Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Я слухаю вас, сер!
— Потрудіться виконувати ваші обов’язки. Вам надається право призначити коменданта міста Геліополя.
Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері і сер Олівер Вебенс складали свої чемодани. Вони були у веселому й радісному настрої: сер Едвар Імлійс пообіцяв їм військовий аероплан для повернення до Бомбея. Сер Овен Прайс уже намалював розважливі картинки, як він буде головою жюрі на осінньому матчі з регбі, де повинен дістати свою чергову першість сер Грегор.
— Альберте Сю! — гукав щохвилини сер Овен Прайс, — Альберте Сю! Де ви поділися, чорт би вас забрав!
Альберт Сю, завжди такий акуратний і ретельний, не з’являвся на поклик сера Овена Прайса й не відгукувався.
— Де подівся цей чортів клерк? — питав роздратовано сер Овен. — Мені треба впорядкувати висновки нашої комісії.
— Не хвилюйтеся марно, Овен, — заспокоював його сер Освальд Кеммері,— Є висновки можна буде упорядкувати і в Бомбеї, ба навіть на пароплаві.
— Але мені також треба надіслати радіограми про призначення наукового опікуна. Чи, ви думаєте, я збираюся тут оселитися, в цьому^ проклятому Геліополі? Досить з мене! І де б він міг подітися? Чорт забирай, коли ми повернемося до Англії, я негайно ж звільню цього чортового горбаня.
Але Альберта Сю все не було, і серові Овенові довелося самому піти до телефону й особисто переказати на Пешаварську. радіостанцію текст радіограми. В цій радіограмі, на сім тисяч триста двадцять слів, не рахуючи його підпису, він коротко рапортував віце-королеві Індо-Британії про роботу дорученої йому ревізійної комісії, про висновки цієї комісії, про ухвалу сера Едвара Імлійса, губернатора Пенджабу, і просив негайно призначити наукового опікуна до Нен-Сагора. В кінці він додав свою персональну думку про те, що опікуна взагалі не варто призначати, а просто треба Нен-Сагорові заборонити його злочинну наукову діяльність.
Щоб переказати цю “коротеньку” телефонограму, довелося зайняти телефон на добрих півтори години, і сер Едвар дуже був невдоволений з цього приводу, бо телефон був потрібний йому самому. По-перше, він кожні п’ять хвилин довідувався, чи засклено вже йому вікна в губернаторському домі, по-друге, він одержав нові урядові повідомлення про хід подій у Пешаварі, по-третє, він переказував свої до Пешавара накази. Біл, його урядовець для особливих доручень, сидів біля телефону.
Вікна в губернаторському домі ще й досі не були засклені: кляті склярі не воліли приставати ні на які умови склярських контор. Вони заявили, що їхній страйк політичний і ні на які економічні компроміси вони не підуть. Вуличні бої в Пешаварі також не припинялися. Навпаки, остаточно стало відомо, що повстання не є випадкове і що страйком керує Комуністична партія.
— Комуністична партія! — розлютувався сер Едвар. — Хіба у мене в Пешаварі була Комуністична партія? Я щось не пригадую такої… А! Так от звідки взявся цей проклятий Нен-Сагор! Тепер безперечно, що він комуніст. О, він розплатиться за мої побиті шибки! Я гадаю, що Нен-Сагора треба негайно арештувати й виставити заручником Комуністичної партії.
До Пешавара полинули накази, до Бомбея — повідомлення.
В цей час Нен-Сагор вийшов з Сольготелю до натовпу місцевих мешканців, геліопольців, і став перед народом. Геліопольці побачили свого старшину, і по їх лавах пройшов тихий гомін привітання й задоволення. Вони чекали від Нен-Сагора інформацій про несподівані прикрі події, про відхід війська, про розмову з губернатором. І натовп посунувся ближче.
Нен-Сагор сказав:
— Губернатор Пенджабу ім’ям британського уряду щойно оголосив анексію нашої країни за те, що ми робимо тут так, як вважаємо за краще робити, й не питаємося їхньої поради. Губернатора Пенджабу ми повинні вигнати. Ми повинні оголосити наш Геліополь, цілу країну Нурі, незалежною країною. Ми…
Тут Нен-Сагор скінчив, бо четверо солдатів полковника Дубла підійшли ззаду і затулили Нен-Сагорові рота. Потім вони метко напнули на нього одну з ковдр, зірвану з вікон у покоях 3 сер О, і вмить спеленали його не гірше дійшлої повитухи. Тоді вони піднесли цей живий сувій над головами й так пронесли його через натовп. Дійшовши до поліцейського “доджа”, вони жбурнули туди цей сувій, який ще так недавно був старим лікарем Нен-Сагором. Машина зразу рушила, і десятеро поліцеймотоциклістів, зімкнувшися колом навкруги, рушили разом із ним. Вмить вони завернули за ріг головної вулиці, а ще через п’ять хвилин на верховині Марданського перевалу закурілося сивим димом моторів…
Гірський вітер зовсім хутко розвіяв цей дим.
Три тисячі очей дивилися туди, поки цей дим зовсім не розтанув. Коли він розтанув, ці три тисячі очей звернулися до полковника Дубла, що стояв на східцях Сольготелю, позаду двох батальйонів піхоти, набраних з двадцяти національностей південної Індії. Англійські сержанти стояли на чолі кожного взводу.
— З плеча! — скомандував полковник Дубл, і тисяча солдатів, як один, зірвали гвинтівки з пліч і приставили їх до ноги.
Перед полковником Дублом стояв півторатисячний натовп гірських красунів. Високі кремезні хлопці стояли поруч струнких дівчат. Могутні діди стояли поруч здорових дітей. Це були три сонячні покоління старого лікаря Нен-Сагора.
Полковник Дубл усміхнувся, подумавши, що четвертого покоління вже не буде.
Але полковник Дубл перестав усміхатися, коли подивився ближче в очі натовпові. В цих очах він прочитав відповідь натовпу на цю його думку. Очі натовпу недвозначно відповідали йому, що й полковник Дубл є останнім представником свого покоління.
— В штики! — оскаженіло загорлав полковник Дубл.
Тисяча солдатів, як один, забряжчали амуніцією, перекинувши гвинтівки на руку.
Натовп був беззбройний — в сонячному Геліополі всієї зброї було чотири старовинні мушкети, якими вітали Свято врожаю. Тому натовп повернувся спинами до штиків і тихо розійшовся в п’ять радіусних вулиць Геліополя.
Полковник Дубл ще раз за своє життя всміхнувся звитяжною усмішкою переможця. Він скомандував “до ноги” і велично поглянув на своїх солдатів.
Солдати стояли похмурі. Вони не смакували радощів перемоги.
Думбадзе з Коломійцем пакували свій чемодан. Вони робили це неохоче, але досить-таки швидко. Вони зійшлися на тому, що це таки треба зробити.
— Власне, — сказав Думбадзе, — може бути два варіанти нашого майбутнього: або 3 сер О запропонують нам вирушати разом на літаку сера Імлійса, або сер Імлійс заарештує нас і запропонує летіти разом із 3 сер О на цьому ж літаку. І в тому, і в тому разі чемодан треба пакувати.
— Є ще й третє “або”,— Є зауважив Коломієць, — про нас просто можуть забути.
— Сумніваюся, — скептично відкинув таку гіпотезу Думбадзе, — або нам і далі вірять, і тоді нема підстав про нас забувати, або нам уже не вірять, і тоді знову ж таки нема підстав про нас забувати.
— Я волів би, проте, — розмислив Коломієць, — наперед трохи порадитися з місіс Ліліан. Це, власне, єдина особа, що могла б висловити тут об’єктивний присуд.
— Я з вами цілком згодний. Давайте спробуємо це зробити, поки нам ще не пропонують летіти або поки нас не арештовують.
Думбадзе з Коломійцем протелефонували на квартиру місіс Ліліан. Відповіді звідтіля не було. Вони протелефонували до Спектрарія, на квартиру Ями. Звідтіля відповіді також не було.
— Дивно, — розчаровано сказав Коломієць.
— Дивного, — відказав Думбадзе, — нічого нема. Що не кажіть, а останні події неабиякі. Або місіс Ліліан, до краю знервована, бродить десь по місту, або, добре зваживши всі обставини, вчасно потурбувалася не мозолити очей членам ревізійної комісії, а особливо — губернаторові. Так чи так, її нема, і я дуже шкодую, що ми не можемо навіть попрощатися з нею.