Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
— Живий? — прошепотіла мені на вухо Алена.
— Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є… — відповів я ледве чутно.
Але в печері знову запала могильна тиша.
Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з’ясувати що впало мені до ніг. То був уламок каменя, який при ударі об підлогу печери розбився на шматки…
Пробачте, що в цих місцях мій репортажний фільм має прогалини, — було темно…
— Відірвався шматок скелі. Ми відбулись щасливо! — сказав я і знову засвітив прожектор.
— Звідки міг випасти камінь, якщо стіни й склепіння над нами гладенькі й зовсім не пошкоджені? — здивувалась Алена.
— Тут щось не гаразд, — притишив я голос. — Будь коло мене, мені тут не подобається. Повернімось.
Не пройшли ми й десяти кроків до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камінь.
Ми блискавично обернулись.
Над картиною, під стелею печери, ми побачили правильний круглий отвір, якого хвилину тому не було, а в ньому — крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Засліплений світлом прожектора, він затулив долонею очі і відступив на крок до таємничого ходу.
Алена від несподіванки скрикнула.
В ту ж мить з’явився ще один квартянин, схопив свого товариша і потягнув його в глиб скелі. Круглий отвір лишився відчиненим.
Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дійсність, чи галюцинація. Отвір у стіні, однак, був беззаперечним доказом: підземний лабіринт населений квартянами, які вміють виготовляти собі одяг.
— Чому нас отой квартянин бомбардував камінням? — засмутилась Алена. — Адже ми йому нічого лихого не заподіяли…
— Пізніше я його запитаю! — пожартував я. — Повернімось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.
Можете уявити собі наші почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побігли вздовж підземної річки до крижаної завіси. Але там сухопутна дорога кінчалася.
Як же ми потрапимо назад до літака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човні?
Я кинувся в річку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.
Ми опинились у пастці.
Що ж тепер робити? Як урятуватись?
Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тільки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижаній печері холодно, а в печері з настінною картиною — небезпечно.
Збігали години, а нам все ще нічого не спадало на думку. Нарешті ми все-таки вирішили лишитись у печері з картиною. Домовились спати по черзі.
Перші два дні минули спокійно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.
Третій день приніс з собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на варті.
Крізь сон я раптом відчув, що мене хтось схопив під руки й поніс. Перш ніж я усвідомив, що трапилось, я вже був у круглому отворі, а поруч мене — двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але інтелігентними обличчями.
— Де Алена? Пустіть мене!.. Алено! — закричав я в розпачі, наче вони могли мене зрозуміти.
Квартяни не звертали уваги на мої протести і в абсолютній темряві тягли мене в глиб скелі. Я зрозумів, що опиратись марно.
Здавалось, тунель не мав ні кінця ні краю. Серце моє стискалося від страху за Алену, і з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебі, не було ніякої радості плентатись з такими милими компаньйонами у невідомість.
Нарешті перед нами з’явився миготливо освітлений отвір, який все збільшувався, аж поки перетворився на ворота підземного храму.
Я був просто приголомшений, красою залу в надрах скелі. Прикрашену картинами стелю підтримували чудесно вирізьблені стовпи, або, скоріше, скульптурні групи фантастичних істот.
Бокові стіни храму утворювали рельєфи, розмальовані різними відтінками коричневого, жовтого й блакитного кольорів. Посередині стояли колом кам’яні брили з химерним орнаментом. В центрі кола палахкотіло блакитне полум’я, що виходило з отвору у підлозі.
Неприємні поводарі, не сказавши ні слова, посадили мене на підлогу біля підніжжя стовпа. Зі мною лишався один, а другий кудись зник.
Я напружено міркував, як мені бути, але нічого путнього придумати не міг. Через кілька хвилин повернувся мій провідник, а з ним ще кілька квартян.
Мене підвели з землі і посадили на сидіння в колі, спиною до полум’я.
Один з квартян з цікавістю поглядав на кінокамеру й прожектор у мене на грудях. Він зробив рух, ніби хотів їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано відступив.
Стоячи півколом переді мною, інші також позирали на мене з цікавістю. Вони по черзі відкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нічого. Мабуть, якщо вони й справді розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.
Квартяни мали цілком миролюбний вигляд, і це мене трошки заспокоїло.
— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете мені допомогти? — запитав я голосно.
Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп’ялись у моє обличчя.
Я не міг стримати посмішку:
“А, людська мова вас вражає, — подумав я, — то що ж ви скажете про спів? “Серце красуні схильне до зради…” — заспівав я арію з “Ріголетто”.
Вплив був не набагато більшим, аніж до того.
Я розлючено крикнув:
— Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м’яко, проте досить-таки міцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.
Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.
Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що лежу на чомусь м’якому в абсолютній темряві.
“Мабуть, усе це мені тільки приснилось!” — промайнула в мене думка.
Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.
Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам’яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.
В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.
Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?
З годину я вагався, поки нарешті зважився.
“Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…”
Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м’якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.
“Нічого не вдієш, рискну!” — подумав я і помалу з’їв увесь плід. Він був смачний.
Без роздумів я взявся за другий…
Незабаром до мене повернулась сила й здатність мислити.
“Очевидно, квартяни кинули мене до в’язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…”
Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.
Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.
Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам’яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з’їла кілька солодких плодів.
— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.
Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.
— Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — догадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.
Нарешті ми потрапили до широкого коридора, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринта, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам’яного храму.
