Паразити свідомості - Вілсон Колін (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Про все це я довідався пізніше. А в той момент я лише спробував зрушити з місця недопалок сигарети і переконався, що це, хоч і можливо, але дуже важко. Річ у тім, що недопалок неживий. Легше змусити живий об'єкт робити те, що ви хочете, бо можна використати його енергію і не треба переборювати інерцію.
Пізніше, пополудні, захопившись своїм новим відкриттям, я розірвав сигаретний папір на малесенькі клаптики і, забавляючись, змусив їх розлетітися по столу, наче сніжинки, підхоплені завірюхою. Це також було дуже втомливо, і я через якихось п'ятнадцять секунд змушений був облишити це заняття.
Того вечора Райх прибув з Каратепе, і я розповів йому про своє відкриття, яке розхвилювало його ще більше, ніж мене. Дивно, але він не спробував відразу робити те саме, натомість заходився аналізувати й обговорювати зі мною перспективи, які давало моє відкриття. Звичайно, людям були відомі можливості психокінезу вже більш як півсторіччя. Райх спеціально досліджував його в університеті Дюк у Північній Кароліні. Згідно з його визначенням, психокінез — це явище, "при якому індивід чинить вплив на об'єкт свого оточення, не користуючись своєю моторною системою". "Отже, — додає Райх. — психокінез це безпосередня дія свідомості на матерію".
Райха наштовхнув на цю проблему один гравець у кості. Багато гравців у кості, сказав він, вважають, що вони впливають на те, як саме впаде кубик.
Райх поставив тисячі дослідів, результати яких показали те, що я відчув на собі, тобто, що після деякого часу свідомість утомлюється від психокінезу. На початку досліду "удач" було більше, ніж потім, і в міру того, як дослід тривав, їх число зменшувалося.
Отже, люди завжди мали певні задатки до психокінезу. Відколи я почав удосконалюватись у феноменології, сила моєї свідомості збільшилася завдяки тому, що я вже міг спрямовувати в психокінез могутніший потік психічної енергії.
Свідомість Райха ширяла, мов сокіл у небі, — невтримно й невгамовно. Він пророкував день, коли ми зможемо підняти руїни Кадата на поверхню землі без будь-яких механізмів і коли людина зможе полетіти на Марс за допомогою зусилля волі, не потребуючи космічного корабля. Його хвилювання перейшло й на мене, бо я бачив, що він мав рацію в тому, що ми зробили найбільший крок уперед — і в філософському, і в практичному напрямах. Адже в певному розумінні науково-технічний поступ — це поступ у неправильному напрямі. Взяти хоча б розкопки на Каратепе. Ми розглядали їх як проблему, пов'язану з чисто механічними труднощами: як підняти місто з-під мільйонів тонн землі. Покладання надій на машини означало, що ми перестали розглядати людську свідомість як суттєвий складник операції. І чим більше ця людська свідомість продукує машин, які виконують роботу людей, тим менше вона бачить свої власні можливості, тим менше вона розглядає себе як активну "мислячу машину". Науково-технічні досягнення людини протягом останніх сторіч лише утвердили її думку про себе як про пасивну істоту.
Я сказав Райхові, що наше таке велике психічне збудження може привернути увагу паразитів. Райх відразу заспокоївся. Я нарвав маленьких клаптиків сигаретного паперу і, спрямувавши їх до нього через стіл, сказав: рухати два грами паперу це фактично все, що я можу робити, і тому краще мені розкопувати руїни Кадата кайлом і лопатою, а не своєю свідомістю. Райх також спробував привести клаптики паперу в рух, але даремно. Я намагався пояснити йому "секрет" увімкнення свідомості, але в нього нічого не вийшло. Протягом півгодини він докладав зусиль, але не міг зрушити з місця навіть найменший клаптик паперу. Пізно ввечері він був такий пригнічений, яким я його не бачив уже давно. Я намагався підбадьорити його і сказав, що причина тут просто у відсутності навички, яка може з'явитися в будь-яку мить. Мій брат міг плавати в три роки, а в мене ця навичка з'явилась аж в одинадцять.
І справді, за тиждень Райх оволодів навичкою психокінезу. Він подзвонив мені серед ночі, щоб сказати про новину. Сталося це тоді, коли він сидів на ліжку й читав книжку з дитячої психології. Думаючи про схильність деяких дітей до нещасливих випадків, він дійшов висновку, що великою мірою це зумовлювалося самим мозком дитини. Розмірковуючи про приховані можливості психіки, якими ми вчимося керувати з такими труднощами, він раптом зрозумів, що точнісінько так, як "схильна до нещасливих випадків" дитина, він тамував у собі свою здатність до психокінезу. Він зосередився на сторінці книжки (виготовленої з індійського паперу) і змусив її перегорнутися.
Наступного дня я дізнався, що він не спав цілу ніч, вправляючись у психокінезі. Він переконався, що ідеальним матеріалом для таких вправ були спалені клаптики сигаретного паперу. Вони такі легкі, що починають рухатися від найменшого зусилля свідомості. Навіть більше, слабенький подих здатен закрутити ними, а свідомість у цю мить може підключитись до руху і використати їхню енергію.
Згодом Райх почав робити набагато більші успіхи в психокінезі, ніж я: його мозок був набагато сильніший, якщо говорити про простий церебральний викид. Через тиждень він учинив неймовірне — змусив птаха змінити напрям свого лету і зробити два кола над його головою. Цей вчинок мав кумедні наслідки, бо кілька секретарок бачили все з вікна, і одна з них розказала про нього журналістам.
Коли один із журналістів запитав Райха, що то була за "прикмета", коли чорний орел кружляв над його головою (передаючись з уст в уста, чутка обросла всілякими малоймовірними подробицями), мій приятель мусив удатись до вигадки. Він сказав, що всі в його сім'ї завжди любили птахів і що сам він міг приваблювати їх до себе за допомогою специфічного тоненького посвисту. Протягом усього наступного місяця секретарка Райха тільки те й робила, що відповідала на листи від товариств птахолюбів, які просили його прочитати їм лекцію. Після цього Райх вправлявся в психокінезі лише в стінах своєї кімнати.
Я в цей час не дуже цікавився своєю здатністю до психокінезу, бо не уявляв, навіщо це мені треба. Я докладав таких неймовірних зусиль, аби перенести аркуш паперу через кімнату за допомогою психокінезу, що легше було підвестись і принести його. І тому, коли я читав останню дію драматичної пенталогії Бернарда Шоу "Назад до Мафусаїла", в якій його "стародавні" можуть відрощувати в себе за допомогою самої лиш волі зайві руки й ноги, то відчував, що Шоу вийшов далеченько за межі можливого.
