Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
— Повернімось, — прошепотів я. Алена не погодилась:
— До в’язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.
Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.
Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.
Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.
На проекційному полотні з’явився великий, розкішний рельєф.
— Наша “Стріла”! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три фігури… Хто ж це може бути?
— Потерпіть, зараз ітиме крупний план.
— Навратіл…
— Фратєв…
— Молодінова… — пролунало майже в один голос.
— Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також впізнали вас з першого погляду.
На наступному знімку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвір’ї селища було зображено багато фігур у скафандрах.
— Це надзвичайно! — захоплювався Фратєв. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!
— Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак Що означають оті величезні спіралі на півкулі?
Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу “Нової Волги”. Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.
— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навра-тіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам’яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…
— Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж ступені розвитку, як і ми.
— Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати “Промінь”, і ми незабаром скажемо Кварті “прощай”, — бурхливо виявляв свою радість Фратєв. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?
Навратіл знизав плечима:
— Не знаю. “Дочекайся часу, як гусак квасу!” — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємось про все. А Кварту дослідимо ще раз, грунтовніше.
Северсон продовжував свою розповідь:
— Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що висікали новий рельєф.
Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.
Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.
На нашу радість, через кілька поворотів блимнуло світло в печері, і незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у підземний лабіринт. З трьох боків він був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерів.
Ми пролізли через вузьку щілину в загорожі і зітхнули з полегкістю.
Ми були вільні. На небі сяяли всі три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкі хвилини перебування у темному підземеллі.
За нами — прямовисна стіна, перед нами — праліс.
Ми вирішили піти уздовж стіни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної ріки якнайшвидше.
Правда, шлях понад стіною теж був нелегкий, та все ж після двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Верна з гігантськими ліліями.
Недалеко від лілій на хвилях спокійно гойдалась наша “Стріла”. А біля берега в гирлі Червоної ріки у вирі кружляв наш човен. Мабуть, там, у печері, я його просто погано прив’язав…
Розділ XIX
ЗАГАДКОВІ БУДОВИ
Доктор Заяц прибіг додому засапаний:
— Отже, любі мої, полетите разом зі мною! — радісно вигукнув він з дверей. — Мати працюватиме на атомній електростанції, Юрко буде помічником в кабіні управління. А я — призначений командиром “Електрона”…
Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчі можна було прочитати цілу гаму почуттів: і гордість за чоловіка, і радість з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедиції, що вирушить в далекі зоряні світи, і деякий неспокій, і жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тільки почуттям невимовної радості, відповів басом:
— Дякую, тату!
Ні, це вже не той хлопчина з солом’яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Після закінчення одинадцятирічки він вступив до вищої астро-навігаційної школи, щоб стати пілотом міжпланетного корабля. І ось його мрії здійснились, — здійснились швидше, ніж він сподівався.
Коли Юрко слідом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Місяць, він уже добре знав усе з книжок і розповідей. Здавалось, його вже ніщо не може здивувати. І все ж перший політ у міжпланетний простір був для нього суцільним хвилюванням.
Його приголомшив вигляд Землі, яка все віддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий імлою глобус, що вільно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.
Однак найсильніше враження справив на нього місячний пейзаж та майже двокілометрові зорельоти, які велично зводились над аеродромом в кратері Тіхо. Юрко знав до дрібниць будову та функції всіх апаратів зоряних кораблів, та все ж, коли став віч-на-віч з творінням людського розуму, йому зробилось навіть якось моторошно.
Обидва велетні стартували одночасно. Місячний пейзаж під ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрібними кратерами на її поверхні.
По кількох годинах польоту кораблі наблизились один до одного і з’єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосередній контакт екіпажів.
Земля і Місяць зникли у зоряному небі.
Сонце перетворилось на яскраву зорю.
— Скільки разів казав я тобі, а ти все не хотів вірити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гарді на небо, в якому плив вертоліт. — Вони помітили нас тоді випадково, а тепер прилетіли спеціально. Втікаймо та сховаємось глибше в джунглі.
Краус не міг відірвати погляду від вертольота:
— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Мені цікаво, що вони робитимуть у Селищі Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що і з Грубером?.. — Краус здригнувся.
— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навіть не поховали його…
— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер ніхто й калачем не заманить. А втім, невидимі, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?
Вертоліт повільно спускався, аж поки нарешті приземлився. На подвір’я загадкового селища вийшли Нав-ратіл, Ватсон і Мадараш. Северсона з Аленою було видно крізь вікна машини.
Затамувавши подих, стежили за своїми колишніми колегами двоє втікачів. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тільки видно було, що вчені біля вертольота про щось радяться. І це було справді так.
— Мабуть, вони нас бояться і стежать за нами із схованок, — припустив Навратіл.
— Квартяни харчуються плодами, як і ми! — сказав Ватсон, піднімаючи з землі довгастий, схожий на банан плід. — Але де ж вони самі?
— Перш ніж хтось з’явиться, давайте оглянемо оту споруду з спіральними конструкціями, — запропонував Мадараш. — Ніяк не можу зрозуміти її призначення.
Вчені поволі наблизились до загадкової будови.
