Сколота, підступно отруїв його, навіть проголосив відступником. Тепер Сколот уже не міг зашкодити широким планам віщуна; навпаки, його мертве тіло могло тепер послужити йому.
На честь померлого Сколота відбулась урочиста відправа. Дорбатай зовсім не збирався позбавити старого вождя тієї шани, на яку той мав право, як вождь племені. Навіть більше того; урочиста церемонія мала довести скіфам, що Дорбатай відчуває велику братерську любов до померлого брата. Ця любов примушує, мовляв, старого віщуна поховати Сколота, незважаючи на наглу смерть, за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота, — хай, така була їх свята воля! Але він був великим вождем. І тому мав право на всі пишні церемонії, які до того ж привернуть до себе увагу скіфів, примусять їх забути про ворожнечу, яка існувала між братами. Адже похорони провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з грізними богами, благаючи в них простити провину свого брата. Дорбатай керуватиме всіма пишними обрядами — і все це повинно збільшити його вплив, його силу!
Не гаючи часу, Дорбатай вів далі свою складну й добре обмірковану гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви, як того вимагали священні звичаї. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову у нього на грудях, затулила вуха і лише час од часу нервово здригалася.
Ця жорстока церемонія справила на дівчину важке, гнітюче враження. Принаймні з годину після повернення з степу вона лежала в кибитці майже непритомна, не відповідаючи на запитання Івана Семеновича, наче нічого не чула й не бачила. Після кількох невдалих спроб вплинути на знервовану дівчину Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував більше втішати її. І це було на краще. Поступово дівчина опанувала себе.
