Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі,— Є удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.
Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.
— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.
— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.
— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є,— Є нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.
— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.
— І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.
— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.
— Так. Ви теж?
— І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.
— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?
Незнайомий урвав спів.
— Ви жартували?
— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.
— Хіба доктор Гальванеску лікар?
— Атож. Ще й який!
— Він має робити вам операцію?
— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.
— Пробачте, — спинила його Сахно. — Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово “операція”, алегорично?
— Що? — злісно перепитав незнайомий. — Що ви там говорите?
— Я не збагну, про яку операцію ви кажете?
— Як то “про яку”? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?
— Тобто ви питаєте…
— Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?
— Я категорично не розумію вас, — розвела руками Сахно. — Про який білет ви говорите?
Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:
— Ви хіба не маєте жовтої картки?
— Ні.
…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.
— Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. — Потім зовсім тихо він додав: — Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.
— Тут нікого немає,— Є зашепотіла Сахно, — нас ніхто не може почути.
Вона вся спалахнула цікавістю. Це ж, либонь, таємниця доктора Гальванеску от-от має їй відкритися. Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою. Але незнайомий спинив її.
— Чекайте. Хто ж ви така? І що тут робите?
— Я вчора приїхала. З Німеччини. Мене відрядила академія наук обізнатися з господарством доктора Гальванеску.
— Обізнатися з господарством доктора Гальванеску? Ха-ха! — хрипко зареготав незнайомий. — Шукайте іншого дурня. Тут ви нічого не дізнаєтеся. Він надто хитрий, злочинний і могутній.
— Розкажіть же мені. Я вас прошу. В чому річ? Ви мене страшенно заінтригували. Та й сама я надивилася тут багато незрозуміло й таємничого… Якщо можна, я зійду до вас нагору. Ніхто не побачить і не почує…
Незнайомий мовчав. Він, здається, погоджувався. Але раптом він схаменувся.
— Стривайте. Ви, кажете, приїхали з Німеччини?
— Так.
— Але ж ви українка?
— Авжеж.
— Емігрантка?
— Я, бачите… вчилась у Німеччині і залишилась при кафедрі для наукової роботи. Після того я маю повернутися додому…
— Значить, ви… радянська громадянка?.. — Незнайомий відсахнувся від вікна й з прокляттям грюкнув рамою.
Сахно ще чула, як він вовтузився біля шпінгалета, клянучи себе й Радянську владу.
Приголомшена й розгублена стояла Сахно під вікном, не знаючи, що їй робити. Вона б простояла так довгенько, та вікно ще раз відчинилося і звідтіля на мить висунулася голова обуреного незнайомого.
— Коли ти, проклята комуністична суко, не підеш зразу звідси геть, я негайно протелефоную докторові Гальванеску!
Така загроза не віщувала Сахно нічого доброго. Не в її інтересах було, щоб доктор Гальванеску дізнався про її надмірну цікавість. Тому вона не примусила просити себе вдруге й швиденько подалася геть від альтанки.
Вийшовши на просіку, Сахно спинилася. Але марно силкувалася вона збагнути все, що оце зараз почула. Годі було розібратися в усій плутанині з натяків, фактів і випадків.
Щиро лаючись — не знати на кого і за віщо, — попрямувала Сахно до палацу, на своє вікно, що блідо-блідо висвічувало в перших ясних світлинах зорі.
Палац спав. Вільний від замків, мовчазний і дико-безлюдний.
Сахно хутко проминула терасу, ґанок і анфіладу порожніх, моторошних покоїв. У своїй кімнаті вона тихо роздяглася й лягла в ліжко. Зразу ж страшенно захотілося, спати. Довга днина, сила вражень, а ще більше хвилювань чинили своє: повіки злипалися, в голові шуміло й терпко завмирало, думки не снувалися, нерви охляли.
Але враз її збудив звук. Сахно вмить прокинулась і сіла на ліжку. Звук повторився. Тепер вона зрозуміла — це був тоненький дзвін електричного дзвоника. Не второпавши, звідки лине цей дзвін, Сахно здивовано роздивилася. Тоді задзвонило втретє. Телефон. Сахно зовсім забула про нього.
Дивуючися, хто ж це може тут їй уночі телефонувати, Сахно взяла трубку. Звідтіля линув знайомий горловий голос Чіпаріу.
Сахно з полегшенням зітхнула. Чіпаріу! І як це могла вона забути за Чіпаріу. Де він і що робить? Чи добре йому?
Чіпаріу довго перепрошував, що збудив, мабуть, Сахно, що дзвонить так рано, але він дзвонив ще звечора кілька разів і турбується, що Сахно йому не відповідає. Коли, нарешті, Сахно його заспокоїла, що вона не спить, Чіпаріу перейшов до справи.
— Чи хутко поїдемо звідси? — питався він. — А хіба що?
— Як собі хочете, а мені тут зле.
— Зле? Чого б то? Про вас не турбуються? Я завтра ж скажу господареві…
— Не те. Мною аж надто піклуються. Я живу просто в розкошах. Але в тім-то й горе, що я не знаю, хто про мене дбає. Я не бачу нікого. Розумієте — нікого, крім цього ідіота лакея з бридкою целулоїдною пикою. Я не бачу людей. Далебі, хай не буду я шофером Чіпаріу, а мені тут моторошно! Як собі хочете, а я довго так не витримаю.
Далі Чіпаріу закидав Сахно запитаннями, як їй, що вона робить, що бачила, що чула і чи не почуває того ж, що й він, Чіпаріу? Сахно, як могла, заспокоїла його й пообіцяла, що завтра неодмінно з ним побачиться. Що ж до від’їзду, то це буде теж незабаром — завтра чи післязавтра.
— Ви думаєте, я не пробував уже до вас проскочити? — бідкався Чіпаріу. — Ще б пак! Таж цей проклятий електричний мур! Я зловив кота й кинув його на гребінь муру — згорів миттю.
Розмова з Чіпаріу якось заспокоїла Сахно. Приємно було відчути, що близько є звичайна, простісінька собі, без усяких таємниць людина. Це бадьорило й гонило прикре почуття моторошності. Однак розмова ця сполохала сон, і до перших променів сонця Сахно так і не змогла заснути.
