Паразити свідомості - Вілсон Колін (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

Протягом перших місяців усе йшло так добре, що ми сповнилися оптимізму. Коли мені було двадцять з чимось років і я вивчав археологію під керівництвом Чарлза Маєрза, я відчував такий захват, таку життєву снагу, ніби щойно почав жити. Але все те було ніщо порівняно з життєвою снагою, яку я повсякчас відчував тепер. Стало цілком очевидно, що в повсякденне життя людини закралася якась суттєва помилка. Так жити далі — однаково що наповнювати водою ванну, в якої немає затички, або їхати на автомобілі з увімкнутими гальмами. Те, що мало б зміцнювати життєву снагу, щезає з кожною хвилиною. Як тільки ми це зрозуміємо, проблема відразу зникає. Свідомість переповнюється відчуттям життєздатності, і ми стаємо спроможні керувати собою. Замість того, щоб здаватися на милість настроїв та почуттів, ми керуємо ними так само легко, як рухами своїх рук. Наслідки важко описати для тих. з ким ніколи такого не бувало. Адже люди так звикають до того, що "трапляється" з ними. Вони застуджуються, вони страждають від депресії; вони хапаються за якусь справу, а потім кидають її, вони нудьгують… Але тільки-но людина звертає свою увагу всередину своєї свідомості, всі ці речі перестають траплятися з нею, бо вона починає керувати ними.

Я й досі пам'ятаю винятковий випадок, що стався зі мною в ті дні. О третій годині дня я сидів у бібліотеці Англо-Індійської уранової компанії, читав нову статтю з лінгвістичної психології й думав, чи можна авторові статті довірити нашу таємницю. Деякі його посилання на Гайдеггера , засновника цієї школи, дуже схвилювали мене, бо я відразу помітив помилку, що вкралася в основу його філософії, і побачив, які далекосяжні перспективи відкрилися б, якби ту помилку виправити. Я почав робити стенографічні записи. У цю мить повз моє вухо зловісно продзижчав комар; через кілька хвилин ще раз. Моя свідомість була й далі зайнята Гайдеггером. Я відірвав очі від паперів, глянув угору на комара, і мені захотілося, щоб він полетів до вікна. У цей час я виразно відчув, що моя свідомість зіштовхується з комаром. Той раптово змінив напрям свого руху і продзижчав через усю кімнату до зачиненого вікна. Моя свідомість, міцно вчепившись у комаху, спрямовувала її через кімнату до вентиляційного отвору у відчиненому вікні й далі надвір.

Це мене так вразило, що я довго дивився йому вслід, широко розплющивши очі, і не міг зійти з дива. Я б не здивувався дужче навіть тоді, коли б у мене виросли крила і коли б я, розправивши їх, полетів.

Чи не помилився я, вирішивши, що моя свідомість спрямувала політ комахи?

Пригадую ще таке. Біля моєї умивальної кімнати завжди літало багато ос і бджіл, бо під вікном цвіли півонії. Я пройшовся по умивальній кімнаті й помітив, що в матову шибку вікна б'ється оса. Я сперся спиною на двері і зосередився на ній. Нічого не сталося. Всі мої зусилля були даремні — відчуття було таке, ніби я щось роблю неправильно, ніби я силкуюся зайти в замкнені двері. Я знову переключив свою свідомість на Гайдеггера, відчув приплив захвату, проникливості, і моя свідомість раптом ввімкнулася в механізм. Я був у контакті з осою так, ніби тримав її в своїй руці. Я хотів, щоб вона перетнула кімнату. Ой ні, "хотів" це не те слово. Ми ж не "хочемо" стискати й розпрямляти пальці — ми просто робимо це. У такий самий спосіб я притягнув осу через усю кімнату до себе. Тоді перед тим, як вона мала торкнутися мене, я повернув її назад до вікна, а потім вивів надвір. Це було так неймовірно, що я мало не розплакався, мало не розреготався. А найкумедніше було те, що я відчував сердитий подив оси з того, що її змусили діяти проти волі.

До кімнати влетіла інша оса, а може, та сама, хтозна. Я схопив і її. Цього разу я відчув, що дуже втомлений. Моя свідомість не звикла до такого, і тому захват був нечіпкий. Я підійшов до вікна і визирнув надвір. Величезний джміль сидів на квітці півонії, висмоктуючи з неї нектар. Я спрямував на джмеля свою свідомість, щоб ухопити його і відтягнути од квітки. Джміль опирався, і я відчував цей опір так само, як відчуваєш натягання повідка собаки, ведучи його на прогулянку. Я напружив свої зусилля, і джміль сердито відірвався од квітки. Я раптом відчув себе психічно виснаженим і відпустив його. Однак я не зробив того, що по-дурному зробив би в минулі дні — я не дозволив утомі нагнати на мене депресію. Я просто розслабив свою свідомість, заспокоїв її і повернув свої думки на інше. Через десять хвилин, сидячи в бібліотеці, я знову відчув себе бадьорим.

Тепер мене цікавило, чи зможу я вплинути цією самою психічною енергією на неживу матерію. Я зосередив свою увагу на забарвленому губною помадою сигаретному недопалку, якого хтось залишив у попільничці на сусідньому столику, і спробував зрушити його з місця. Недопалок поворухнувся на попільничці, але мені довелося докласти куди більше зусиль, ніж у випадку з джмелем. І ще одне здивувало мене. Я раптом відчув сильний статевий потяг у крижах тоді, коли моя свідомість торкнулася недопалка. Я відсахнувся від нього, відтак знову торкнувся його — і знову напад статевого потягу. Пізніше я довідався, що сигаретний недопалок належав секретарці одного з директорів, жінці з повними губами й темним волоссям, яка носила величезні окуляри в роговій оправі. Вона мала близько тридцяти п'яти років, була неодружена, досить нервова, не вродлива, але й не бридка. Спочатку я подумав, що статевий потяг ішов від мене і був нормальною чоловічою реакцією на статевий стимул, який викликала забарвлена помадою сигарета. Але наступного разу, коли вона сіла неподалік від мене в бібліотеці, я спрямував свою свідомість на неї, обережно торкнувся її, і враз тваринна статева пристрасть, що йшла від неї, пронизала мене, як електричний струм. Річ не в тому, що її думки були зайняті сексом (вона в цей час була зосереджена над книгою зі статистики) або що вона відчувала потяг до якоїсь конкретної особи. Просто в ній буяла могутня статева напруга, і вона вважала, що це цілком нормально.

Я дізнався ще дещо про неї. Коли моя свідомість покинула її, вона глянула на мене майже з викликом. Я читав далі й удавав, що зайнятий тільки своїми справами. Через якийсь час її зацікавленість мною зникла, і вона знову заглибилася в свою статистику. Але це був доказ, що вона відчувала моє "психічне зондування". Чоловіки, з якими я проробляв такі досліди, навіть не здогадувались про них. Виходило, що в жінки, особливо сексуально невдоволеної, проявлялась анормальна чутливість до таких речей.